Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Матеріали V з’їзду суддів України

 

Матеріали V з’їзду суддів України


З’їзд відкрив голова Ради суддів України В.В. Кривенко.
Після обрання президії, секретаріату з’їзду, мандатної та лічильної комісій, затвердження порядку денного і регламенту роботи з’їзду слово для оголошення привітання Президента України, який перебував із державним візитом за межами країни, було надано заступникові Глави Адміністрації Президента України Л.В. Підпалому.

Із доповіддю «Про стан правосуддя та реформування судової системи в Україні» на з’їзді виступив Голова Верховного Суду України В.Ф. Бойко.

Шановні колеги, делегати і гості з’їзду!
V черговий з’їзд суддів України проходить в умовах перебудови судової системи з метою приведення її у відповідність із вимогами Конституції України, втілення у практику судочинства його
основних конституційних засад, які мають забезпечити надійний судовий захист прав та свобод людини і громадянина.
Як відомо, принципове значення для реалізації конституційних положень щодо системи судів і судочинства мав пакет законодавчих актів від 21 червня 2001 р., якими внесено суттєві зміни до законодавства, що визначає судоустрій України, процесуальних кодексів, інших законів, окремі положення яких суперечили Конституції України. На підставі внесених змін в Україні створено єдину систему судів загальної юрисдикції, визначено порядок апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, започатковано інші суттєві зміни в законодавстві для приведення його у відповідність з Основним Законом держави.
Сьогодні можна сказати, що в Україні законодавчо забезпечена реалізація вимог Конституції України, яка поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини в державі та визначила умови і порядок обмеження конституційних прав громадян виключно за вмотивованим рішенням суду.
Важко переоцінити значення для подальшого реформування судової системи і судочинства нового Закону «Про судоустрій
України», який не тільки визначив правові засади організації судів України та здійснення ними правосуддя, а й закріпив у відповідності з нормами Конституції України систему судів загальної юрисдикції, установив певний порядок формування корпусу професійних суддів, наповнив конкретним реальним змістом конституційні положення щодо ролі, значення і повноважень органів суддівського самоврядування.
На підставі названого Закону має бути утворена Державна судова адміністрація, а також її територіальні управління, які матимуть лише одну функцію — організаційне забезпечення діяльності всіх судів (за винятком Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів) й інших органів та установ судової системи.
Зроблено перші кроки у подальшому реформуванні судової системи на базі зазначеного Закону: указами Президента України в системі судів загальної юрисдикції утворені Апеляційний, Касаційний суди України та Вищий адміністративний суд України, здійснюються організаційні заходи по їх нормативному, матеріально-технічному, кадровому забезпеченню.
Реформа судової системи і судочинства здійснюється, як кажуть, «на ходу» (розуміємо, що інакше й бути не може). За умов
украй недостатнього її забезпечення з боку держави, низького рівня правосвідомості,
а то й певних прорахунків при її здійсненні проблем для суддівства, для громадян України виникає у сфері судової діяльності більше ніж досить.
Оцінюючи стан судочинства, слід проаналізувати суспільні процеси і сутність конфліктів, які потрапляють у поле зору суддів, наявні тенденції та спроможність судів забезпечити розгляд вимог громадян, юридичних осіб, якість судової діяльності, правосуддя в цілому.
Для порівняння візьмемо статистичні дані про роботу судів за 1996 р. — рік прийняття Конституції України, яка суттєво змінила роль суду в державі, і минулий, 2001 р., коли розпочалася судово-правова реформа. У 2001 р. порівняно з 1996 р. загальна кількість судових справ зросла більше ніж на
1 млн. і досягла 2 млн. 730 тис. Якщо кількість кримінальних справ має тенденцію до зменшення, то кількість звернень громадян
з питань захисту цивільних прав зросла більше ніж на 600 тис., а справ про адміністративні правопорушення — майже на 700 тис.
У I півріччі 2002 р. суди розглянули 1 млн. 185 тис. справ про адміністративні правопорушення, тобто більше, ніж за весь 2001 р.
Як ви знаєте, під юрисдикцію суду перейшла значна кількість важливих питань, які стосуються захисту конституційних прав громадян і які раніше належали до компетенції адміністративних органів: обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, надання дозволу на проникнення в житло, закриття кримінальної справи, порушеної проти громадянина з нереабілітуючих підстав, оскарження громадянами слідчих дій, притягнення громадян до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху тощо.
Аналіз даних судової статистики переконливо свідчить, що суди перестають сприйматися громадянами як органи покарання, органи примусу, які своє першочергове завдання бачать у захисті інтересів держави.
Серед звернень до суду значно розширився діапазон тих, у яких порушуються питання про захист прав, свобод, законних інтересів громадян. Йдеться про нові категорії цивільних справ, що з’явилися останніми роками, — ті, що виникають з економічних відносин, діяльності суб’єктів підприємництва, з оренди землі і майна, паювання землі і майна в колективних сільськогосподарських підприємствах.
Із року в рік істотно зростає кількість звернень громадян з питань, які виникають у процесі діяльності органів влади та місцевого самоврядування. У I півріччі поточного року таких спорів було майже 40 тис., а їх кількість зросла більше ніж на 30 %.
Суди здійснюють дієвий контроль за дотриманням прав і свобод громадян у сфері кримінального судочинства, при проведенні досудового слідства, виконанні судових вироків тощо.
Із розширенням юрисдикції судів відчутно збільшилося навантаження на суддів і працівників судів. Якщо в 1996 р. навантаження на одного суддю місцевого суду становило в середньому 35 справ на місяць, то в цьому році — 89, а по м. Києву — 113, в Автономній Республіці Крим — 110, у судах Харківської, Запорізької, Львівської областей — понад 100 справ.
Введення апеляційного порядку перевірки судових рішень, за якого апеляційний суд зобов’язаний вислухати учасників судового процесу і має право дослідити докази, уповільнило розгляд справ, строки останнього помітно збільшилися. Ліквідація наглядного порядку перевірки судових рішень, які набрали законної сили, і встановлення процедури перевірки таких рішень тільки Верховним Судом України, а в системі господарських судів — Вищим господарським судом України створило значні перебої в їхній роботі через перевантаження касаційних інстанцій.
При такому завантаженні судів та існуючих проблемах фінансового, кадрового забезпечення судової діяльності виникають серйозні питання щодо доступності правосуддя, виконання Україною вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка зобов’язує державу забезпечити право кожного на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним і безстороннім судом упродовж розумного строку, встановленого законом.
Намагання пом’якшити цю проблему шляхом збільшення штатної чисельності суддів і судових працівників позитивних результатів не дає через відсутність робочих місць і умов для здійснення правосуддя. На сьогодні в системі судів загальної юрисдикції функціонують 837 судів зі штатною чисельністю 7516 суддів. Фактично працюють 5552 судді, 1964 штатні посади суддів є вакантними. Найбільшої гостроти проблема кадрового забезпечення набула в апеляційних судах: укомплектованість апеляційних судів областей і Автономної Республіки Крим становить 66,2 %, регіональних апеляційних і господарських судів — 51,2 %. Причин виникнення такої ситуації багато: добір кадрів, нестача належних приміщень для судів, житлові проблеми тощо.
Не можна не сказати про негативні явища, пов’язані з процедурою підготовки рішення про призначення або обрання суддів.
Кандидати на посаду судді, отримавши позитивний висновок кваліфікаційної комісії, місяцями, інколи півроку й більше, чекають
внесення Вищою радою юстиції подання Президентові України про призначення на вакантну посаду. Не кращою є ситуація і з поданням матеріалів для обрання суддів безстроково.
І тут проходять місяці після закінчення строку повноважень до прийняття відповідного рішення Верховною Радою України. Мають місце факти, коли особа, суддівські повноваження якої закінчилися рік тому, продовжує отримувати платню, приходить на роботу,
хоча не має права здійснювати правосуддя.
Таке ставлення до своєчасного поповнення суддівського корпусу за наявності інших недоліків у кадровій роботі негативно впливає на стан правосуддя в державі.
Давно настав час визначити певні нормативи навантаження на суддю і забезпечувати діяльність судової системи саме виходячи з реальних потреб судів при здійсненні правосуддя, в тому числі прогнозувати можливі зміни в навантаженні при прийнятті окремих законодавчих актів. Прикладом ігнорування потреб судової системи є внесення змін до Кодексу про адміністративні правопорушення України, в результаті яких у середині року мільйони протоколів про порушення Правил дорожнього руху були спрямовані до судів без будь-якого реального забезпечення їх розгляду фінансовими та матеріально-технічними ресурсами.
Перевантаження судів не може не впливати на дотримання ними процесуальних строків розгляду справ. У I півріччі поточного року з порушенням установлених строків розглянуто 12,4 % кримінальних справ (у I півріччі минулого — 31,8 %) та 21,5 % цивільних справ (у I півріччі 2001 р. — 20,1 %). Особливо неблагополучна ситуація склалася в судах Автономної Республіки Крим, Донецької, Дніпропетровської областей, м. Севастополя.
Не буду говорити про реальність і доцільність чіткого регулювання строків розгляду судами справ (це наші радянські «досягнення»), але проблеми з розглядом судами звернень громадян, юридичних осіб у розумні строки є, і чималі. Характерно, що причинами цього є не тільки об’єктивні чинники, які існують поза межами судової системи (низький рівень дисципліни громадян, проблема прокурорських, адвокатських кадрів, забезпечення конвойних підрозділів необхідними ресурсами тощо), а й організація роботи суду та особисто судді, його кваліфікація, ставлення до своїх обов’язків, розуміння значення свого високого статусу і відповідальності за належне здійснення правосуддя.
На жаль, непоодинокими є випадки, коли громадяни, звинувачені у вчиненні злочину (навіть тоді, коли вони тримаються під вартою), місяцями очікують акту правосуддя, оскільки розгляд справ неодноразово відкладається, переноситься, в тому числі й без визначення нової дати, що звичайно викликає обурення громадян, які втрачають віру в можливість захистити свої права в судах
України. За стан розгляду справ судами мають нести відповідальність як судді, безпосередньо причетні до тяганини, так і голови відповідних судів.
Хотілось би привернути вашу увагу до судової діяльності, пов’язаної із забезпеченням кожному громадянинові, кожній особі їхнього конституційного права на недоторканність.
У I півріччі цього року суди розглянули
33 742 подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, із них задоволено 30 792, або 91,2 %. Крім того, судом замінено запобіжний захід на взяття під варту 1515 особам із 1630, щодо яких розглядалися відповідні матеріали. Погодьтеся, це не дрібниця: вирішити, де перебуватиме підозрюваний до вироку суду — під арештом або ж на свободі. Разом з тим статистика свідчить і про інше: при проголошенні вироку звільнено з-під варти 3366 осіб. Закономірно виникає запитання: чому їх арештовували суди під час досудового слідства? Можливо, це амністовані особи або є якісь інші причини, але такі дані вимагають постійного аналізу й оцінки з точки зору об’єктивності і законності рішень суддів про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Незважаючи на зменшення числа скасованих та змінених судових рішень у кримінальних та цивільних справах у I півріччі
2002 р., кількість судових помилок залишається великою: вироки у кримінальних справах щодо 3893 осіб та 8502 рішення у
цивільних справах були скасовані або змінені апеляційними інстанціями.
Саме по собі втручання суду вищого рівня в резолютивну частину судового рішення є нормальним процесуальним порядком запобігання судовій помилці, спрямування судової практики на однакове застосування чинного законодавства. Надання права апеляційним судам досліджувати
докази, давати їм оцінку та постановлювати нове рішення мало метою прискорити процедуру судового розгляду справ із прийняттям рішення, яке набирає законної сили і має виконуватися. Проте нас повинна насторожити кількість рішень місцевих судів, які скасовуються апеляційними судами із поверненням справи на новий розгляд. Так, у кримінальному судочинстві скасовано 844 вироки місцевих судів, із них на додаткове розслідування направлено 234 справи, на новий судовий розгляд — 436. Цьому можуть бути, принаймні, дві причини: або місцеві суди істотно, грубо порушують вимоги процесуальних законів, що не дає права апеляційній інстанції змінити рішення місцевого суду чи скасувати його й постановити нове рішення, або ж апеляційні суди діють у дусі старих традицій і не беруть на себе нових повноважень, які їм надано законом. Але ж є й очевидні помилки судів. 19 рішень скасовано внаслідок розгляду справ неповноважним суддею. Приблизно 400 справ розглянуто з постановленням рішення за відсутності особи, якій не було повідомлено про судовий розгляд справи, інші — через помилки, яких припустився суд під час розгляду справ.
Дуже гострими є проблеми підготовки кадрів для судової роботи та підвищення кваліфікації працюючих суддів.
Існуюча форма підготовки юристів для роботи професійними суддями, яка на сьогодні налагоджена в Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого, не може задовольнити потреб судової системи ні за кількістю випускників відповідного факультету, ні за якістю їх підготовки.
Ще більше проблем у системі перепідготовки працюючих суддів. Зусилля Верховного Суду України, здійснювані за допомогою створеного ним Центру підвищення кваліфікації суддів, зокрема проведення обласних і міжобласних семінарів із вивчення суддями правозастосовної практики, не відповідають вимогам сьогодення з урахуванням змін у законодавстві, прийняття нових кодексів, у тому числі тих, які мають регулювати судову діяльність.
Указ Президента України від 9 вересня 2000 р. про утворення Української академії суддів при Міністерстві юстиції України, яка мала взяти на себе як організацію роботи з підвищення кваліфікації суддів, так і вивчення проблем судочинства та суддівства, органи виконавчої влади не виконали.
Проблема навчання суддів і працівників судів дедалі загострюється. Маємо надію, що її зрушить із місця Державна судова адміністрація України, в підпорядкування якої передано Академію суддів України і яка має вирішувати кадрові питання.
Слід підкреслити, що конституційні гарантії незалежності судової гілки влади не повинні перетворюватися на таку особисту незалежність судді, коли йому закон може видаватись «як дишло». На жаль, нам часто доводиться читати, слухати скарги не стільки на рішення судів, скільки на поведінку суддів та працівників судів, їх грубість, неуважність, неетичність як у судовому процесі, так і поза ним, на низький рівень професіоналізму. Такі дії підривають авторитет суду, породжують сумніви щодо можливості постановлення законного, справедливого й неупередженого судового рішення у конкретній справі, а головне — люди втрачають повагу до закону, до органів державної влади, до держави в цілому.
У поліпшенні роботи судів визначальну роль мають відіграти органи суддівського самоврядування, які наділені важливими повноваженнями щодо судового корпусу
України. Саме органи суддівського самоврядування — ради суддів — мають ефективні важелі впливу на поліпшення організації роботи судів, саме від них залежить, хто із суддів має бути рекомендований для призначення на адміністративні посади в судах — головою або його заступником.
Законом «Про судоустрій України» передбачено реорганізацію кваліфікаційних комісій суддів, збільшення в їх складі кількості представників інших гілок влади з метою запобігти переважанню корпоративних інтересів суддів над суспільними.
Апеляційний, Касаційний та вищі спеціалізовані суди, їх керівники і президії наділені важливими повноваженнями щодо поліпшення організації роботи судів. Усім їм слід активно використовувати законні повноваження й ефективно впливати як на рівень здійснення правосуддя шляхом аналізу судової практики та причин судових помилок, надання судам нижчого рівня методичної допомоги, так і на стан організації роботи судів і суддів.
Реформа судової системи — далеко не швидкоплинний процес. Ми бачимо це на досвіді реалізації Концепції судово-правової реформи в Україні, яку було затверджено Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. Нагальною потребою сьогодення є подальше активне реформування судової системи, створення належних умов для її функціонування.
На жаль, і нині можна почути пропозиції про відкладення виконання окремих положень Закону «Про судоустрій України», а деякі «реформатори», знову ж таки, на жаль, із числа суддів взагалі пропонують прийняти замість чинного Закону Судовий кодекс, від якого раніше вже відмовилися. Вносяться й інші пропозиції, реалізація яких може взагалі заблокувати судову реформу. Подібні підходи можуть викликати руйнацію судочинства в державі з непередбачуваними негативними наслідками. Уже зараз в апеляційних судах накопичуються сотні кримінальних справ, розгляд яких призначається на 2003 р.
У Верховному Суді України чекають своєї черги на перевірку в касаційному порядку більше 2 тис. цивільних і кримінальних справ.
Проблема фінансового забезпечення судової діяльності, створення умов для здійснення правосуддя вже «давно переступила рубіж терпіння» і судових працівників, і громадян, які мають право на звернення до суду й хочуть захистити свої права в судовому порядку. Згадаймо хоч би про втілення в судочинство конституційної вимоги щодо фіксування судового процесу технічними засобами, яких сьогодні не має більше половини місцевих судів. Але без цих засобів суд не вправі розглядати справу по суті, а якщо й розгляне, постановлене рішення підлягатиме скасуванню. Протягом останніх років держава забезпечує суди далеко не в тому обсязі, який є мінімально необхідним для нормального функціонування судової системи. Така політика може призвести, образно кажучи, до «приватизації судів» місцевими органами влади, а то й підприємницькими структурами, які мають змогу певною мірою компенсувати нестачу коштів для організації роботи судів, і відомо, в чиїх інтересах може тоді здійснюватися правосуддя, якщо його можна буде так назвати.
Характерно, що і в період перебудови судової системи належного фінансового забезпечення немає. Незважаючи на створення нових судів на підставі указів Президента України, у проекті Державного бюджету зовсім не передбачаються видатки на їх утримання. На практиці затримка з початком функціонування Апеляційного та Касаційного судів України може призвести до розвалу всієї роботи діючих апеляційних судів, і особливо — Верховного Суду України.
Для повноцінної роботи оновленої судової системи є необхідним прийняття нових процесуальних кодексів України — Цивільного, Адміністративного, Господарського, Кримінального, а також Кодексу про адміністративні правопорушення. Суди не можуть працювати без створення належного процесуального інструментарію. Не є відкриттям той факт, що основу чинного процесуального законодавства України все ще становлять кодекси, прийняті за радянських часів. І проблема тут не в тому, що ці кодекси розроблялися ще в минулому столітті, а в тому, що вони морально застаріли і не відповідають умовам життя нової держави.
Хибним є метод реформування чинного законодавства, згідно з яким вносяться численні зміни в існуючі кодекси, оскільки за таких умов руйнуються внутрішні системні зв’язки того чи іншого кодексу і не створюються нові, наслідком чого є численні проблеми, що виникають при практичній реалізації положень чинного законодавства.
Ми бачимо проблеми в організації роботи вищих судових інстанцій держави — Верховного Суду України і Вищого господарського суду України. Судді чекають від них детального аналізу судової діяльності, судових прецедентів судів різних рівнів, а також оперативного реагування на помилки — з метою забезпечення однакового застосування законодавства судами різних юрисдикцій шляхом надання відповідних рекомендацій, особливо зі спірних питань застосування права, що значно полегшило б суддівському корпусу здійснення правосуддя. Хоча зараз (ви, мабуть, відчуваєте) виконання цього завдання поліпшилося завдяки тому, що багато матеріалів судової практики публікується у збірнику «Рішення Верховного Суду України», частіше став виходити «Вісник Верховного Суду України», і це істотно допомагає працівникам судів у роботі.
Шановні учасники з’їзду!
У доповіді я намагався в межах регламенту висвітлити основні проблемні питання, пов’язані зі станом правосуддя та реформуванням судової системи України. У нашій професійній діяльності існують й інші, не менш важливі проблеми, на які, я впевнений, делегати з’їзду звернуть увагу у своїх виступах і, можливо, запропонують варіанти їх розв’язання. Головне, щоб ми разом визначили, які питання нас непокоять, і знайшли шляхи їх вирішення.
Сьогодні ми можемо констатувати, що становлення судової влади в Україні відбулося. Суди як органи державної влади все більше впливають на стан законності в державі, на рівень захисту прав і свобод громадян. Довіра до органів правосуддя з боку членів суспільства залежить насамперед від людей, які наділені важливими державними повноваженнями — здійснювати правосуддя, забезпечувати в суспільстві режим законності і справедливості, розв’язувати конфлікти в умовах гласності, неупередженості та об’єктивності.
Успіху всім вам у цій важливій роботі державного значення.
Зі звітом про виконання Радою суддів України завдань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності cудів і суддів, про стан фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів перед делегатами з’їзду виступив голова Ради суддів України, заступник голови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України В.В. Кривенко.

Шановні делегати та гості з’їзду!
Головним завданням судової реформи в Україні, попередні результати якої ми обговорюємо на сьогоднішньому з’їзді, є утвердження судової влади в державному механізмі як самостійної впливової сили, незалежної у своїй діяльності від органів законодавчої та виконавчої влади. Реформа покликана забезпечити захист і неухильне дотримання основних прав та свобод людини, зокрема через створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право кожної людини на судовий захист.
Реформування судового устрою в державі — не самоціль, його зміни мають на меті більш ефективне здійснення правосуддя; вони повинні супроводжуватися створенням таких правових механізмів, які б не тільки не послабляли гарантії справедливості, передбачені чинним законодавством, а й сприяли б утіленню в життя визначених Конституцією України і міжнародними нормами засад судочинства. Результатом реформування повинно бути створення захищеної від стороннього впливу, доступної, ефективної та самоконтрольованої організації судів, здатної забезпечити надійний захист прав і свобод громадян.
Як відомо, носієм судової влади в державі є суддя. З огляду на те, що він підкоряється лише закону й адміністративне управління судами неприпустиме, реформування судового устрою без системних змін в організації діяльності органів суддівського самоврядування неможливе. Не випадково Законом «Про судоустрій України» до повноважень цих органів суддівського самоврядування віднесені питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соці-альний захист суддів та їхніх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані зі здійсненням правосуддя.
Суддівське самоврядування визначене в названому законі як одна з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування повинна сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в судову діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів. Такі визначення Закону дають підстави вважати, що суддівське самоврядування посіло належне законодавчо визначене місце в організації діяльності органів судової влади.
Шлях до визнання органів суддівського самоврядування був непростим, конкретна робота Ради суддів України по виконанню рішень IV з’їзду суддів України, як правило, зустрічала опір, і не тільки з боку владних структур. Іноді діяльність Ради суддів України відверто ігнорувалася з посиланням на положення чинного на той час Закону «Про органи суддівського самоврядування», які не відповідали вимогам Конституції України та поставленим перед нами суддівським корпусом України на IV з’їзді суддів завданням.
Одним із завдань органів суддівського самоврядування є забезпечення найбільш сприятливих умов для здійснення правосуддя. Зрозуміло, що найважливішим фактором, який сприяє виконанню цього завдання, є належне фінансування діяльності органів судової влади з державного бюджету. У зв’язку з цим Радою суддів України неодноразово наголошувалося, що проект Державного бюджету України в частині фінансування органів судової влади повинен формуватися за її участю і лише вона має право визначати межу, нижче якої зменшення фінансування не допускається. Усвідомлення того, що суди мають право на утримання виключно за рахунок державного бюджету, а в ньому не може бути встановлено видатки на ці потреби нижче межі, визначеної Радою суддів України, має принципове і виключно важливе значення. При такому підході до забезпечення судів гарантується формування громадської думки про незалежність судів від органів місцевої влади і те, що держава неналежним фінансуванням не заблокує діяльність судів. На жаль, при формуванні бюджетів на попередні роки Раді суддів України не вдалося досягти розуміння цієї позиції в органах виконавчої та законодавчої влади, і, як наслідок, фінансування судів було настільки обмеженим, що призвело до фактичного призупинення діяльності в окремих із них. Принципово правильний підхід до фінансового забезпечення судів на практиці завдав шкоди судовій системі, виключивши будь-які фінансові надходження судам з інших джерел.
Усі випадки блокування роботи судів були предметом розгляду Ради суддів України, яка намагалася виправити ситуацію. Зокрема, Рада суддів та Верховний Суд України зверталися до Конституційного Суду України з конституційними поданнями щодо неконституційності законів України про державні бюджети на минулі роки, і, як вам відомо, ці звернення були задоволені.
У березні 2001 р. нами розглянуто питання щодо виконання Закону «Про Державний бюджет на 2001 рік» та ухвалено рішення, яким зобов’язано Міністерство юстиції України до 15 квітня 2001 р. розробити і подати на затвердження Ради суддів України пропозиції щодо використання капітальних видатків у 2001 р. та програму забезпечення судів належними приміщеннями.
У квітні минулого року президією Ради суддів України розглянуто питання про стан здійснення судочинства у кримінальних справах Донецьким обласним судом. Приводом для невідкладного розгляду цього питання стало грубе порушення державою передбаченого Конституцією України й Конвенцією про захист прав людини та основних свобод права 320 притягнутих до кримінальної відповідальності й утримуваних під вартою громадян на справедливий та відкритий розгляд їхніх справ упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, оскільки 288 із них очікували розгляду кримінальних справ близько року, а 32 — понад рік. Така кризова ситуація з розглядом кримінальних справ склалася виключно через неналежне організаційне, кадрове, матеріально-технічне та фінансове забезпечення діяльності судів України, і цього суду зокрема.
Очевидно, що подібна практика фінансового забезпечення судів є неправильною. Ми не повинні вимагати неможливого від слабкої економіки держави, разом з тим кошти на безпосереднє забезпечення судових процесів держава зобов’язана надати, а коли такі зобов’язання не виконуються, ми маємо стягнути їх у судовому порядку і притягнути до відповідальності винних.
На жаль, і належне формування державного бюджету не може бути безумовною гарантією фінансової незалежності судової влади, оскільки протягом останніх років допускалося його невиконання, зменшувалися видатки на утримання судів. Такий стан фінансової дисципліни примусив Раду суддів звернутися до Рахункової палати Верховної Ради України з клопотанням щодо перевірки діяльності як Міністерства юстиції, так і Міністерства фінансів України. Висновки Рахункової палати, які були надіслані Президентові, Верховній Раді та Кабінету Міністрів України, свідчили про порушення вимог законодавства щодо забезпечення судів, але не вплинули на покращання останнього.
Важливою умовою прозорості формування видатків на фінансування органів судової влади є складення кошторису на утримання кожної судової установи і виключення можливості перерозподілу бюджетних коштів.
У той же час на стадії реформування та становлення судової системи можливі видатки, не пов’язані з діяльністю окремого суду. Шляхи використання таких коштів має погоджувати Рада суддів України як центральний незалежний орган, який відслідковує проблеми діяльності всієї системи і визначає політику у сфері внутрішньої організації діяльності судів. На жаль, минулого року нам не вдалося ухвалити рішення з цього питання, і значні кошти не були використані.
Проведений Радою суддів України аналіз виконання чинного законодавства щодо матеріально-технічного забезпечення судів показав, що в більшості з них немає умов для належного здійснення судочинства. З одного боку, це наслідок невиконання відповідних розпоряджень Верховної Ради та Президента України, а з іншого — відсутність контролю за їх виконанням.
За ініціативою Ради суддів України питання матеріально-технічного забезпечення судів стало предметом парламентських слухань. Рада суддів України також заслуховувала це питання і надсилала необхідні приписи щодо його вирішення державним установам, які не виконували чи неналежно виконували свої обов’язки.
Іноді складається враження, що в державі немає централізованих механізмів управління державним майном, а окремі урядовці вважають його особистою власністю. Інакше чим виправдати зволікання з передачею приміщень, які пустують, апеляційним судам Миколаївської, Волинської, Рівненської областей?
Організація процесуальної діяльності судів останніми роками істнотно змінилася. Необхідно запровадити повне фіксування
судових процесів технічними засобами, здійснити інші зумовлені процесуальним законодавством заходи. Приміщення судів у більшості випадків не відповідають сучасним вимогам судочинства, та й технічних нормативів щодо приміщень судів немає. У зв’язку з цим новообраній Раді суддів України потрібно встановити параметри матеріально-технічної оснащеності судів виходячи з необхідності додержання технології судових процесів та забезпечення повсякденної роботи суддів і апарату судів.
На нашу думку, управлінські та контрольні функції щодо органів, які забезпечують судову діяльність, можуть бути ефективними лише тоді, коли органи суддівського самоврядування матимуть дієві важелі впливу на них. Одним із таких важелів у світовій практиці є залежність призначення, звільнення та кар’єри чиновників, які забезпечують діяльність судів, від органів суддівського самоврядування. Наші міркування з цього приводу сприйняті Верховною Радою України і реалізовані в Законі «Про судоустрій України»: всі посадові особи Державної судової адміністрації України призначаються та звільняються з посади за погодженням із Радою суддів України. Сподіваємося, що Державна судова адміністрація виконає покладені на неї обов’язки. Разом з тим зволікання з виконанням розпорядження Президента щодо створення територіальних управлінь судової адміністрації та їх матеріально-технічного оснащення загрожує блокуванням роботи судів уже в перші місяці наступного року.
Однією з противаг у відносинах судів та інших органів державної влади є те, що суди діють виключно в межах, визначених законодавством. Обов’язком Ради суддів України має бути запобігання обмеженню повноважень суду, визначених Конституцією України, чи наділенню їх невластивими функціями. Суди не мають права законодавчої ініціативи, проте законотворчий процес не може перебувати поза увагою органів суддівського самоврядування. Предметом розгляду Ради суддів України були проекти законів про судоустрій, про внесення змін і доповнень до процесуальних кодексів і багато інших законопроектів, які стосуються організації діяльності та повноважень судів. Зважаючи на те, що в червні 2001 р. закінчувався термін дії «Перехідних положень» Конституції України, у березні, травні та червні ми зверталися до Голови, профільних комітетів Верховної Ради України та до Президента України із застереженнями й вимогами щодо невідкладного реформування законодавства, яке регулює діяльність судів. При цьому були внесені конкретні пропозиції, а також проекти відповідних законів.
Організація діяльності судів має бути врегульована законом, однак окремі питання нормативного регулювання її внутрішніх аспектів повинні вирішувати органи суддівського самоврядування. Минулого року
Радою суддів України були затверджені положення про призначення суддів на адміністративні посади в судах, «Про організаційно-правові засади діяльності модельного суду», «Про мантію судді», «Про
посвідчення судді», розглядалися питання, пов’язані з навчанням суддів, та про перше призначення суддів на посаду.
Необхідність такого напряму діяльності органів суддівського самоврядування викликана відсутністю адміністративного підпорядкування судів нижчого рівня вищим, у той час як належне функціонування органів судової влади вимагає їх єдності. З метою координації діяльності судів Рада суддів України ухвалювала відповідні рішення, зокрема щодо визначення кваліфікаційних округів та порядку створення кваліфікаційних комісій, розглядала інші важливі для життєдіяльності судової системи питання.
Зважаючи на те, що відповідно до ст. 126 Конституції вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, лише органи суддівського самоврядування вправі здійснювати контроль за організацією роботи суду й судді, не втручаючись при цьому в їхню процесуальну діяльність. Дбаючи про авторитет правосуддя, Рада суддів України постійно наголошує на тому, що діяльність судді, який наділений значними повноваженнями щодо вирішення долі людей, має перебувати під пильним процесуальним контролем судів вищого рівня. Разом з тим практика організації діяльності окремих судів показала, що за допомогою управлінських заходів можливе створення перешкод для процесуального контролю.
Рада суддів України розглянула на своєму засіданні цю проблему і рекомендувала Голові Верховного Суду України, Голові Вищого господарського суду України, головам апеляційних судів запровадити планові та цільові перевірки діяльності судів нижчого рівня.
30 травня 2001 р. президія Ради суддів України розглянула питання щодо відомих подій, які відбувалися на той час у Печерському районному суді м. Києва, і в своєму рішенні з цього приводу зазначила, що суддя у зв’язку зі своєю професійною діяльністю має особливий соціальний статус, який зобов’язані поважати всі державні установи, а правоохоронні органи — оберігати від будь-яких посягань з метою формування впевненості суспільства в неупередженості та справедливості суду. Зважаючи на це, порушення кримінальних справ щодо суддів у зв’язку з їх процесуальними діями однією зі сторін процесу (прокуратурою) підміняє встановлений законодавством порядок перевірки судових рішень і підриває впевненість громадськості в незалежності суду, завдає шкоди правосуддю та авторитету держави.
Наведений приклад яскраво показує, якої шкоди незалежності судової системи завдали зміни ст. 13 Закону «Про статус суддів». Наші неодноразові звернення до Верховної Ради України про відновлення попередньої редакції цієї статті залишено поза увагою.
Разом з тим слід однозначно заявити, що недбале ставлення суддів та працівників суду до виконання своїх посадових обов’язків є неприпустимим і кожен такий випадок повинен бути предметом детального розгляду з відповідним визначеним законом реагуванням.
Одним з актуальних питань реформування судової системи є проблема кадрового забезпечення судів. Її вирішення можливе шляхом створення належних умов для роботи суддів і відповідної підготовки суддівських кадрів. З цією метою IV з’їзд суддів України, що відбувся 15 грудня 1999 р., запропонував розробити й подати на розгляд Президенту України і Верховній Раді України Державну програму підготовки суддівських кадрів, де передбачити створення Академії суддів України, яка повинна бути науково-прикладним закладом у системі органів судової влади.
Указом Президента України від 9 вересня 2000 р. було створено Українську академію суддів при Міністерстві юстиції України. Основними її завданнями визначено післядипломну підготовку осіб, які вперше претендують на посаду судді, а також підвищення кваліфікації суддів та працівників апаратів судів. Академія має також вирішувати науково-методичні й інформаційні завдання, проводити наукові дослідження з питань вдосконалення організації та діяльності судів, іншу наукову роботу. У зв’язку з прийняттям Закону «Про судоустрій України» в поточному році Українську академію суддів було ліквідовано й утворено Академію суддів України при Державній судовій адміністрації України. Протягом останніх років указами Президента України утворено також два інститути підготовки професійних суддів. Існують центри підвищення кваліфікації суддів при Верховному Суді України та Вищому господарському суді. На жаль, Раді суддів України не вдалося узгодити діяльність названих навчальних закладів, і, як наслідок, підвищення кваліфікації суддів не має системного характеру.
Питання кадрового забезпечення судів тісно пов’язане із заохоченням суддів та працівників судів за успіхи в роботі. З цією метою Радою суддів України запроваджено Почесну грамоту та почесну відзнаку Ради суддів України, якими відзначаються працівники судів за особливі успіхи в роботі. Рада суддів також ініціює відзначення суддів державними нагородами, присвоєння їм почесних звань тощо.
Шановні учасники з’їзду! Становлення органів судової влади в Україні має супроводжуватися формуванням громадської думки про суди як про державні установи, які покликані захищати права та законні інтереси громадян. Найкращий засіб підвищення довіри громадян до судів — це їх обгрунтовані, законні та справедливі рішення. Конституцією України та Законом «Про судоустрій України» заборонено поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди авторитетові суду чи вплинути на його неупередженість. Цими вимогами законодавства високі державні чиновники нерідко нехтують, публічно виявляючи зневагу до суду та його рішень.
Зрозуміло, що суддя повинен уникати будь-яких вчинків, які можуть завдати шкоди його власному авторитету та авторитету правосуддя. Це загальновизнане правило. Разом з тим, щоб у суспільстві суддю поважали, а він мав можливість забезпечити належний рівень життя для себе і своєї сім’ї, йому повинні бути визначені відповідні його високому суспільному статусу умови оплати праці. Складається враження, що цього не розуміють ні законодавці, ні урядовці, які щороку вносять пропозиції про перегляд окремих положень Закону «Про статус суддів». Рада суддів України щоразу вживала відповідних заходів щодо запобігання приниженню статусу судді, зменшенню його особистої матеріальної незалежності. Нами неодноразово розглядалося питання щодо оплати праці судді, були надіслані відповідні звернення до Конституційного Суду України, але повноцінного законодавчого вирішення ця проблема не знайшла, що призвело до розбалансованості заробітної плати суддів України.
Суддя у своїй процесуальній діяльності незалежний і підпорядковується виключно закону. В той же час організаційно він повсякденно вступає у певні стосунки з головою та апаратом суду. Інколи неузгодженості в організації роботи суду породжують конфлікти, які вимагають свого вирішення. Ці проблемні питання можуть і зобов’язані вирішувати органи суддівського самоврядування, тому що лише вони вправі перевірити та переглянути управлінські рішення суддів, які займають адміністративні посади в судах.
Рада суддів України за звітний період вирішувала й багато інших питань, іноді ухвалюючи свої рішення виключно на підставі норм Конституції України за відсутності відповідного законодавчого регулювання. За останні роки вона стала невід’ємною складовою судової системи, важливим фактором неупередженого, ефективного та справедливого судочинства.
На нашу думку, ухвалені IV з’їздом суддів України рішення Рада суддів України в основному виконала, але належного забезпечення діяльності судів та суддів все ще не досягнуто.

Про роботу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України делегатів з’їзду поінформував її голова, суддя Верховного Суду України Ю.М. Кармазін.

Високоповажна президіє!
Шановні делегати і гості з’їзду, Ваша честь!
Відповідно до ст. 129 Конституції України судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади (ст. 1 Закону «Про статус суддів»). Саме від судді залежить додержання основних засад судочинства, зокрема забезпечення при здійсненні правосуддя законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів тощо, а головне — прийняття законного, об’єктивного й неупередженого рішення.
За характером своєї діяльності суддя повинен неухильно дотримувати законів і ставитися до них із підкресленою повагою; виявляти гуманність, бути справедливою, чесною і принциповою людиною, неупереджено вирішувати всі справи, становити собою взірець витримки, скромності та ввічливості; з почуттям великої відповідальності ставитися до кожного свого рішення, за яким стоять доля людини, інтереси держави; оберігати авторитет суду і правосуддя.
Виходячи з вищезазначених вимог, які ставляться до судді, перед кваліфікаційними комісіями постає важливе і кропітке завдання по добору кандидатів на посаду судді, оскільки саме ці комісії мають забезпечити формування корпусу професійних суддів, здатних кваліфіковано, сумлінно і неупереджено здійснювати правосуддя. Аналогічне завдання має і Вища рада юстиції, яка на підставі висновків кваліфікаційних комісій вносить Президентові України подання про призначення на посаду судді вперше на
п’ять років.
За звітний період Вищою кваліфікаційною комісією суддів України проведено певну роботу з добору кадрів на посади суддів: рекомендовано до обрання безстроково на посади суддів Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, а також місцевих та апеляційних судів 177 осіб; проведено атестацію 88 осіб та розглянуто скарги на рішення кваліфікаційних комісій областей у 17 атестаційних справах.
Вища кваліфікаційна комісія спрямовувала роботу кваліфікаційних комісій нижчих ланок на точне й неухильне дотримання вимоги закону щодо рекомендування на посаду суддів тих кандидатів, які за професійними і моральними якостями здатні здійснювати правосуддя.
Практика роботи кваліфікаційних комісій суддів судів загальної юрисдикції Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також кваліфікаційних комісій суддів військових і господарських судів свідчить, що ними в основному дотримуються вимоги статей 126, 127 Конституції України, Закону «Про статус суддів», чинного до 1 червня 2002 р. Закону «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» та Закону «Про судоустрій України», що сприяє своєчасному і правильному вирішенню питань про призначення й обрання на посаду суддів, дотриманню ними законності при здійсненні правосуддя, гідній поведінці на службі та в побуті.
Разом з тим у вирішенні атестаційних справ ще є чимало упущень і помилок, що негативно позначилося на діяльності кваліфікаційних комісій.
Розглядаючи на своїх засіданнях висновки кваліфікаційних комісій, аналізуючи стан здійснення правосуддя конкретними суддями і вирішуючи питання щодо дачі їм рекомендацій до обрання суддею безстроково, Вища кваліфікаційна комісія останнім часом виявила цілий ряд проблем у роботі з добору кадрів, зокрема поверховий підхід до аналізу та оцінки роботи суддів при їх рекомендуванні до обрання безстроково.
Законодавець надав уперше призначеному судді п’ятирічний строк для того, щоб він опанував суддівську професію, оволодів навичками застосування набутих знань і норм законодавства для якісного здійснення правосуддя. Проте, як свідчить практика, на посаду судді безстроково рекомендуються особи, якість роботи яких у сфері судочинства викликає чимало претензій, оскільки
багато рішень, постановлених ними у кримінальних і цивільних справах, були скасовані. Заради справедливості необхідно
сказати, що більш ретельним є підхід кваліфікаційних комісій до рекомендування осіб на посаду судді вперше, ніж до обрання безстроково. Про це свідчить та обставина, що кваліфікаційними комісіями за два попередніх роки та 9 місяців поточного року 86 особам у дачі рекомендації до призначення на посаду судді було відмовлено. Ще 202 особи з рекомендованих 1418 не було підтримано Вищою радою юстиції.
Шановні делегати! Мені зрозуміла критика роботи кваліфікаційних комісій (у тому числі й Вищої), яка висловлюється керівниками Верховного Суду України і Вищої ради юстиції, але я сприймаю її не як докір, а як доброзичливе зауваження колег, оскільки ніщо в нашому світі не досконале. Зрештою, на те й існує Вища рада юстиції зі своїм численним апаратом, щоб виявляти та вказувати на недоліки в роботі кваліфікаційних комісій з метою запобігання помилкам та вдосконалення їхньої роботи. Отже, напрошується єдиний логічний висновок: кваліфікаційні комісії повинні належно здійснювати свої повноваження, працюючи пліч-о-пліч над формуванням суддівського корпусу спільно з Вищою радою юстиції, а не виконувати цю роботу окремо один від одного. У зв’язку з цим існує нагальна необхідність у проведенні спільних семінарів, нарад, інших форм засідань за участю голів кваліфікаційних комісій, членів Вищої ради юстиції, депутатів профільного Комітету Верховної Ради України, представників Державної судової адміністрації для вироблення єдиного підходу щодо добору суддівських кадрів. На жаль, до цього часу ні кваліфікаційні комісії суддів, ні Вища рада юстиції не мають виваженого спільного критерію для вирішенні цього вкрай важливого питання.
На даний час у державі діє 837 судів (у тому числі місцевих, загальних апеляційних, господарських і військових), у яких за штатом 7516 суддів. Станом на 1 жовтня 2002 р. працювало 5552 судді, 1964 посади були вакантними. Отже, укомплектованість становить 74 %. Апеляційні господарські суди лише на 54 % укомплектовані кадрами.
Указом Президента України від 1 жовтня 2002 р. в системі судів загальної юрисдикції створені Апеляційний суд України із чисельністю 50 суддів, Касаційний суд України — 96 суддів, Вищий адміністративний суд України — 65 суддів. Для формування системи місцевих і апеляційних адміністративних судів необхідно добрати ще 838 суддів.
Таким чином, найближчим часом необхідно віднайти і відібрати «всього-на-всього» 3013 суддів. І ось тут постає чи не найголовніше питання: з кого, з якого контингенту їх узяти?
Шановні делегати з’їзду! Я просив би вас висловити своє бачення вирішення цієї важливої і разом з тим, на моє переконання, делікатної проблеми. Важливість її полягає в тому, що суддівський корпус має збільшитися на 54 % і від того, хто займе вакансії в судах, як ці судді усвідомлюватимуть значення і суть своєї діяльності, від рівня їх кваліфікації та ставлення до службових обов’язків, значною мірою буде залежати належне виконання судом своєї функції в державі.
Делікатність цього питання, на мою думку, полягає ось у чому. Більшість із вас, шановні делегати, пам’ятає порядок добору кадрів для роботи в судах, та й у правоохоронних органах загалом, у радянські часи. Цей добір започатковувався вже під час складання вступних іспитів на юридичні факультети інститутів і університетів. У ті зовсім недалекі часи пріоритет у навчанні на цих факультетах надавався представникам молоді, які прийшли вчитися від плуга чи верстата, від мартенівської печі чи із шахти. За плечима цих молодих людей була служба в армії, вони мали певний життєвий досвід і певне вміння орієнтуватися в житті, розуміти його складності в політичному та соціально-економічному плані.
Доводиться констатувати, що усталений десятиріччями порядок набору студентів на юридичні спеціальності докорінно змінився. Соціально-економічні умови в державі склалися так, що більшість представників селянської і робітничої молоді не має можливості навчатись у цих вузах. Студентські лави переважно зайняли вчорашні школярі. На всіх без винятку юридичних факультетах уведено платну форму навчання. Але банків, які б кредитували на пільгових умовах набуття молоддю юридичної освіти, у державі немає. При цьому розмір плати в умовних одиницях становить таку суму, що не кожний батько може її віднайти. За таких обставин у більшості випадків навчання кредитується представниками «сильных мира сего». Виникає питання: чи немає тут небезпеки, що в суд потраплять люди, які представлятимуть певні фінансові інтереси тих структур та осіб, за рахунок яких вони навчалися?
Таким чином, склалася парадоксальна ситуація, за якої представники «орала» в суд не йдуть, бо не мають змоги, а представників «меча» (колишніх працівників міліції, прокуратури, СБУ тощо) туди просто не беруть, мотивуючи тим, що вони вже мають на хліб із маслом і їм там робити нічого.
Які ж шляхи виходу з цієї ситуації? Одним із них є налагодження роботи із підготовки спеціалістів з вищою юридичною освітою для роботи суддями в Академії суддів України, яка відповідно до Указу Президента України має функціонувати при Державній судовій адміністрації. Суддівський корпус України має великі сподівання, що цей навчальний заклад урешті-решт буде сформований і запрацює.
Іншим шляхом, який дозволить хоча б якоюсь мірою вийти з цієї кадрової скрути, є докорінна зміна порядку добору слухачів на факультет Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого та до новоствореного Інституту при Одеській національній юридичній академії, завданням яких є підготовка професійних суддів. Необхідність такої зміни зумовлена насамперед тим, що слухачі після закінчення навчання й одержання освітньо-кваліфікаційного рівня магістра не йдуть працювати в суд. Так, за останніх три роки на факультеті Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого було підготовлено 204 фахівця, з яких суддями призначені лише 63, а п’ять не пройшли Вищої ради юстиції. А де ж решта (156 колишніх слухачів)? Навіщо на них витрачено державні кошти? Думається, що в майбутньому з особами, які виявили бажання поповнити суддівський корпус після перепідготовки в цих навчальних закладах, територіальним управлінням Державної судової адміністрації необхідно укладати відповідні угоди.
У 2002/2003 навчальному році зазначені навчальні заклади зможуть підготувати всього 275 слухачів, а тому є потреба в пошуку інших шляхів підготовки та добору кадрів на судову роботу. Проте я переконаний у тому, що доти, поки професія судді не стане в нашій державі престижною, сформувати суддівський корпус із кращих юристів не вдасться. За обставин, коли судова гілка влади перебуває на утриманні у виконавчої
і законодавчої, за умов, коли суддя змушений облаштовувати своє робоче місце власним коштом, стояти з простягнутою рукою перед бізнесменом і випрошувати гроші на придбання конвертів, паперу тощо, авторитет та престиж цієї професії не зросте, і марні наші сподівання на добір кадрів на конкурсних засадах. Сьогодні заробітна плата судді в нашій державі чи не найнижча серед держав—членів СНД. Приміром, вона в середньому втричі менша, ніж у наших колег у Росії. Не дивно, що там і претендують на вакантне місце близько 100 осіб. Ці дані я взяв зі звіту голови Ради суддів Російської Федерації на V з’їзді суддів.
Шановні делегати з’їзду! Відомо, що для того, щоб суддя мав не лише формальне, а й моральне право на повагу, він повинен бути далекоглядним і обачливим, неухильно дотримуватися законів при здійсненні правосуддя, не допускати вчинків, які ганьблять звання носія судової влади, адже через проступок одного судді суспільство дає негативну оцінку судовій системі в цілому.
Як показує життя, далеко не всі судді зуміли зорієнтуватись у ситуації, що склалась у результаті демократизації суспільного життя. Якщо більшість із них докорінно змінила своє ставлення до людини як суб’єкта права, то інша частина, нехай і менша, до цієї пори працює по-старому, не відчуваючи змін у суспільстві. Деякі судді викривлено й хибно зрозуміли гарантовану Конституцією України та Законом «Про статус суддів» незалежність і маніпулюють нею на свій розсуд. Це породило тяганину в розгляді справ, низький рівень здійснення правосуддя, який неминуче тягне за собою скасування судових рішень, зверхнє ставлення до громадянина, що в сукупності викликає справедливе незадоволення діяльністю судової влади.
За звітний період до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України надійшло 2445 скарг на дії суддів, переважна їх більшість — на тяганину. Ми усвідомлюємо наявність об’єктивних причин тривалого нерозгляду судами судових справ. І все ж важко пояснити майже п’ятирічну судову тяганину в розгляді кримінальної справи за обвинуваченням Ж. за ст. 101 КК 1960 р., Т. й інших за ч. 2 ст. 206 цього ж Кодексу, яку допустила суддя Тернівського міського суду М., що викликало надходження в різні державні органи цілком обгрунтованих скарг від потерпілого в цій справі.
До цього часу в нас зберігається дещо хибне розуміння рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, що призводить до обмеження прав та законних інтересів саме потерпілої сторони. Складається враження, що всі зусилля суд спрямовує лише на додержання норм права щодо підсудних, забувши при цьому про порушені цими ж особами права потерпілого.
Слід сказати, що поряд із такими негативними явищами в діяльності судів, як тяганина і фальсифікація судових рішень, із набранням у червні 2001 р. чинності новим процесуальним законодавством у діях суддів з’явилися нові тенденції, спрямовані на порушення прав і свобод громадян. Серед них — блокування надходження апеляційних скарг до апеляційних судів. Окремі судді, використовуючи заформалізований закон, який містить вимоги щодо цієї категорії скарг, у будь-який спосіб намагаються позбавити учасників процесу права на перегляд судового рішення апеляційним судом. Це дає підстави для висновку, що такі судді не впевнені в законності та справедливості постановлених ними рішень чи вироків і тому не бажають, щоб вони ревізувалися вищестоящою судовою інстанцією. А може, тут превалює якийсь інший мотив?
Мають місце випадки, коли судді вдаються до виконання невластивих їм дій і всупереч закону порушують кримінальні справи щодо окремих осіб та беруть їх під варту.
Так, 23 березня 2002 р. суддя Южноукраїнського міського суду С. під час судового слідства, всупереч вимогам ст. 278 КПК, порушив кримінальну справу щодо П. й одразу ж узяв його під варту. Згодом кримінальна справа була закрита з підстави, передбаченої п. 2 ст. 6 КПК, і через незаконні дії судді з держави на користь П. було стягнуто на відшкодування моральної шкоди і заробітної плати 10 569 грн. Доречно зауважити, що судді Апеляційного суду Миколаївської області під час розгляду справи не виявили цього порушення закону. Такі дії судді лишилися поза увагою як керівників апеляційного суду, так і кваліфікаційної комісії.
Мені особисто зрозуміло, що за існування інституту судового нагляду, який дозволяв виправити судову помилку в короткий проміжок часу, судді ніби знаходилися в клітці, оскільки їх дії процесуально контролювалися головою обласного суду чи його заступником. Після ліквідації цього інституту декотрі судді вирвались із процесуального запертя на волю і здійснюють судочинство на свій розсуд, виходячи за межі правового поля. А це вже свавілля, яке межує не з дисциплінарною, а з кримінальною відповідальністю.
Наводячи такі приклади, я, повірте, не ставлю за мету принизити чиюсь честь чи гідність. Навпаки, я хочу, щоб усі судді прониклися почуттям високої відповідальності за кожне ухвалене ними від імені держави рішення, не допускали у своїй діяльності вчинків, які не сумісні з посадою судді, оскільки ми постійно перебуваємо в полі зору наших громадян і саме вони є суддями нашої професійності та моралі.
Протягом звітного періоду Вищою кваліфікаційною комісією розглянуто 142 справи за скаргами суддів і суб’єктів ініціювання дисциплінарного провадження щодо них на рішення обласних та прирівняних до них кваліфікаційних комісій. Усього ж за звітний період до дисциплінарної відповідальності притягнуто 357 суддів усіх, крім Верховного Суду України, рівнів: 263 суддям було оголошено догану, 24 — понижено кваліфікаційний клас, а щодо 70 суддів було прийняте рішення про направлення до Вищої ради юстиції рекомендації для вирішення питання про звільнення з посади. Таким чином, кількість суддів, щодо яких були застосовані заходи дисциплінарного впливу, зменшилася порівняно з попереднім звітним періодом на 39 %.
Приймаючи рішення в дисциплінарних справах, Вища кваліфікаційна комісія виходила з того, що кваліфікаційні комісії повинні не тільки карати суддів за дисциплінарні проступки, а й захищати їх, коли для цього є законні підстави, та орієнтувала зазначені комісії на те, що вони в жодному разі не повинні потурати суддям, які своєю поведінкою заплямували це високе звання.
Зрозуміло, що сьогодні ми не можемо одразу, як кажуть, одним махом, повністю очиститися від недоліків у нашій системі та від людей, які їх породжують. Ті, хто звинувачує нас в усіх гріхах, повинні усвідомлювати, що судді — це частинка суспільства, з усіма його економічними та соціально-політичними негараздами, які існують на даному етапі розвитку держави і які неминуче залишають свій відбиток на роботі суддів та діяльності судів. І все ж якщо суддівське співтовариство в цілому морально стійке і висококваліфіковане, то й процес «очищення» буде ефективним. Якщо ж поріг моралі дещо нижчий, ніж хотілося б, цей процес, як суворо його не контролюй, бажаних наслідків не дасть.
Шановні делегати з’їзду! Коротко про проблемні питання, які виникли в діяльності кваліфікаційних комісій після набрання чинності Законом «Про судоустрій України». Зразу ж скажу, що в його положеннях, які регламентують організацію діяльності кваліфікаційних комісій суддів (розділ V), запитань більше, ніж відповідей, що практично призвело до паралічу роботи кваліфікаційних комісій. Скажімо, як поєднати вимоги ст. 61 Закону про те, що судді обираються безстроково Верховною Радою України лише на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, з положеннями ч. 2 ст. 93, де прямо передбачено, що рішення кваліфікаційної комісії суддів про відмову в рекомендації до обрання суддею безстроково оскаржується знову ж таки до Вищої кваліфікаційної комісії? Про абсурдність інших норм цього Закону не буду говорити за браком часу.
Хочу зупинитися ось на чому. З 21 червня 2001 р. до 1 червня поточного року Закон «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» двічі зазнав змін. При цьому зміни, які вносилися до нього, істотно обмежували повноваження кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів. Більшість питань, що стосувалися дисциплінарної відповідальності суддів, було віднесено до компетенції Вищої ради юстиції. Остаточне, так би мовити, «обрізання» повноважень кваліфікаційних комісій завершилося 1 червня 2002 р. із набранням чинності Законом «Про судоустрій України» і втратою чинності Закону «Про кваліфікаційні комісії...».
Основним моментом законотворчої діяльності є те, що законодавець сформував кваліфікаційні комісії відповідно до положень як Всесвітньої хартії суддів, схваленої 17 листопада 1999 р., так і Європейської хартії про статус суддів, ухваленої під егідою Ради Європи 10 липня 1998 р., що суддівська спільнота підтримує. Але той же законодавець і пальцем не поворухнув, щоб привести у відповідність із цими міжнародними актами склад Вищої ради юстиції. Такий стан справ у певних випадках зводить роботу кваліфікаційних комісій нанівець. Не може бути такої розбіжності між представництвом суддівського корпусу в кваліфікаційних комісіях суддів та у Вищій раді юстиції, оскільки ці два органи покликані виконувати спільну роботу з добору кадрів на посади суддів і вирішувати питання їх дисциплінарної відповідальності. Сподіваюся, що рано чи пізно в цьому питанні ми дійдемо єдиної думки про необхідність внесення суттєвих змін до Закону «Про Вищу раду юстиції», і за умови, що її склад буде сформований за міжнародним принципом «50+1», ми готові віддати всі повноваження кваліфікаційних комісій цьому поважному органу і звільнити суддів від невластивої їм роботи, оскільки, за вченням К. Маркса, «примусова праця ніколи не була високоефективною», а праця суддів у кваліфікаційних комісіях на громадських засадах прирівнюється до такої.
Підсумовуючи сказане, висловлюю подяку членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за активну участь у роботі цього органу, а членам новообраної комісії бажаю плідної праці, успіхів і натхнення в їхній діяльності.
Виконання вимог Закону України «Про судоустрій України» щодо фінансового забезпечення судової системи у 2002 р. та стан розроблення проекту Державного бюджету в частині фінансування судової влади у 2003 р. були темою доповіді заступника Державного секретаря Міністерства фінансів України О.С. Яременка.
Розвиток та утвердження судової системи як самостійної гілки державної влади, зазначив він, є однією з невід’ємних і дуже важливих складових реформування нашого суспільства в цілому. І зрозуміло, що створення умов для ефективної діяльності судів по забезпеченню належного захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина значною мірою залежить від стану фінансового забезпечення судової реформи в Україні.
Виходячи з цього, наголосив доповідач, Уряд і Міністерство фінансів України вживають усіх можливих за нинішньої економічної ситуації заходів до відшукання фінансових ресурсів для забезпечення належного здійснення правосуддя та вирішення першочергових завдань по реформуванню судової системи в Україні.
О.С. Яременко повідомив, що затверджені в Державному бюджеті на 2001 р. видатки на утримання судової влади були збільшені порівняно з бюджетними призначеннями попереднього року майже на
90 млн. грн., або на 46 %, у бюджеті на 2002 р. — на 150 млн. грн., або на 52 %. Частка видатків на здійснення правосуддя органами судової влади у загальному обсязі видатків державного бюджету за роки незалежності України зросла з 0,3 % у 1992 р. до 1,1 % у 2002 р. При цьому протягом 10 років чисельність суддів збільшілася з 3199 до 7533, або в 2,4 раза, в тому числі за 2 останніх — на 1860, або на 32,7 %. Відповідно зросла й чисельність інших працівників судів.
Розширення мережі судів і збільшення кількісного складу суддів, а також необхідність забезпечення встановлених законодавчими та нормативними актами умов оплати праці відповідних категорій працівників, підкреслив доповідач, потребує спрямування значних обсягів додаткових бюджетних ресурсів на матеріальне забезпечення суддів. За роки проведення судової реформи в Україні істотно підвищено рівень середньомісячних доходів відповідних категорій працівників.
Однак ми розуміємо, зазначив заступник Державного секретаря Міністерства фінансів, що відповідним фінансовим забезпеченням лише зазначених видатків не вичерпується вирішення всіх проблемних питань, що виникають у ході здійснення судової реформи. У той же час недовиконання доходної частини державного бюджету (за 9 місяців поточного року до нього не надійшло приблизно 1,8 млрд. грн. запланованих доходів) об’єктивно не дає можливості забезпечити 100-відсоткове фінансування всіх запланованих видатків на утримання органів судової влади. В міру надходження доходів до державного бюджету Міністерством фінансів виділятимуться кошти на задоволення в поточному році найбільш невідкладних потреб судових органів, зокрема на створення належних умов для їх розміщення, придбання технічних засобів для фіксування судового процесу, комп’ютерної техніки, меблів, канцелярського приладдя тощо.
Торкнувшись перспектив фінансового забезпечення діяльності судових органів у наступному році, доповідач сказав: «Проект Державного бюджету на 2003 р. формується в складних умовах, коли у податково-бюджетній сфері накопичилося чимало системних проблем, які істотно впливають на показники доходів і видатків проекту бюджету.
Це — пікове навантаження виплат за державним боргом у 2003 р., зменшення надходжень від приватизації, необхідність підвищення доходів населення з одночасною відмовою від неефективної системи пільг, загострення проблеми відшкодування податку на додану вартість. Крім того, внаслідок неприйняття пропозицій Кабінету Міністрів України щодо змін податкового законодавства, особливо щодо скасування пільг та недопущення ухиляння від оподаткування, бюджет позбавлено додаткових джерел. У зв’язку з цим прогноз доходів загального фонду державного бюджету (у співставних умовах) на 2003 р. менше від плану на 2002 р. на 0,6 млрд. грн. Ці обставини зумовили необхідність обмеження видатків на наступний рік практично за всіма бюджетними програмами».
За повідомленням О.С. Яременка, у прийнятому в першому читанні проекті Державного бюджету України на 2003 р. видатки на здійснення правосуддя передбачені в сумі 392,9 млн. грн., або на 41,7 млн. грн. менше від обсягу асигнувань на поточний рік. Прогнозний обсяг видатків на реформування судової системи України передбачається в сумі 75,3 млн. грн., із них: на здійснення правосуддя місцевими та апеляційними судами — 53,6 млн. грн., оскільки чисельність суддів та інших працівників цих судів зросла у 2001—2002 рр., а чисельність інших працівників місцевих судів поетапно збільшиться в 2003 р. ще на 2356 одиниць; на проведення судової реформи — 21,7 млн. грн., які в процесі доопрацювання проекту бюджету, на думку Міністерства фінансів, будуть розподілені по новостворених судах.
Одним із найбільш складних питань формування видатків державного бюджету на наступний рік заступник Державного секретаря Міністерства фінансів назвав забезпечення фінансовими ресурсами створених згідно із Законом «Про судоустрій України» Апеляційного, Касаційного і Вищого адміністративного судів України, а також Державної судової адміністрації України та її територіальних управлінь.
У проекті Державного бюджету України на 2003 р. передбачено бюджетні асигнування на забезпечення діяльності органів Державної судової адміністрації у сумі — 5 млн. грн., що, за розрахунками Мінфіну, дозволить забезпечити поетапне введення чисельності працівників цих органів у кількості 561 одиниць, у тому числі 127 — у центральному апараті та 434 — у територіальних управліннях. Міністерством фінансів разом із Державною судовою адміністрацією України опрацьовуються пропозиції щодо вишукування додаткових бюджетних асигнувань для забезпечення її діяльності.
За результатами розгляду проекту Державного бюджету України на 2003 р., повідомив О.С. Яременко, Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету подано пропозиції щодо збільшення видатків
на забезпечення судової влади у сумі 56,5 млн. грн. Однак ці пропозиції можуть бути підтримані за умови відшукання реальних джерел додаткових фінансових ресурсів, оскільки від цього залежатиме фактичне фінансування відповідних видатків у наступному році. З огляду на зазначене доповідач наголосив, що Уряд підготував ряд проектів законів та нормативно-правових актів з питань оподаткування, прийняття яких дало б можливість реально збільшити надходження до державного бюджету і за рахунок цього профінансувати цілий ряд першочергових видатків, у тому числі й пов’язаних із забезпеченням діяльності органів судової влади.

Про стан організаційного, кадрового та матеріально-технічного забезпечення судів і суддів у 2002 р. та підготовки проекту Державної програми розвитку судової системи на 2003—2005 роки делегатам з’їзду доповів Міністр юстиції України О.В. Лавринович, який на початку доповіді привітав присутніх від імені Кабінету Міністрів України і за дорученням Прем’єр-міністра України зачитав його привітання делегатам, гостям та організаторам з’їзду.

Далі О.В. Лавринович зупинився на основних напрямах забезпечення роботи судів, що належать до функціональних обов’язків і повноважень Міністерства юстиції України, наголосивши при цьому, що за всіма зазначеними напрямами протягом усіх років від попереднього з’їзду завдання виконувалися в повному обсязі.
Так, Міністерством було підготовано й забезпечено розгляд за відповідною процедурою аж до набрання чинності указів Президента України та розпоряджень Кабінету Міністрів України щодо мережі та чисельності судів, збільшення кількісного складу суддів і працівників апаратів місцевих (відповідно на 986 та 2247) та апеляційних
(580 і 254) судів, а також документів про створення передбачених Законом «Про судоустрій України» нових інституцій — Державної судової адміністрації України, Апеляційного, Касаційного та Вищого адміністративного судів України.
Здійснювалися всі функції щодо кадрового забезпечення судів. Підготовано необхідні документи для призначення Указом Президента України на посаду вперше 357 суддів та обрання Верховною Радою України безстроково 338 суддів. Задоволено всі подання, які надходили до Міністерства, щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах (до 1 червня це відбувалося згідно з наказами Міністра юстиції, а після зазначеної дати — відповідно до указів Президента України). З приводу великого числа вакансій, які виникли після збільшення штату в судах, О.В. Лавринович зазначив, що вона пояснюється неможливістю не тільки знайти потрібну кількість досить кваліфікованих юристів, які можуть стати суддями, а й забезпечити їм нормальні умови роботи.
Торкнувшись такої важливої складової роботи з кадрами, як підготовка та перепідготовка професійних суддів, Міністр юстиції повідомив, що протягом останніх двох років факультет підготовки професійних суддів Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого закінчили 110 осіб, у цьому році тут навчаються 94 студенти, а ще 78 набувають знань, необхідних для здійснення правосуддя, в нещодавно створеному Інституті підготовки професійних суддів Одеської національної юридичної академії.
Після прийняття Конституції України, з 1997 до поточного року, зазначив О.В. Лавринович, фінансування судової системи з Державного бюджету збільшилося майже втричі, проте вже в самому Законі про Державний бюджет щоразу закладається недофінансування судів, і до того ж він жодного року не виконувався в повному обсязі. Минулого року після прийняття рішення про замороження всіх рахунків не здійснювалося ніяких проплат. Цього року відповідними розписами передбачено виконання бюджету по місцевих судах на 79,7 %. У повному обсязі профінансовано лише заробітну плату й торішнє грошове утримання суддів у відставці. Інші видатки профінансовано лише на 23 %. Видатки на придбання обладнання, капітальний ремонт практично не фінансувалися. Виконання бюджету по апеляційних судах становить 7 % від суми, передбаченої розписами. Загалом судову реформу реально профінансовано на 46 %. Зокрема, фінансування фіксування судового процесу технічними засобами, питання про яке порушувалося щороку, але було заплановане тільки в поточному, фактично забезпечено на 22 %. У зв’язку з цим Міністр юстиції України наголосив на тому, що виконання функцій, покладених на судову гілку влади, має бути віднесене до числа пріоритетних напрямів фінансування з державного бюджету.
Ще гіршою, за оцінкою О.В. Лавриновича, є ситуація із забезпеченням судів належними приміщеннями. На його думку, на вирішення цієї проблеми не можна розраховувати в принципі, оскільки Законом про Державний бюджет передбачається не більше 23 % від потреби, а фактично не виділяється нічого. Як наслідок — 39 місцевих судів працюють в аварійних будівлях, а відповідають технічним вимогам щодо приміщень, де здійснюється правосуддя, будівлі лише 349 місцевих і двох третин апеляційних судів. Останніми роками за рахунок коштів, які виділялися на утримання судів, забезпечено належними приміщеннями лише 68 місцевих судів і 4 апеляційних (Харківської, Луганської, Одеської та Херсонської областей). У поточному році фінансування на будівництво, ремонт і оренду приміщень не провадилося взагалі, хоча бюджетом передбачено досить великі суми.
Міністр юстиції повідомив, що розроблений Міністерством проект Державної програми розвитку судової системи на 2003—2005 роки був надісланий до Верховного Суду України й дістав досить критичну оцінку, причому переважна більшість зауважень стосується забезпечення фінансування. Висловивши незгоду з таким підходом, він наголосив на необхідності не тільки керуватися прагненням досягти бажаного результату, а й максимально оцінювати наявні можливості, а також на доцільності перенесення строку розгляду цієї програми з тим, щоб участь у її доопрацюванні й остаточному формулюванні взяла нещодавно створена Державна судова адміністрація України, оскільки саме ця інституція реалізуватиме стратегію, закладену в зазначеній програмі. На завершення В.О. Лавринович запевнив, що перехід відповідних функцій до Державної судової адміністрації дістане підтримку в Міністерстві юстиції, що дозволить уникнути перехідного періоду, який може негативно позначитися на якості тієї роботи, що є обов’язковою для належного забезпечення функціонування судів і діяльності суддів.

В обговоренні питань порядку денного взяв участь Голова Верховної Ради України В.М. Литвин.
— Шановний Віталію Федоровичу, шановна президіє, шановні делегати і гості з’їзду!
Вiтаючи вiд iменi Верховної Ради України цей поважний форум, хотiв би зупинитися на найбiльш актуальних, як я вважаю, проблемах судово-правової реформи в нашiй державi, на своєму баченнi ролi i мiсця судової влади в загальнiй системi державної влади.
I зробити це переважно, так би мовити, у парламентському аспектi, пiд кутом зору законодавчого забезпечення.
Є принаймнi три основнi причини, якi продиктували нагальну необхiднiсть проведення такої реформи. Перша i найголовнiша з них як загальнополiтична передумова — набуття Україною статусу незалежної держави. Друга причина лежить у соцiальнiй площинi: суспiльству життєво необхiдний механiзм реального забезпечення прав та свобод людини i громадянина, контролю за дiяльнiстю органiв державної влади. I нарештi, третя причина — у кризовому станi, в якому опинилися суди та система юстицiї загалом. Тут сплелося в один клубок фактично все — починаючи з вiдсутностi в судiв реальних владних повноважень та самостiйностi до їх незадовiльного фiнансово-матерiального забезпечення, нестачi кваліфікованих кадрiв.
Процес розвитку незалежної та дiєздатної судової влади як один з найважливiших прiоритетiв нашої держави має базуватись i на загальновизнаному свiтовому досвiдi, i на нацiональних традицiях, що сягають своїми джерелами у сиву давнину, до славетної «Руської Правди».
Судочинство в Українi пройшло всi етапи становлення, утвердження i розвою, властивi iншим європейським країнам. Я далекий вiд думки беззастережно iдеалiзувати нашу старовину, але просто несправедливо не згадати козацьку добу, яка, за словами М. Грушевського, була нерозривно пов’язана з iдеалами свободи, живила нацiональну iдею, що завжди йшла у широкому руслi й контекстi свiтової цивiлiзацiї. Так що у цьому сенсi можна говорити про спадкоємнiсть кiнцевої мети, яку ми ставимо перед собою в удосконаленні судової гілки влади, — створення такої системи правосуддя, яка гарантувала б незалежнiсть судiв та дiяльностi суддiв, реалiзацiю в судовiй практицi демократичних iдей.
Повторюю: цю роботу започатковано не на порожньому мiсцi, не з чистого аркуша. Досить згадати потужнi юридичнi школи Київського та Харкiвського унiверситетiв. Вони дали в ХIХ ст. цiлу плеяду видатних юристiв, якi стали творцями цiлком сучасних iнститутiв правосуддя.
Проте, якщо мати на увазi появу самого термiну «судова влада» як невiд’ємного атрибута демократичного громадянського суспiльства, то тут безперечний прiоритет належить лiдерам Української Народної Республiки та обранiй ними моделi державного будiвництва. У документах того часу знаходимо гасла, що не втратили своєї актуальностi i сьогоднi. Йдеться, зокрема, про заклики до «демократизацiї суду» та приведення його у вiдповiднiсть із «правними поняттями» народу. Генеральний Суд, що постав у груднi 1917 р. пiд старовинною козацькою назвою, вiддзеркалив європейську модель судочинства. Вiдтодi ж узяла початок i система апеляцiйних судiв.
Зрозумiло, iсторичнi аналогiї — рiч досить умовна. Але водночас i повчальна.
У цьому можна пересвідчитись і на прикладi проходження кандидатур на посаду суддiв, якi виносилися на широке громадське обговорення та голосувалися на альтернативнiй основi. Так, 2 грудня 1917 р. Центральна Рада обрала 5 суддiв, причому пропонувалося 15 кандидатур, а загалом список прiзвищ був удвiчi бiльшим.
Дозволю собi також нагадати про Мiнiстерство судових справ УНР. Поєднуючи функцiї сучасних Мiнiстерства юстицiї та Державної судової адмiнiстрацiї України, воно здiйснювало активну законотворчу роботу. Досить цiкавими були i функцiї Генерального Суду, який у перспективi повинен був стати арбiтром мiж законодавчою та виконавчою гілками влади.
Ми знаємо, що все це залишилося на рiвнi iдей. Але така ретроспектива потрiбна не лише iсторикам, i далеко не всi з тих напрацювань маємо вiдкидати, мов порох давно минулих днiв. Як i вже пiзнiший досвiд Радянської України, чиє правосуддя увiбрало в себе суперечливi колiзiї, тенденцiї та процеси тiєї драматичної доби.
Найбiльш повна та об’єктивна оцiнка ефективностi будь-якої судової системи базується на тому, наскiльки вона захищає права та свободи людини i громадянина, як слугує iдеалам добра i справедливостi, а не певному державно-полiтичному ладу чи iдеологiї. Мусимо постiйно пам’ятати цей основоположний iмператив заради того, щоб i дотепер, через пiвтора столiття, не пекла нас гiркота Шевченкових слiв: «Правди нема в судi».
Треба, щоб у судi досягалась істина.
І щоб урешті-решт перемагала правда — скрiзь i завжди. А залежить це, шановнi делегати з’їзду, вiд вас, усього суддiвського корпусу, вiд державної влади загалом.
Я не буду зупинятися на всьому, що робилось i робиться для становлення судової гiлки влади, як було проголошено в Декларацiї про державний суверенiтет України,
i для здiйснення судово-правової реформи — починаючи з її Концепцiї, затвердженої Верховною Радою 28 квiтня 1992 р.
На першому етапi було прийнято пакет законiв, який заклав правовi засади здiйснення судочинства на перехiдному етапi. З-помiж них варто видiлити Закон «Про статус суддiв», де суд уперше розглядався як орган судової влади, а суддя — як її носiй, що здiйснює правосуддя незалежно вiд законодавчої та виконавчої гiлок влади. Цей Закон окреслив принциповi — як на той момент, так i на нинiшнiй час — «межi можливого» (за словами Iвана Франка) у статусi суддiв. Цим закладалися законодавчі пiдвалини реальної незалежностi суду та суддiв як об’єктивної передумови захисту законних iнтересiв, прав та свобод людини i громадянина.
Проте мусимо визнати: внаслідок багатьох обставин перші рiшучі кроки не отримали логiчного радикального продовження. Надалi тема судово-правової реформи обмежувалась у парламентi лише внесенням змiн до чинних законiв.
Другий етап судово-правової реформи фактично почався з прийняттям у 1996 р. Конституцiї України. Втiлення конституцiйних норм у сферi правосуддя вилилось у так звану «малу судову реформу», здiйснену в червнi-липнi минулого року. Як ми знаємо, тодi було застосовано принцип мінімально необхiдних для функцiонування судової системи законодавчих змiн. Це дозволило запобiгти паралiчу судової системи i вийти з критичної ситуацiї, в якiй опинився парламент. А виникла вона не в останню чергу через те, що не було прийнято нового закону про судоустрiй, оскiльки у Верховнiй Радi не знайшли пiдтримки моделi судiв загальної юрисдикцiї, запропонованi рядом народних депутатiв та робочою групою Верховного Суду. Нагадаю, що законопроектiв щодо судоустрою було внесено аж 19. Як ви, мабуть, пам’ятаєте, найбiльш гострi дискусiї велися навколо структури судової системи, функцiй Верховного Суду, Апеляцiйного та Касацiйного судiв, створення Державної судової адмiнiстрацiї, формування i дiяльностi квалiфiкацiйних комiсiй, призначення суддiв на адмiнiстративнi посади, доцiльностi збереження вiйськових судiв, а також навколо статусу суддiв.
Але напруга полiтичних пристрастей, зiткнення думок та позицiй, увага парламентарiв i громадськостi до зазначених проблем не минули марно i стали поштовхом, врештi-решт до справжнього прориву в цiй сферi. Прийняття 7 лютого 2002 р. Закону «Про судоустрiй України» стало визначальним кроком на шляху фундаментальних змiн судового устрою, судової системи загалом та реалiзацiї конституцiйних засад судочинства, наближення їх до свiтових та європейських принципiв. Усi ми, ясна рiч, розумiємо, що цей Закон став результатом компромісу, а отже, не позбавлений вад i може викликати неоднозначнi оцiнки. Та головне зараз — його реалiзацiя й розвиток в iнших законах. Адже багато важливих для функцiонування судової влади i здiйснення правосуддя питань продовжують залишатися невирiшеними.
Сутнiсть нинішнього, третього етапу судово-правової реформи в тому, щоб довести до логiчного кiнця розбудову нормативно-правових засад здiйснення правосуддя в Українi, завершити формування судових органiв, визначених Конституцiєю та Законом «Про судоустрiй України». У цьому контекстi варто видiлити три основних завдання.
По-перше, це подальша розбудова системи судів загальної юрисдикції, зокрема спеціалізованих. Поки що на повну силу дiє лише система господарських судiв. На
часi — запровадження адмiнiстративної юстицiї. Вона може й повинна стати потужним чинником захисту прав i свобод людини у вiдносинах із державою та її органами.
По-друге, необхiдно визначити й науково обгрунтувати шляхи подальшого вдосконалення вiтчизняної судової системи. Адже, якщо говорити вiдверто, саме через вiдсутнiсть системного бачення напрямiв i засобiв реформування судової влади ми маємо у багатьох випадках фрагментарний, неповний характер законодавчого врегулювання вiдносин у сферi здiйснення правосуддя.
Певен, що в такiй аудиторiї зайвим є переконувати когось у доконечнiй потребi прийняття Кримiнально-процесуального, Адмiнiстративного процесуального та Цивiльного процесуального кодексiв. При цьому, як справедливо вважають суддi та науковцi, особливу увагу слiд звернути на вдосконалення апеляцiйного i касацiйного провадження в судових справах.
Нагальною необхiднiстю є прийняття iнших базових законiв, зокрема про органи дiзнання i досудового слiдства.
Ми маємо також чiтко визначити статус прокуратури в сучасних умовах, пiдвищити її роль у забезпеченнi законностi та правопорядку i водночас остаточно вирішити питання щодо здійснення нею загального нагляду за додержанням та застосуванням законiв.
На часi — реформування системи виконання покарань, що має забезпечити новий Кримiнально-виконавчий кодекс України, проект якого нинi розглядається у парламентi.
Необхiдно посилити роль адвокатури як професiйного iнституту захисту прав і свобод громадян, сформувати систему незалежної вiд органiв дiзнання та досудового слiдства судової експертизи.
По-третє, нацiональне законодавство, що стосується судочинства, потребує приведення у вiдповiднiсть із мiжнародними правовими нормами та стандартами. Ця вимога природна та закономiрна. Зi вступом до Ради Європи Україна стала учасницею ряду її конвенцiй, взяла на себе зобов’язання щодо дотримання численних нормативно-правових актiв та документiв, що мають рекомендацiйний характер. До останнiх належить i Європейська Хартiя про статус суддiв вiд 10 липня 1998 р.
Шановне товариство!
Формування незалежної та дiєздатної судової влади — складний, багатоплановий i тривалий процес, який багато в чому залежить вiд загальних особливостей розвитку держави та суспiльства, вiд усiх сфер їхньої життєдiяльностi — полiтичної, економiчної, соцiальної. А з iншого боку, суди істотно впливають сьогоднi на утвердження в країнi верховенства права, принципiв демократiї.
Кожному юристовi добре вiдомi такi термiни, як «правова культура», «правова свiдомiсть», якi також впливають на стан правосуддя. Цi поняття багатограннi, i не всi їхнi вiдтiнки, на жаль, мають сьогоднi позитивний змiст.
Не знято, зокрема, з порядку денного такий успадкований вiд радянських часiв феномен, як «телефонне право». Бiльше того, технiчний прогрес у виглядi мобiльного зв’язку та iнших удосконалень пiднiмає цю справу на якiсно новий рiвень. I — знову ж таки, на превеликий жаль, — з цiлого ряду об’єктивних та суб’єктивних причин суддi не завжди достатньо протидiють спробам силового, а то й безпардонного тиску на них.
А вiзьмемо такий аспект нашої правової культури, як виконання судових рiшень. Це змушений був відзначити навiть Конституцiйний Суд, оскiльки ставлення i до його актiв не завжди, скажемо так, досить вiдповiдальне. А отже, не тiльки знижується ефективнiсть функцiонування судової системи — на цьому грунті виростає неповага до судiв, суддiв i до закону. Що, у свою чергу, фокусується в такому вкрай небезпечному явищi, як правовий нiгiлiзм.
З усiм цим тiсно змикається проблема матерiально-технiчного i фiнансового забезпечення дiяльностi судiв та суддiв.
Згiдно з Конституцiєю, суди мають фiнансуватися виключно з державного бюджету. А оскiльки бюджетних коштiв катастрофiчно не вистачає, то доводиться шукати iншi, додатковi джерела їх надходження. Звiдси — залежнiсть судiв вiд мiсцевої влади та рiзного роду «спонсорiв». Вiдповiдно важко розраховувати на об’єктивне, неупереджене правосуддя.
Ясно, що економiчна та фiнансова ситуацiя у нас ще не така, щоб можна було iстотно полiпшити фiнансове забезпечення судiв. Але якщо поставлено за мету збудувати правову державу, якщо проголошено в числi прiоритетiв реальний захист прав i законних iнтересiв громадян, то одне з провiдних завдань у цьому комплексi — економiчний захист суддi як центральної постатi в системi правосуддя. Питання слід ставити так, і тільки так! А тим більше на фонi рiзкого збiльшення розглянутих справ у зв’язку з розширенням юрисдикцiї судiв (з 1,7 млн. у 2000 р. до бiльше ніж 2,9 млн. у 2001 р.).
З огляду на все це вважаю за потрiбне здiйснити монiторинг фiнансового забезпечення судiв та розробити оптимальну його модель.
Оскiльки наступного року мають бути здiйсненi основнi заходи судової реформи (забезпечення доступностi судiв, пiдвищення професiйного рiвня суддiв, оперативностi та якостi розгляду справ, створення спецiалiзованих судiв тощо), а отже, — i головнi витрати на її проведення, Верховна Рада внесла пропозицiї до проекту Державного бюджету України на 2003 р. у частинi значного збiльшення коштiв на фiнансування органiв судової влади та юстицiї. Зокрема, йдеться про iстотне — майже втричi —збiльшення видаткiв на органiзацiйне забезпечення дiяльностi судiв та установ судової системи, на здiйснення правосуддя мiсцевими судами, бiльше ніж у 10 разiв — на проведення судової реформи та дiяльнiсть Вищої ради юстицiї щодо формування суддiвського корпусу, контролю за його дiяльнiстю тощо. Народнi депутати налаштованi твердо вiдстоювати свої позицiї в цьому питаннi.
Проте ефективнiсть правосуддя визначається не тiльки фiнансовими ресурсами, обладнанням примiщень чи кiлькiстю встановлених комп’ютерiв. Головне, повторюю, — постать самого суддi, в руках якого людськi долi, авторитет держави, iменем якої вiн постановлює рiшення.
Переважна бiльшiсть нашого суддiвського корпусу працює на рiвнi зрослих вимог часу. І я хочу скласти вам щиру подяку за це. Але на нивi правосуддя ще не до кiнця викорiнено злiснi бур’яни — некомпетентнiсть i непрофесiоналiзм, невмiння розбиратися у конкретних ситуацiях i давати їм правильну юридичну оцiнку. Звiдси — незаконнi й необгрунтовані рiшення.
Не може не насторожувати i такий факт: за даними Вищої ради юстицiї, майже 10 % вiд представлених квалiфiкацiйними комiсiями кандидатур на замiщення посад суддiв вiдхиляються через низький фаховий рiвень та некомпетентнiсть.
Мене, як — не маю в цьому сумнiву — i вас, дуже непокоять вияви корупцiї, корисливостi, зловживань, на якi зважується дехто з представникiв суддiвського корпусу.
Переступати закон не дозволено нiкому. I особливо, абсолютно неприпустимо це для людей, поставлених на сторожi закону. Прикро говорити про це з такої трибуни, але знаходяться суддi — i навiть не рядовi — якi витлумачують свою незалежнiсть i недоторканнiсть як вседозволенiсть. Із усiма наслiдками, що із цього випливають. Нам треба спiльно й рiшуче, раз i назавжди, поставити надiйний бар’єр перед подiбними настроями та намiрами.
У цьому контекстi вирiшального значення набувають пiдготовка квалiфiкованих юридичних кадрiв, їх перепiдготовка та виховання, постiйна i цiлеспрямована робота з ними. Інфраструктуру для пiдготовки суддівських кадрiв створено, але на передньому планi залишається ключова проблема — якість юридичної освiти. Чи не розчиняться, не знiвелюються осередки підготовки суддів у масi юридичних iнститутiв та факультетiв, загальне число яких сягає двохсот? Чи навпаки,
вдасться знайти нестандартний варiант, який не обмежиться лише базовою пiдготовкою? Адже суддя, незалежно вiд того, призначено його на посаду вперше чи обрано безстроково, повинен мати можливiсть постiйно пiдвищувати свою квалiфiкацiю та професiйний рiвень.
Шановнi делегати та гостi з’їзду!
Завершуючи свiй виступ, вважав би за необхідне зупинитися на деяких аспектах вiдносин Верховної Ради України та органiв судової влади. Не маю сумнiву, що нашi зв’язки не повиннi обмежуватись обранням суддiв безстроково — за всiєї важливостi даної процедури. На мою думку, цi вiдносини могли б базуватися на тих же засадах, на яких парламент будує взаємозв’язки з органами мiсцевого самоврядування, що є такою ж автономною системою.
Переконаний: Верховна Рада, її органи, попри весь свій потужний iнтелектуальний потенцiал, могли б ширше залучати представників судової гілки влади до експертизи та опрацювання законопроектів. І не лише тих, що безпосередньо стосуються її функціонування.
Ми маємо виходити з того i керуватися тим, що пiдвищення ролi суду, ефективностi роботи органiв, що охороняють законнiсть та правопорядок, — це важлива i, бiльше того, необхiдна передумова успiшних перетворень в економiчнiй та полiтичнiй системах України. Чим вищі роль та авторитет суду й усього правосуддя, чим бiльші самостiйнiсть i незалежнiсть суду щодо iнших органiв влади й управлiння, тим вищий у державi рiвень законностi та демократiї. I тим краще, органiчнiше вписуються цi принципи у визначену нами iєрархiю найвищих цiнностей: «Людина — родина — суспiльство — держава».
Бажаю всiм нам успiху на цьому шляху.

Перед делегатами з’їзду також виступили народні депутати України: Л.М. Черновецький, голова Комітету з питань правової політики В.В. Онопенко, голова Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією В.М. Стретович. Вони поінформували про заходи, що вживаються Верховною Радою України, її комітетами та окремими парламентаріями до законодавчого вирішення проблем, з якими стикаються суди у своїй діяльності.
Інші учасники обговорення — суддя Верховного Суду України Ю.Г. Тітов, голова Апеляційного суду Одеської області А.В. Луняченко, голова Харківського апеляційного господарського суду М.І. Тітов, голова Камінь-Каширського районного суду Волинської області В.М. Гордійчук, заступник голови Апеляційного суду Львівської області М.М. Микієвич — також не тільки говорили про наболіле: про катастрофічне становище, в якому опинилось українське правосуддя не з вини самих суддів, які, особливо в місцевих судах, через неймовірне навантаження і відсутність належних умов працюють на грані людських можливостей; про недостатнє фінансування та низький рівень матеріального забезпечення суддів і заробітної плати працівників апарату; про причини неукомплектованості штату судів; про недосконалість і нестабільність законодавства, потребу в його тлумаченні та роз’ясненні, — а й вносили конкретні пропозиції щодо шляхів вирішення перелічених та інших проблем: визначення науково обгрунтованих нормативів навантаження на суддю; встановлення в законі реальних строків розгляду справ; звернення на утримання судів сум державного мита, яке сплачують підприємства та громадяни в Державний бюджет за розгляд справ судами; поділу між усіма гілками влади не тільки повноважень, а й державного майна; збільшення граничного віку перебування на посаді суддів, хоча б апеляційних судів, як мінімум до 70 років; наявності у Верховній Раді Україні постійного представника від судової гілки влади; надання Верховному Суду України права законодавчої ініціативи; тощо.
Особливо наголошувалося на необхідності реалізації всіх чинників незалежності суддів, серед яких чи не єдиним залишилося положення ст. 126 Конституції України про те, що судді обіймають посаду безстроково. У цьому контексті висловлювалися заперечення проти змін, внесених до ст. 13 Закону «Про статус суддів», і пропонувалося хоча б повернутися до її старої редакції. Ю.Г. Тітов підкреслив необхідність чіткого відмежування поняття «гарантії незалежності суддів» від поняття «пільги», яке вживалося в законах про Державний бюджет на 2000—2001 роки, і нагадав, що відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону «Про статус суддів» гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані або знижені іншими нормативними актами. Без міцної судової влади, зазначив Ю.Г. Тітов, Україна не може бути визнана демократичною правовою державою, а незалежність суддів є не їхнім особистим привілеєм, а обов’язковою умовою для справедливого розгляду й вирішення справ у повній відповідності із законом.
Звичайно, промовці не обійшли увагою і роль органів суддівського самоврядування у зміцненні незалежності судової влади та забезпеченні контролю за належною організацією роботи судів. Так, М.М. Микієвич зауважив, що ради суддів працюють на громадських засадах, збираються на засідання періодично і не мають апарату для забезпечення їхньої діяльності, а тому не можуть самі організаційно здійснити весь обсяг покладених на них повноважень. У зв’язку з цим він запропонував залучати до проведення перевірок діяльності судів за зверненнями громадян (щодо зволікання з
розглядом справ тощо) посадових осіб відповідних судів — суддів, помічників, консультантів.
Ішлося також про роль судів вищого рівня в організації роботи судової системи й усунененні перешкод, що заважають судам виконувати свою основну функцію — здійснювати правосуддя. А.В. Луняченко наголосив на тому, що Верховний Суд України, хоча й чимало зробив для цього, повинен займати більш активну позицію у вирішенні всіх питань, навіть якщо вони прямо не належать до його компетенції, зокрема формування бюджету, будівництва, надання суддям житла. М.М. Микієвич висловив думку про необхідність доповнення Закону «Про судоустрій України» положенням про те, що суди вищого рівня здійснюють контроль за організацією роботи судів нижчого рівня, який не має жодного відношення до контролю за розглядом конкретних справ по суті, що базується на процесуальних засадах, визначених відповідними законами. Він також привернув увагу до наявних у названому Законі прогалин та суперечностей у питанні створення кваліфікаційних комісій суддів загальних судів і запропонував внести до нього зміни з тим, щоб ці комісії створювалися не в апеляційних округах, а в областях, що дозволило б уникнути багатьох проблем організаційного, кадрового та матеріально-технічного забезпечення зазначених органів.

Генеральний прокурор України С.М. Піскун зупинився на основних напрямах взаємодії органів прокуратури із судами. За 9 місяців поточного року забезпечено обов’язкову (згідно з новим законодавством) участь прокурора в судовому розгляді понад 111 тис. кримінальних справ, у яких постановлено вироки, і в апеляційному розгляді майже 19 тис. справ. Через недостатню кількість державних обвинувачів, недоліки фінансування прокурори на місцях не завжди можуть невідкладно й на належному рівні забезпечити участь у розгляді кожної кримінальної справи, і нерідко ця проблема вирішується за рахунок зниження якості підготовки до розгляду справи або ж на шкоду іншим напрямам прокурорської діяльності. Тому Генеральний прокурор України звернувся до суддів із проханням визначати час розгляду справ з урахуванням можливостей прокуратури, а також облаштувати в судах робочі місця для прокурорів, що сприятиме їх належній підготовці до судового засідання. У межах своєї компетенції, зазначив С.М. Піскун, прокурори вживають заходів до захисту трудових, житлових, інших прав громадян та інтересів держави шляхом
заявлення судових позовів, за якими судами всіх рівнів відшкодовано понад 720 млн. грн.
Хоча прокурори на сьогодні не здійснюють прокурорського нагляду за судовою діяльністю, вони в межах наданих їм повноважень реагують на необгрунтовані судові рішення. У поточному році з ініціативи прокурорів переглянуто 77,8 % судових рішень у кримінальних справах із загального числа переглянутих і усунуто судові помилки щодо 4 тис. засуджених, скасовано та змінено майже 500 рішень у цивільних і господарських справах.

Генеральний прокурор України закликав суддів більш відповідально ставитись до прийняття рішення про направлення справи на додаткове розслідування або про виправдання підсудних, оскільки тільки в цьому році було скасовано чи змінено понад половину таких рішень. Він повідомив, що очолюване ним відомство стоїть на позиції реформування досудового слідства шляхом прийняття закону, який би зосередив це слідство в органах внутрішніх справ, податкової міліції, Служби безпеки України. А прокурори згідно з вимогами Конституції України здійснювали б ефективний нагляд за додержанням закону цими органами.
С.М. Піскун назвав ненормальним становище, коли відносини судів різних рівнів будуються виключно на процесуальних засадах, і наголосив на необхідності передбачити в законі механізм контролю судів вищого рівня за судами нижчих рівнів. На його думку, це аж ніяк не обмежуватиме гарантовану незалежність суддів, а навпаки, запобігатиме порушенню таких гарантій, проявам корупції в судових органах, повною мірою відповідатиме завданню захисту прав громадян та інтересів держави.
«Щодо системи прокуратура—суд, то ми за те, щоб тут діяв принцип взаємодії в рамках процесуального законодавства, додержання законності, взаємного стримування як прокурорських, так і суддівських працівників», — сказав Генеральний прокурор України.

Голова Вищого господарського суду України Д.М. Притика зазначив, що система господарських судів, які мають глибокі історичні корені, у процесі судової реформи набула подальшого розвитку. Утворені нові апеляційні господарські суди, повноваження яких поширено на території всіх областей та Автономної Республіки Крим,
проте працюють тільки сім із них, тому що два — у Житомирській і Запорізькій областях — не мають фінансового забезпечення. На сьогодні держава заборгувала господарським судам 28 млн. грн., і якщо до кінця року ситуація не виправиться, то вони не виконають тих завдань, які перед собою ставили.
Кількість справ, що розглядається цими судами, за останніх два роки значно зросла (у 2000 р. їх було 158 тис., у поточному — прогнозується на рівні 253 тис.). За результатами розгляду справ тільки протягом січня—вересня 2002 р. до господарського обороту має бути повернено близько
12 млрд. грн.
В економіці держави немає таких проблемних питань, наголосив Д.М. Притика, які б не були предметом розгляду господарських судів. Тому доводиться запроваджувати спеціалізацію суддів, зокрема з розгляду справ про банкрутство, справ, пов’язаних із застосуванням податкового законодавства, захистом права інтелектуальної власності.
Застосування комп’ютерних технологій стало звичайним майже для всіх суддів
у системі господарських судів. Повністю завершено створення локальних комп’ютерних мереж та їх об’єднання в єдину комп’ютерну мережу господарських судів України. Налагоджено постійний електронний документообіг між ними. Створено відкриті ресурси, такі, як інтернет-сайт Вищого господарського суду та база даних підприємств-банкрутів. Усі суди забезпечені електронними базами даних законодавства.
Як значне досягнення судової реформи промовець розцінив подальший розвиток інституту суддівського самоврядування, участь рад суддів у процедурі призначення на адміністративні посади, надання їм права заслуховувати звіти кваліфікаційних комісій, ініціювати питання щодо дисциплінарної відповідальності суддів, що є ознакою істотного підвищення ролі і значення суддівського самоврядування в діяльності судів. Він наголосив, що органи суддівського самоврядування спроможні виразити інтереси суддів України перед парламентом, органами виконавчої влади та іншими державними органами і громадськими організаціями.
Голова Вищого господарського суду України підкреслив, що реформування судової системи виводить суди на більш високий цивілізований рівень діяльності, і не помічати позитивних результатів реформи означало б втратити здатність до об’єктивної оцінки. Водночас судова реформа, яка, безперечно, є значним фактором удосконалення судової системи, висвітлює недоліки, суперечності й інші негативні явища, які знижують її ефективність та значення.
Сам Закон «Про судоустрій України», на думку Д.М. Притики, несе на собі ознаки неузгодженості, непродуманості, а в деяких випадках — упередженості у вирішенні ряду питань, містить дуже багато
суперечностей і недоліків. Зокрема, в ньому недостатньо відображено особливості спеціалізованих судів. Відомо, що Закон приймався в умовах гострої боротьби і є продуктом політичного компромісу, який створює небезпеку прийняття норм, що не відповідають загальним інтересам суспільства. Викликає тривогу, зазначив промовець, постійне зниження рівня законотворчої роботи, оскільки деякі законодавчі акти виглядають фрагментарними і не пов’язані з прийнятими раніше. У зв’язку з цим
він висловив пропозицію про залучення до процесу законотворчості суддів, обізнаних у тих питаннях, яких стосується певний законопроект.
Торкнувшись проблеми впливу на суддів, до здійснення якого все ширше залучаються засоби масової інформації, Голова Вищого господарського суду України категорично відкинув звинувачення в політичній заангажованості і наголосив, що застосування піар-технології — не краща форма взаємодії із судами України.
Д.Д. Притика критично висловився щодо інформування населення в засобах масової інформації про обрання судді безстроково з метою одержання від населення регіону відомостей щодо його роботи, оскільки це створює умови для втручання у професійну діяльність судді, організації розправи з неугодним кандидатом. Так само неприйнятною є і пропозиція щодо скасування інституту безстрокового обрання суддів, який підвищує їх відповідальність і водночас є належним засобом захисту від упереджених рішень про усунення з посади. Правильним було б спростити порядок проходження цієї процедури, оскільки на кожному з її етапів є небезпека тиску зацікавлених сторін з приводу конкретних кандидатур. Дана проблема може і повинна бути вирішена Комітетом Верховної Ради України з питань правової політики та Вищою радою юстиції, зазначив промовець.

Перший заступник Голови Верховного Суду України В.С. Стефанюк наголосив, що за 10 років судової реформи досягнуто високого розвитку суддівської демократії. На першому етапі цієї реформи (1992—1996 роки) відбулося становлення, на другому (1997—2001 роки) — розвиток судової влади, на третьому (розпочався в 2002 р.) відбувається реалізація її можливостей щодо забезпечення дії принципів верховенства права, правової держави та захисту прав і свобод громадян.
Зазначивши, що Конституція України (статті 3, 21) спонукає зовсім по-іншому осмислювати феномен держави, невід’ємною ознакою якої постає взаємність владних стосунків і яка створюється для захисту природних прав людини, промовець проаналізував стан здійснення в Україні судового контролю адміністративних дій. При цьому він повідомив, що передбачене Законом «Про судоустрій України» створення протягом 2002—2004 років системи адміністративних судів не було враховане у проекті Державного бюджету на наступний рік.
Крім того, зазначив В.С. Стефанюк, усупереч ст. 130 Конституції України,
ст. 118 Закону «Про судоустрій України» та рішенню Конституційного Суду України від 24 червня 1999 р. № 6-рп/99, згідно з якими держава повинна гарантувати фінансування судів не нижче рівня, достатнього для повного й незалежного здійснення правосуддя і соціального забезпечення суддів, видатки на утримання судової влади на 2003 р. передбачено в розмірі лише 30 % від потреби.
Перший заступник Голови Верховного Суду України також наголосив на необхідності прийняття не пізніше грудня 2002 р. Адміністративного, Господарського, Кримінального та Цивільного процесуальних кодексів і Кодексу про адміністративні проступки, відсутність яких заблокує роботу всієї судової системи.
Промовець закликав делегатів з’їзду прийняти із зазначених питань звернення до Президента, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України і доручити Раді суддів України проконтролювати реалізацію цього звернення як першочергового й невідкладного заходу найвищого органу суддівського самоврядування.
Проблемі підготовки суддівських кадрів присвятив свій виступ суддя Верховного Суду України, секретар правління Центру Верховного Суду України по підвищенню кваліфікації суддів В.І. Гуменюк. Він висловив занепокоєння з приводу відсутності в Україні єдиної системи перепідготовки та підвищення кваліфікації суддівських кадрів, зволікання (у зв’язку з неодноразовою зміною керівника та підпорядкування) з розгортанням роботи Академії суддів України, невиконання Міністерством юстиції України Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 1994 р., якою було передбачено створення в кожному суді бібліотеки правової літератури, наголосив на необхідності забезпечення судів комп’ютерною технікою та створення в них локальних комп’ютерних мереж і баз даних, щоб судді могли на своїх робочих місцях якнайшвидше одержувати в електронному вигляді правову інформацію, необхідну їм для вирішення справ. В.І. Гуменюк подякував усім іноземним та міжнародним організаціям, які підтримували судову реформу в Україні, надаючи суддям усіх рівнів можливість вивчати на семінарах і конференціях нове законодавство й підвищувати свою кваліфікацію.

За доповіддю секретаря Ради суддів України, судді Верховного Суду України Д.Д. Лилака з’їзд затвердив Кодекс професійної етики судді, за доповіддю голови Ради суддів України В.В. Кривенка — Положення про Раду суддів України.

Згідно з п. 7 ч. 2 ст. 112 та ч. 2 ст. 116 Закону «Про судоустрій України» з’їзд обрав новий склад Ради суддів України у кількості 64 осіб. На першому засіданні новообраної Ради, яке відбулося 24 жовтня 2002 р., її члени обрали зі свого складу відкритим голосуванням головою Ради суддів України — В.В. Кривенка, заступника голови Судової палати у цивільних справах Верховного
Суду України, заступником голови Ради — В.І. Гуменюка, суддю Верховного Суду України.
На підставі ч. 1 ст. 76 та п. 5 ч. 2 ст. 112 Закону «Про судоустрій України» із 9 кандидатур суддів судів України до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів
України відкритим голосуванням обрано 7 осіб: суддів Верховного Суду України І.П. Домбровського, В.В. Земляного,
Ю.М. Кармазіна, В.Ф. Пивовара, М.Г. Пінчука, суддю Вищого господарського суду України С.О. Плахотнюк та суддю Апеляційного суду Донецької області І.І. Корчистого.
Відповідно до ч. 2 ст. 131 Конституції України, п. 4 ч. 2 ст. 112 Закону «Про судоустрій України» та ст. 10 Закону «Про Вищу раду юстиції» із 7 кандидатів до складу цього органу за результатами таємного голосування призначено 3 його членів — суддів Верховного Суду України А.М. Скотаря та М.А. Шелеста і суддю Вищого господарського суду України В.М. Палій.
Наприкінці з’їзду голова Ради суддів України В.В. Кривенко оголосив Указ Президента України про нагородження делегата V з’їзду суддів України, судді Апеляційного суду м. Києва С.О. Курінської орденом «За заслуги» III ступеня і повідомив про нагородження Почесною грамотою Верховного Суду України та Ради суддів України голови Апеляційного суду Волинської області С.О. Кіпеня. Він поінформував про заснування Радою суддів України Почесної відзнаки за сумлінну працю і про те, що першим нею відзначений В.Ф. Бойко, чию заяву про відставку з посади Голови та судді Верховного Суду України було задоволено Верховною Радою України в день роботи з’їзду. В.В. Кривенко також подякував за багаторічну сумлінну працю заступника голови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України В.І. Кононенка, який також нещодавно пішов у відставку, а свого часу як старший консультант відділу з питань законодавства і законності Секретаріату Верховної Ради України брав участь у розробленні історичних документів — Концепції судово-правової реформи в Україні та Закону «Про статус суддів».