Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Як дезінформація може об'єднати медіа та судову систему

10 липня 2020, 14:49

Видання: Новое время

Автор: Олеся Савенко

Що спільного між ЗМІ та судовою системою, крім того, що медіа, як і суди, вважають гілкою влади? Усе просто: обоє мають на меті розбудову справедливого демократичного суспільства. А що спільного між ними в контексті дезінформації, та як вони можуть разом боротися проти неї? Тут вже потрібно подумати, подискутувати. Що й робили на Четвертому загальнонаціональному форумі «Незалежні суди та вільні медіа: протидія дезінформації», який пройшов першого липня в онлайн-форматі за ініціативи Вищої ради правосуддя та за підтримки Проєкту ЄС «Право-Justice».

Важливо було створити потужну платформу однодумців, яка об'єднала професіоналів з різних сфер, у коло інтересів яких входить вивчення та боротьба з дезінформацією. Це дозволило розглянути явище пропаганди всеохопно та поділитися різноманітними методами протидії їй.

 «Між поняттями „дезінформація“ та „вираження поглядів“ — дуже тонка межа. І без спільної роботи суддів, правозахисників, журналістів, медіаекспертів, спеціалістів із комунікації знайти ефективний спосіб протидіяти дезінформації у законодавстві навряд чи вдасться. Саме тому ми ініціювали цю професійну розмову, яка, маю надію, завершиться подальшим об'єднанням зусиль над удосконаленням законодавства у цій сфері», — розповідає членкиня Вищої ради правосуддя, суддя Харківського апеляційного суду Лариса Швецова.
 
Лариса Швецова

членкиня Вищої ради правосуддя, суддя Харківського апеляційного суду

Що каже український закон про дезінформацію

Багато питань до онлайн-медіа щодо їх регулювання та загалом входження в правове поле України. В Україні з боку держави не здійснюється моніторинг розповсюдження неправдивої інформації в інтернеті.

«Так, формально кожен має право подати позов до суду, якщо проти нього поширили неправдиву інформацію в мережі. Але якщо таке онлайн-медіа не зареєстровано в Україні як юридична особа, при цьому автор неправдивої інформації та власник сайту невідомі, то вжити якісь санкції практично неможливо. І стягнення за судовим рішенням також неможливе», — ділиться інформацією про українське законодавство Юрій Зіневич, відповідальний секретар Національної ради з питань телебачення та радіомовлення.

Юрій Зіневич,

відповідальний секретар Національної ради з питань телебачення та радіомовлення

Олександр Бурмагін, медіаюрист, «Платформа прав людини», також висловлюється з приводу законодавства: «Сьогодні насправді вже є уявлення, що дезінформація та боротьба з цим явищем є достатньо складним процесом, інтелектуально містким. Воно потребує багатьох ресурсів. Влада ж замість залучення громадського сектору, науковців та інститутів запропонувала сокиру. Наприклад, такі дії для СБУ або правоохоронців як можливість необмежених повноважень з контролю над інтернетом, над змістом комунікації його користувачів».

 Олександр Бурмагін,

медіаюрист

Виявляється, в нашому законодавстві відсутній і сам термін «дезінформація». Натомість є поняття «недостовірна інформація». Але важливіше те, що чинне законодавство України не містить чітких норм і механізмів притягнення до відповідальності за поширення недостовірної інформації. І навіть немає дієвого способу запобігання поширенню такої інформації.

Хоча, Олександр Бурмагін згадав аж про щонайменше 8 статей Кримінального Кодексу, які передбачають кримінальну відповідальність за поширення того чи іншого контенту, який в тому числі, може містити ознаки дезінформації або використовуватися саме з такою метою. Але найчастіше про ці статті ніхто не згадує.

Що ж до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» передбачені два варіанти захисту від поширення недостовірної інформації. Перший спосіб — шляхом спростування поширених у програмі чи передачі відомостей, які не відповідають дійсності та\або принижують честь і гідність особи. І другим варіантом є право громадянина та юрособи, стосовно яких у програмі було поширено недостовірну інформацію, скористатися правом на відповідь, коментар чи власне тлумачення стану справи.

Тобто, як видно з законодавчої бази, визнання інформації недостовірною фактично покладається на суди. Але є дуже багато способів, як можна обійти закон, і, як зазначає Юрій Зіневич, часом теле- та радіокомпанії цим зловживають.

Комунікація і судова система

Одна з проблем, яка пов’язана з судовою системою та ставленням до суддів, — абсолютна меншість громадян України мають безпосередню практику комунікації з судовими інституціями. Абсолютна більшість ж отримує інформацію через ЗМІ, соціальні мережі, інтернет-ресурси. І саме ці джерела впливають на формування суспільного ставлення до судів, на довіру чи недовіру до судової системи.

«Є глибока криза довіри до судової влади. Випадки недостовірної інформації ще більше впливають на цю кризу та поглиблюють її. Але водночас цю прірву поширює і нерозуміння між громадянами та судовою системою», — розповідає Інна Білоус, суддя-спікерка Вищого Антикорупційного суду.
 
Інна Білоус,

суддя-спікерка Вищого Антикорупційного суду

У своїй доповіді вона приділила значну увагу інформаційному вакууму стосовно судової гілки влади. «Про суд джерела інформації досить обмежені. Як правило, звичайний громадянин може отримати таку інформацію або безпосередньо стикнувшись з роботою суду, або від друзів, знайомих і зі ЗМІ. І тут суди, на моє переконання, мають оперативно надавати достовірну інформацію».

Про важливість комунікації наголошує і міжнародна експертка з питань судової реформи Проєкту ЄС «Право-Justice» Анна Адамска-Галлант: «Наш Проєкт підтримує розвиток незалежної та відповідальної судової влади в Україні. Для досягнення цієї мети потрібна прозорість, яка будується також завдяки ефективному спілкуванню. В епоху фейкових новин це завдання стає ще більш складним».

Анна Адамска-Галлант,

міжнародна експертка з питань судової реформи Проєкту ЄС «Право-Justice»

Отже, треба працювати на випередження. У першу чергу потрібно не спростовувати фейки, а давати якісну інформацію в легкій доступній і цікавій формі. Із таким підходом згодна й пані суддя-спікерка. «Суд є тим єдиним першоджерелом. Він має бути проактивним і не чекати, поки хтось спотворить факти. Йому варто першими доносити відомості до споживача».

«Щодо проактивності, ми вже маємо певний прогрес. Зараз інформування про діяльність судів в порівнянні з тим, що було три роки тому, дуже відрізняється. Стало краще, на мою думку». На прикладі Вищого Антикорупційного Суду України Інна Білоус ділиться способами комунікації з суспільством. Так наразі збільшена кількість публікацій про суди. Відбуваються відкриті трансляції засідань ВАКСу. Проводиться робота в соціальних мережах: є сторінка на Facebook, ведеться Telegram-канал.

Олексій Маловацький, заступник Голови Вищої ради правосуддя, продовжує цю тему і наголошує на тому, що меседжі від судової системи мають бути зрозумілими та доступні кожному громадянину України.
Олексій Маловацький,

заступник Голови Вищої ради правосуддя

«Щонайкращий спосіб підвищувати довіру до судової влади — це рішення. Суди мають пояснити рішення чітко, зрозуміло та ясно».

Співпраця чи протидія: суд та медіа

«Суди повинні дуже ретельно фільтрувати інформацію, меседжі, які видаються ними в публічний простір. Крім того, необхідно усвідомлювати, що між дезінформацією й критикою дуже тонка межа. Критика судових рішень, діяльності суду — це один зі способів реалізації права на свободу висловлювання» — Реда Молієне, міжнародна експертка Проєкту ЄС «Право-Justice», зазначає різні виклики, які постають перед судом.

 
Реда Молієне,

міжнародна експертка Проєкту ЄС «Право-Justice»

Але якщо ця критика базується на недостовірних фактах або впливає на судове рішення? Якщо медіа своїми матеріалами з неперевіреними фактами підтримують інформаційні кампанії, які спрямовані проти справедливого вироку суду в конкретній справі? Що робити судовій системі в такому разі?

Анастасія Алєксєєва, координаторка моніторингової групи Міжнародного товариства прав людини, тривалий час досліджує цю проблематику. Анастасія розповідає про своє бачення подання подібної інформації, «не можна обмежувати ЗМІ лише добрими позитивними новинами. Вони можуть бути не лише нейтральні та позитивні. Контент може бути образливим, може шокувати, проте, журналісти в своїй роботі обов’язково мають підтримувати принципи достовірності, поваги».

 Анастасія Алєксєєва,

координаторка моніторингової групи Міжнародного товариства прав людини

«Звичайно, якщо в представників медіа є докази — можна використовувати такий контент. Не треба закривати очі на порушення, хоч це буде суддя, хоч звичайний громадянин, який до суду не має жодного відношення. Проте дані мають бути винятково достовірними. Журналісти зобов’язані відокремлювати факт від особистого судження».

Ми всі розуміємо, що ЗМІ існують в умовах жорстких часових рамках, і досить часто журналістам просто не вистачає часу на те, щоб перевірити інформацію. Тут також має значення й можливе нерозуміння юридичних процедур і процесів. У наслідок цього надається неправильне тлумачення фактам. І оцінювальне міркування подається як завершений факт.

Наприклад, журналісти не завжди розуміють різницю між поняттями «підозрюваний» або «обвинувачуваний». Вони часом не розуміють, що особа, яку звинувачують у вчинені кримінального правопорушення, не є злочинцем, поки суд не прийняв такого рішення.

Але це ні в якому разі не виправдовує ЗМІ, адже, як зазначає Олексій Маловацький, «Фактично судді, приймаючи рішення, перебувають під тиском певної інформаційної кампанії, яку активно поширюють медіа». Відповідно, активісти та журналісти впливають цим на вирок, а це вже порушення 6 статті Європейська конвенція з прав людини — право на справедливий суд.

Варто переосмислити те, що і судова система, і ЗМІ насправді знаходяться по одну сторону боротьби з дезінформацією, і що необхідно завжди спільно боротися проти пропаганди, а не проти один одного. Адже протидія пропаганді — це лише частина діяльності щодо захисту національної безпеки держави.

StopFake для зупинення фейків

Один з найяскравіших кейсів боротьби з пропагандою щодо України — розвінчування міфів. А їх кремлівська влада створила та вкорінила про українську державу чимало. Організація StopFake.org, яка займається викриттям пропаганди та дезінформації в медіа, дослідила ці меседжі та систематизувала їх.

«Якщо узагальнити всі фейки, — ділиться Ольга Юркова, співзасновниця „StopFake“ — то головна їхня ідея в тому, що Україна — це країна-банкрут, країна, яка не відбулася, яка не може вибрати собі керівництво. Усі ці наративи мають на меті дискредитацію української державності і є прямою загрозою національній безпеці України. 

Ольга Юркова,

співзасновниця «StopFake»

Пані Ольга бачить подальші кроки в протидії дезінформації з боку держави в наступному:

1) Продовжувати обмеження російських соцмереж,

2) Налагодити якісну комунікацію з громадянами,

3) Регулювати неправдивий контент, накладати санкції на тих, хто його поширює.

Чи існує медіаграмотність в Україні

Одна з найголовніших проблем у боротьбі з дезінформацією в Україні — це медіаграмотність населення, точніше її відсутність. З цього приводу висловлюється редакторка проєкту «По той бік новин», Альона Романюк, яка має 10-річний досвід роботи в комунікаціях.

Альона Романюк,

редакторка проєкту «По той бік новин»

«7 з 10 людей не знайомляться з текстом відомостей, а читають тільки їх заголовки. А в заголовки „зашивають“ будь-що. Особа, коли проглядає стрічку новин, клікає на те, що цікавить конкретно її. Решту вона засвоює на підсвідомому рівні. Опісля, коли людина стикається з цією інформацією другий раз, третій, четвертий, викладені факти сприймає за дійсність».

Антон Грушецький, заступник директора Київського Міжнародного інституту соціології, констатує надзвичайну переоцінку звичайним громадянином своєї здатності ідентифікувати фейки та дезінформацію. Згідно з дослідженням КМІС, 52% українців вважають, що вони переважно або завжди можуть виявити неправдиву інформацію чи фейки. Водночас тільки чверть українців думають, що вони не здатні відрізняти дезінформацію від фейків.

Антон Грушецький,

заступник директора Київського Міжнародного інституту соціології

Як зазначає експерт, «багато людей можуть фактично не розуміти, що вони мають справу з дезінформацією чи з фейками, якщо пропаганда достатньо якісно оформлена та подається через ЗМІ».

Зі слів голови Національної спілки журналістів України, Сергія Томіленка, «здебільшого фейки поширюють користувачі соцмереж. Частина цих людей — не професійні творці інформації. Вони можуть покладатися на самі лиш емоції та не перевіряти відомості. Тому соціальні мережі дуже полегшують трансляцію інформаційних меседжів, незалежно від їх правдивості».

 Сергія Томіленка,

голова Національної спілки журналістів України

Спілка журналістів України, крім медійної освіченості громадян, бачить рішення по дезінформації в об'єднанні зусиль. Треба посилювати співпрацю, залучати редакцій ЗМІ по всій державі. Варто зробити широку коаліцію з боротьбі з пропагандою, куди входили б і медіа, і ГО, і активісти, і викладачі, і судді, і політики.

Рішення про підвищення медіаграмотності підтримує і Наталія Лигачова, голова ГО «Детектор медіа». Вона вважає, що треба йти шляхом допомоги аудиторії розуміти рівень достовірності відомостей, представлених в інформаційному полі. До того ж, є успішна міжнародна практика, наприклад, у Франції, де вирішують це питання.

Наталія Лигачова,

голова ГО «Детектор медіа»

Крім грамотності населення в питаннях медіа, як зазначає, Олександр Павліченко, директор Української Гельсінської спілки з прав людини, «також важливе встановлення історичної пам’яті, пов’язане з компонентом подолання дезінформації. Відповідно, в контексті розробки концепції перехідного правосуддя буде обов’язково врахований цей аспект. Адже варто описати, яким чином долати пропаганду, яка закладена під час конфлікту і продовжує існувати на певних елементах. Адже дезінформація має бути вилучена або санкціонована через якісь дії у судовому порядку або в іншому порядку через люстраційні процеси».

Олександр Павліченко,

директор Української Гельсінської спілки з прав людини

Олеся Савенко