На виконання ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, якою скасовано рішення апеляційного суду Одеської області від 08 жовтня 2015 року з направленням справи на новий апеляційний розгляд, суд апеляційної інстанції залучив до участі у справі в якості процесуального правонаступника сина відповідача, який помер 31.08.2004 року.

Стверджуючи в апеляційній скарзі, що на момент смерті батька він не досяг повноліття, тому за правилами ст. 1268 ч. 4  ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину, з посиланням на те, що рішення суду першої інстанції від 20.04.2005 року перешкоджає реалізувати право на спадкове майно, скаржник – син відповідача, просив суд скасувати це рішення суду та постановити нове рішення про відмову у позові позивачам про визнання довіреності та договору дарування недійсними.

Суд апеляційної інстанції допустив скаржника до апеляційного суду з метою з’ясування думки учасників процесу та обставин справи, пов’язаних з дотриманням принципу правової визначеності, вважав необхідним зазначити наступне.

Європейській Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, в тому числі щодо України, констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. п.46 рішення у справі «Устименко проти України», п.п.51,52 рішення у справі «Рябих проти Росії», п.31 рішення у справі «Марушин проти Росії», п.61 рішення у справі «Брумареску проти Румунії»).

Відстоюючи принцип правової визначеності, як у випадках перегляду судових актів у порядку нагляду (див. рішення Суду у справах “Світлана Науменко проти України”, “Трегубенко проти України”, “Рябих проти Росії”), так у випадках перегляду справ у зв’язку з нововиявленими обставинами (див. рішення у справах “Праведна проти Росії”, “Желтяков проти України”, п.п. 42-48), Європейський Суд з прав людини вважає доцільним слідувати тій же логіці, коли цей основоположний принцип підривається за допомогою інших процесуальних механізмів, таких як продовження строку на оскарження.

Так, Суд встановив порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справі “Пономарьов проти України” з тієї причини, що строк на оскарження був продовжений по завершенню значного періоду часу не для усунення серйозних судових помилок, а лише з метою повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі (п.п. 41-42).

В подальшому у пункті 34 рішення від 10.05.2012 року у справі «Безрукови проти Росії», Європейський Суд відмітив, що хоча продовження строку оскарження і проводиться на розсуд національних судів, останні, на думку Суду, повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні в тривалості, ні в підставах для визначеності нових тимчасових строків.

Українське законодавство не містить в цьому відношенні ніяких заборонних меж.

У справах щодо України Європейський Суд неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності  при обставинах істотного і непереборного характеру (справи: “Салов проти України”, п.93, “Проценко проти України”, п.26, “Кравченко проти Росії”, п.45). Зокрема, відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення “помилки, що має фундаментальне значення для судової системи” (рішення у справі “Сутяжник” проти Росії”, п.38).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач у справі помер 31.08.2004 року. Його син, правонаступник у даній справі, народився 01.02.1987 року і досяг повноліття 01.02.2005 року.

Питання правонаступництва виникло в період дії ЦК України 2003 року, який набрав чинності з 01.01.2004 року.

Таким чином, в силу статті 34 ч. 1 ЦК України після досягнення 18 років – 01.02.2005 року, правонаступник - син відповідача, отримав повну цивільну дієздатність.

Частиною 1 ст. 1270 ЦК України встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини, який починається з часу відкриття спадщини – смерті спадкодавця.

Однак син відповідача, досягнувши повноліття – 01.02.2005 року, у передбачений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини після смерті батька, який помер 31.08.2004 року, із заявою про прийняття спадщини не звернувся.

Отже, вимоги ст. 1268 ч. 4 ЦК України щодо строків прийняття спадщини на нього як неповнолітнього не розповсюджуються.

Тому звернення правонаступника – скаржника у справі, зі скаргою про скасування рішення суду через 10 років після його постановлення - 20 квітня 2005 року, за відсутності непереборних обставин щодо причин поважності пропуску строку, буде порушенням принципу правової визначеності, що передбачає дотримання принципу res judicata – принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна із сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Посилання у скарзі на те, що суд першої інстанції при розгляді справи у 2005 році не застосував правила позовної давності, суд апеляційної інстанції до уваги не прийняв, оскільки воно знаходилось за межами предмета доказування і стосувалось суті спору.

Колегія суддів також звернула увагу на те, що спори щодо спірного майна між учасниками процесу розпочались з 1995 року та тривали більш ніж 23 роки у зв’язку з неодноразовими скасуваннями постановлених рішень, направленням справи на новий розгляд, залишенням позовних заяв без розгляду, порушенням кримінальних справ, що перешкоджало остаточному розв’язанню спору по суті.

З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційного суду Одеської області (судді: Громік Р.Д., Дрішлюк А.І., Черевко П.М.) залишила без задоволення апеляційну скаргу правонаступника – сина відповідача, а рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20.04.2005 року, яким визнані недійсними довіреність та договір дарування, – без змін.

За повідомленням прес-служби суду