На стадії закінченого замаху на вбивство добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є певний проміжок часу, у ході якого особа контролює розвиток причинного зв`язку, може втрутитися і перешкодити настанню суспільно небезпечного наслідку. Добровільна відмова у цих випадках можлива лише завдяки активним діям.

На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 710/112/16-к.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що особу визнано винуватою у тому, що проникнувши через вікно до будинку своєї колишньої дружини, де в той час остання відпочивала на дивані, укрившись ковдрою, та діючи умисно, на ґрунті неприязних відносин, не маючи на меті заподіяння смерті дружині, наніс один удар металевою частиною молотка, який взяв у коридорі вказаного будинку, в область голови потерпілої, чим спричинив тяжкі тілесні ушкодження, після чого вона прокинулася. В подальшому допоміг потерпілій викликати швидку допомогу.

Вироком районного суду особу засуджено за ч. 1 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк сім років. Апеляційний суд вирок суду першої інстанції залишив без змін.

Прокурор у касаційній скарзі вважає, що дії особи необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, так як з урахуванням неприязних відносин, неправомірного та таємного, в нічний час, проникнення до житла особи та нанесення потерпілій, коли вона спала, удару по голові пристосованим для вчинення злочину молотом, свідчить про наявність умислу на заподіяння смерті.

Висновок Верховного Суду

ВС зазначив, що якщо умисне вбивство може бути вчинено як з прямим, так і з непрямим умислом, то замах на умисне вбивство можливий лише з прямим умислом, тобто коли вчинене свідчило про те, що винний усвідомлював суспільну небезпечність своїх дій, передбачав можливість або неминучість настання смерті іншої людини і бажав її настання, однак смертельний результат не настав з незалежних від нього обставин.

У випадку коли під час замаху на злочин винний спрямовує свою волю на запобігання настанню суспільно небезпечного наслідку, в такому разі може мати місце добровільна відмова від вчинення злочину – остаточне припинення особою за своєю власною волею замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ст. 17 КК України).

На стадії закінченого замаху на вбивство добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є певний проміжок часу, в ході якого особа контролює розвиток причинного зв`язку, може втрутитися і перешкодити настанню суспільно небезпечного наслідку. Добровільна відмова у цих випадках можлива лише завдяки активним діям.

Під час розгляду кримінального провадження колегія суддів суду першої інстанції дійшла висновку, що відсутні докази, які б у сукупності підтверджували вчинення особою злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, оскільки останній, усвідомлюючи, що потерпіла залишається живою, при цьому не маючи жодних перешкод довести злочин до кінця, за власною ініціативою припинив вказані дії та приймав активні дії для надання потерпілій допомоги.

При цьому суд першої інстанції, з урахуванням здобутих доказів, які вважав достатніми, обґрунтовано дійшов висновку щодо кваліфікації дій особи за ч. 1 ст. 121 КК України, як умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння.

Таким чином, враховуючи у сукупності всі обставини вчиненого діяння, а саме характер взаємовідносин між колишнім подружжям, знаряддя та спосіб завдання тілесного ушкодження, а також обставини припинення злочинних дій та своєчасне звернення за медичною допомогою, які на думку колегії суддів касаційного суду переконливо свідчать про наявність у засудженого непрямого умислу, оскільки він передбачав можливість настання будь-яких наслідків у результаті вчинених дій, у тому числі й тяжкого тілесного ушкодження або можливої смерті потерпілого, при встановленні якого відповідальність настає залежно від фактично заподіяних наслідків.

У ході проведення часткового судового слідства, згідно з вимогами ст. 404 КПК, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність в останнього на момент вчинення злочину прямого умислу на вбивство потерпілого, погодившись з кваліфікацією його дій за ч. 1 ст. 121 КК.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що після нанесення удару засуджений не продовжував свої дії на позбавлення життя потерпілої, хоча і мав таку можливість, прийняв можливі для нього заходи щодо надання їй допомоги, а саме викликав та зустрів на вулиці швидку допомогу, а також допоміг медикам посадити потерпілу до швидкої, після чого добровільно з’явився та покаявся у вчиненому. Отже, усвідомивши можливість настання тяжкого наслідку у вигляді смерті потерпілої, він намагався запобігти цьому, вживши заходів для надання їй медичної допомоги.

"Судово-юридична газета"