Запит Р16-2026-001 стосувався спору між приватним підприємством та податковим органом про правомірність і пропорційність штрафу в розмірі 63 860 222, 48 грн, накладеного за продаж палива й алкогольної продукції через РРО, зареєстрований у податкових органах, але не внесений до додатків до ліцензій: підприємство вважало санкцію неспівмірною зі своїм статусом суб’єкта малого підприємництва, тоді як податковий орган наполягав на обов’язку внести зміни до ліцензій у місячний строк і доведеності порушення (ухвала Касаційного адміністративного суду у складі ВС – https://reyestr.court.gov.ua/Review/132336169).

Верховний Суд звернувся до ЄСПЛ з двома питаннями:

1)  з урахуванням імперативного характеру норм податкового права, чи уповноважений національний судовий орган не застосувати прямі положення законодавства, які визначають фінансові санкції за невиконання вимог податкового законодавства, застосувавши натомість нижчий розмір санкцій, який законом не передбачено?

2)  за якими критеріями можна вважати санкцію, передбачену ст. 17 Закону України від 19 грудня 1995 року № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального», такою, що є непропорційним втручанням у право, передбачене ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод?

Велика палата ЄСПЛ одноголосно постановила такий консультативний висновок:

1. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу державної влади у право на мирне володіння майном має бути законним і переслідувати законну мету. Договірні Держави мають забезпечити, щоб у їхніх національних правових системах, узятих у цілому, існували гарантії, здатні запобігти непропорційному тягарю з огляду на обставини кожної справи. Щодо накладення фінансових санкцій за невиконання вимог податкового законодавства, то має бути забезпечено справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Це передбачає встановлення того, чи змушена була відповідна особа нести індивідуальний і надмірний тягар. У зв’язку з цим рішення у сфері податків, інших зборів або штрафів зазвичай передбачають оцінку політичних, економічних і соціальних питань, які Конвенція залишає в межах компетенції Договірних Держав. Це виправдовує надання національним органам, що формують політику, особливо широкої свободи розсуду.

Попри те, що практика Суду містить численні приклади критеріїв оцінювання пропорційності санкції, встановленої законом, вона не передбачає вичерпного переліку, який можна було застосовувати в кожній конкретній ситуації. Вибір критеріїв, застосовних у кожній конкретній справі, залежить від оцінки всіх відповідних обставин цієї справи. Визначальним з погляду Конвенції є те, щоб національна правова система, розглянута в цілому, була здатна запобігати непропорційним наслідкам в окремих справах.

2. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не визначає механізм, за допомогою якого має забезпечуватися пропорційність. Вона не забороняє існування встановлених законом автоматичних санкцій для покарання за певну поведінку – за умови, однак, що сама санкція, встановлена законом, є пропорційною.

Забезпечення дотримання цього положення залежить не від обраного механізму, а від того, чи забезпечує правова система в цілому гарантії, здатні запобігти непропорційному тягарю. Вибір належних засобів у цьому аспекті належить до компетенції Договірних Держав. Конвенція не наділяє національні суди та не вимагає наділення їх будь-якими конкретними повноваженнями щодо коригування. Питання про те, чи існують такі повноваження згідно з національним законодавством, належить до сфери національного правопорядку.

З текстом консультативного висновку можна ознайомитися за посиланням: https://hudoc.echr.coe.int/?i=003-8648077-12325389.

Верховний Суд