Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Встановлення факту смерті особи чи оголошення особи померлою - який саме юридичний інструмент застосувати. Ці два, на перший погляд схожі, способи мають різні підстави, різний стандарт доказування і різні процесуальні наслідки. Помилка у виборі способу захисту призводить до відмови в задоволенні заяви навіть тоді, коли по суті підстави вважати особу загиблою є цілком очевидними. Тож для прикладу дві постанови, які ухвалив Чернівецький апеляційний суд, з урахуванням практики Верховного Суду.
У першій справі (№723/1213/26) заявниця - мати військовослужбовця, звернулася до суду з вимогою про встановлення факту смерті її сина на тимчасово окупованій території (ст. 317 ЦПК України), який зник безвісти під час участі в бойових діях в районі населеного пункту в Луганській області 30.03.2023 р. і набув статусу зниклого безвісти з 04.09.2023 р.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви, апеляційний суд залишив цю відмову без змін.
Друга справа (№716/2031/25) стосувалася військовослужбовця, зниклого за тих же обставин безвісти в районі населеного пункту в Донецькій області 09.02.2024 р. Заявниці (мати та сестра) обрали інший спосіб захисту – оголошення особи померлою.
Суд першої інстанції відмовив, однак апеляційний суд скасував це рішення і задовольнив заяву, оголосивши військовослужбовця померлим з дня його вірогідної загибелі.
Встановлення факту смерті (ст. 317 ЦПК України) – цей механізм застосовується, коли у родини є беззаперечні докази того, що людина загинула у конкретний час і за конкретних обставин. День смерті вказується чітко – дата фактичної загибелі в бою.
У першій справі, за результатом розгляду якої було відмовлено заявниці в задоволенні її заяви, суди вказали на те, що наявні в матеріалах справи сповіщення про зникнення військовослужбовця безвісти під час участі в бойових діях та наказ про встановлення обставин зникнення підтверджують лише цей факт, проте, не можуть бути безумовною підставою для встановлення його смерті. Заявниці роз'яснили, що за наявності припущень про факт смерті фізичної особи, у тому числі у зв'язку з воєнними діями, без достовірних доказів, які свідчать про цей факт, правильним було би звернення до суду із заявою про оголошення судом особи померлою (ч.2 ст.46 ЦК України), а не встановлення факту смерті (п.8 ч.1 ст.315 ЦПК України).
Вибір способу захисту належить самому заявнику, і саме він визначає, з якою вимогою звертатися до суду. Обрання неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в задоволенні заяви.
Оголошення особи померлою (ст. 46 ЦК України, ст. 305-309 ЦПК України), навпаки, застосовується саме тоді, коли є підстави для вірогідного припущення про смерть, оскільки особа пропала безвісти за обставин, що загрожували смертю (бойові дії), проте жодних точних відомостей про долю чи місце перебування немає протягом встановленого строку.
На відміну від підстави для встановлення факту смерті особи (наявність достовірних доказів, що свідчать про її загибель), підставою для оголошення особи померлою є не факти (докази), які напевне свідчать про її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи. Для цього суд повинен мати достатні належні та допустимі докази, на підставі яких можливо зробити вірогідне припущення про смерть громадянина. Їхня відсутність чи суперечності унеможливлює оголошення особи померлою (постанова Верховного Суду від 08 лютого 2024 року у справі № 148/1207/22).
У справі щодо оголошення особи померлою, окрім підтверджених доказів, які містилися в матеріалах службового розслідування щодо обставин зникнення військовослужбовця, рапорті командира роти, заяві командира військової частини та інших документах, суди також встановили, що заявники протягом двох років самостійно здійснювали ряд дій з метою розшуку безвісти зниклого військовослужбовця. Сукупність цих доказів та відсутність суперечностей щодо обставин його загибелі, з достатньою вірогідністю підтвердила цей факт.
Варто окремо звернути увагу на день, з якого особа вважається померлою. У справі №716/2031/25 Чернівецький апеляційний суд оголосив військовослужбовця померлим саме з дня його вірогідної загибелі (09.02.2024р.), а не з дня ухвалення судового рішення. Місцем смерті суд визнав населений пункт, в районі якого він зник під час бойових дій.
Ще один важливий аспект – порядок обчислення строків в умовах тимчасової окупації територій, на що у постанові вказав суд апеляційної інстанції.
Ч. 2 ст. 46 Цивільного кодексу України встановлює, що оголосити померлою особу, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, збройним конфліктом можна після спливу двох років з дня закінчення воєнних дій. Водночас, з урахуванням конкретних обставин справи, суд може зробити це й раніше, але не раніше спливу шести місяців із дня зникнення особи безвісти
Тож постає питання: як рахувати цей строк, якщо територія, де відбулося зникнення, згодом стала тимчасово окупованою?
У постанові Великої Палати Верховного Суду (справа № 755/11021/22 від 11.12.2024 р.) закріплено загальне правило: шестимісячний строк обчислюється від дня закінчення активних бойових дій у місці ймовірної загибелі особи, а не від дня припинення або скасування воєнного стану в державі загалом.
Суд апеляційної інстанції зауважив, що місцевий суд під час розгляду справи про оголошення військовослужбовця померлим наведене правове регулювання проігнорував і фактично пов'язав початок перебігу строку з моментом завершення тимчасової окупації відповідної території, що стало причиною для відмови в задоволенні заяви заявників. Чернівецький апеляційний суд виправив допущену помилку, застосувавши правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 29.04.2026 у справі № 615/129/25, яка деталізувала зазначений підхід саме для таких правовідносин. Зокрема, апеляційний суд констатував: якщо територія стала тимчасово окупованою після завершення на ній активних бойових дій, ця обставина не змінює встановленого правила – строк обчислюється від дня закінчення бойових дій, а подальша окупація не зупиняє і не відтерміновує його перебіг.
Отже, з наведеного слідує, що для захисту прав родин зниклих військових належним інструментом є оголошення особи померлою, а не встановлення факту смерті. Цей інститут базується на презумпції (ймовірності) загибелі й не вимагає прямих доказів смерті, що усуває для сімей зайві процесуальні перешкоди.

