Сумський апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та зобов’язав вселити 71-річного чоловіка до будинку, в якому він прожив понад 30 років. Після смерті дружини падчерка, яка стала власницею будинку, почала перешкоджати йому користуватися житлом.

Позивач оселився в будинку після одруження у 1987 році — за згодою тодішнього власника, батька дружини. Згодом право власності на домоволодіння перейшло до відповідачки – його падчерки. Вона знала, що в будинку проживають її мати та вітчим, і після набуття права власності не заперечувала проти їхнього проживання.

Після смерті дружини чоловік ще близько трьох років мешкав у будинку без заперечень власниці. Однак у січні 2018 року ситуація змінилася. За словами позивача, одного дня він не зміг потрапити до помешкання, оскільки замки були замінені. Тієї ночі йому довелося залишитися на вулиці в 17 градусний мороз, унаслідок чого він отримав обмороження пальців рук. У лютому того ж року відповідачка письмово вимагала від нього знятися з реєстрації та виселитися.

Вважаючи такі дії незаконними, чоловік звернувся до суду першої інстанції з позовом про вселення. Він наголошував, що понад 30 років проживав у будинку, має інвалідність III групи, досяг пенсійного віку та не має іншого житла. Натомість відповідачка заперечувала проти його вимог, стверджуючи, що він добровільно залишив помешкання, а конфліктні відносини між ними унеможливлюють спільне проживання. Вона також подала зустрічний позов, у якому просила визнати позивача таким, що втратив право користування будинком.

У травні 2025 року суд першої інстанції відмовив у задоволенні обох позовів. Не погодившись із відмовою у вселенні, чоловік оскаржив рішення в апеляційному порядку.

Переглянувши матеріали справи, колегія суддів Сумського апеляційного суду дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові чоловіка щодо вселення необхідно скасувати, оскільки висновок суду першої інстанції про необґрунтованість первинного позову є таким, що не відповідає дійсним обставинам справи, зроблений з неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Приймаючи рішення про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення місцевого суду в частині відмови у вселенні позивача до будинку, колегія суддів виходила з того, що чоловік має поважний вік, інвалідність, тривало проживав в будинку, а матеріали справи не місять доказів про наявність у нього іншого житла, зокрема у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня інформація про зареєстровані за позивачем об’єкти нерухомості. За таких обставин позбавлення чоловіка можливості користуватися будинком могло призвести до того, що він залишиться без даху над головою.

Крім того, мотивуючи своє рішення суд апеляційної інстанції, зазначив, що право користування будинком виникло в позивача законно — він вселився туди за згодою тодішнього власника, а отже задовго до переходу права власності на будинок до відповідачки. Отримуючи будинок у власність, вона знала, що в ньому зареєстровані та проживають її мати й вітчим, а отже, набула нерухомість з наявним обтяженням у вигляді права користування житлом іншими особами. Таким чином, втрата позивачем статусу члена сім`ї власника, саме по собі, не тягне втрату ним права користування житловим приміщенням, що відповідає правовим висновкам сформованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

У результаті апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу позивача, скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови в його позові та ухвалив нове рішення — вселити чоловіка до будинку.