Верховний Суд дійшов висновку, що господарські суди при вирішенні питання про визнання заявлених забезпечених кредиторських вимог та включення їх окремо до реєстру повинні застосовувати ст. 19 Закону України «Про заставу» і ст. 7 Закону України «Про іпотеку» та встановити на підставі належних і допустимих доказів, які саме зазначені в заяві кредитора вимоги забезпечені заставою майна та розмір цих вимог незалежно від вартості майна за забезпечувальним договором.

Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 3-1591гс16 (№ 918/169/16), де зазначено, що відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов’язанні, обмежується договірною вартістю майна, переданого в іпотеку.

Велика Палата ухвалила рішення 15 травня 2018 року у справі № 902/492/17 (провадження № 12-52гс18) також з огляду на таке.

Іпотекодержатель (заставодержатель) має право задовольнити всі забезпечені заставою чи іпотекою вимоги до боржника за рахунок майнового поручителя у розмірі вартості фактичної реалізації предмета майнової поруки, що здійснюється в порядку, передбаченому законодавством.

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не пов’язує визначення вимог, забезпечених заставою (іпотекою), для включення їх до реєстру вимог із договірною вартістю предметів забезпечення.

Натомість правове значення має розмір підтверджених документально зобов’язань боржника за основним зобов’язанням та вартість фактичної реалізації предмета забезпечення, яка на стадії затвердження реєстру вимог кредиторів за результатами попереднього засідання ще не відома.

За повідомленням прес-служби суду