Велика Палата Верховного Суду (далі – ВП ВС) при розгляді справи №2540/3203/18 дійшла висновку, що обов’язковими умовами для стягнення виконавчого збору є вчинення державним виконавцем дій, направлених на примусове виконання рішення суду, та фактичне стягнення суми боргу.

Неоднакове застосування норм частини другої статті 27 та частини третьої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 1404-VIII) щодо стягнення виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі письмової заяви про таке повернення призвело до суперечливої судової практики касаційних судів різних юрисдикцій у складі Верховного Суду.

Зокрема, судова практика Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі – КАС ВС), (постанова від 30 травня 2018 року у справі № 808/3791/16), склалася таким чином, що примусове виконання судового рішення розпочинається з моменту винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а звернення стягувача із заявою про повернення виконавчого документа не звільняє боржника від обов’язку сплати виконавчого збору.

Проте, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (постанова від 18 квітня 2018 року у справі № 761/11524/15-ц) та Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (постанова від 15 лютого 2018 року у справі №910/1587/13) вирішили, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми.

Таким чином, при касаційному перегляді справи №2540/3203/18 у КАС ВС виникла необхідність передати її на розгляд ВП ВС, адже існує виключна правова проблема із неоднаковим застосуванням норм Закону № 1404-VIII і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як випливає із фабули справи, суть спору полягає у невизначеності правового режиму застосування судами частини другої статті 27 та частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII при винесенні державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави подання ним письмової заяви про повернення виконавчого документа.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що у разі стягнення виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII без реального стягнення суми боргу створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду. Тому стягнення виконавчого збору можливе лише у разі фактичного виконання виконавчого документа.

У свою чергу суд апеляційної інстанції скасував це рішення з тих підстав, що стаття 27 Закону № 1404-VIII установлює загальні правила стягнення виконавчого збору виконавцем, а частина третя статті 40 цього Закону є спеціальною нормою, яка регулює окремі випадки стягнення виконавчого збору, а тому загальні правила застосовуватися не можуть. Тобто, вичерпний перелік підстав та умов, за якими виконавчий збір не стягується, визначений статтею 27 Закону № 1404-VIII, не застосовується до цих правовідносин. Крім того, примусове виконання судового рішення розпочинається з моменту винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

ВП ВС вважає вмотивованими висновки суду першої інстанції з огляду на те, що на момент виникнення спірних правовідносин обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору були: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. У постанові від 11 березня 2020 року наголошується, що виконавчий збір за своїм змістом є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.

Повний текст постанови ВП ВС від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18 доступний у ЄДРСР за цим посиланням. 

За повідомленням прес-служби 8ААС