Передбачене ст. 163 СК України право батьків на відібрання дитини стосується виключно малолітніх осіб, тоді як дитина у віці від 14 до 18 років вже наділена правом на вибір місця проживання. Таким чином, при вирішенні подібних спорів визначальним є волевиявлення самої дитини, якщо воно не суперечить її якнайкращим інтересам.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

У справі, що переглядалася, мати звернулася до суду з позовом про відібрання дочки в баби. Спір виник після того, як рішення про позбавлення позивачки батьківських прав було скасоване в апеляційному порядку, проте баба, яка була призначена опікуном на період позбавлення матері батьківських прав, відмовлялася добровільно повернути дитину та перешкоджала їхньому спілкуванню.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, мотивуючи це тим, що на момент розгляду справи дитині вже виповнилося 14 років, а закон дозволяє батькам вимагати відібрання лише малолітньої дитини (до 14 років). Оскільки дитина висловила небажання проживати з матір'ю, суд визнав вимоги позивачки необґрунтованими.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов, вважаючи, що мати має переважне право перед іншими родичами на проживання дитини з нею, ураховуючи й те, що батько дитини був позбавлений батьківських прав.  

КЦС ВС скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права та обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно зі ст. 6 СК України малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від 14 до 18 років.

При цьому право батьків вимагати відібрання дитини від будь-якої особи, яка тримає її в себе не на підставі закону або рішення суду (ч. 2 ст. 163 СК України), стосується саме малолітньої дитини.

Водночас закон наділяє дитину, яка досягла 14 років, правом на самостійне визначення її місця проживання. Відповідно до ч. 3 ст. 160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою.

Ця норма кореспондується з положенням ч. 2 ст. 29 ЦК України, яка встановлює, що фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

КЦС ВС зазначив, що на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції дитина досягла 14-річного віку, а тому відповідно до ч. 3 ст. 160 СК України та ч. 2 ст. 29 ЦК України набула право самостійно визначати своє місце проживання.

Крім того, КЦС ВС указав, що під час розгляду справи дитина висловила бажання проживати разом із бабою, що не суперечить її найкращим інтересам.

КЦС ВС також підкреслив, що мати не позбавлена права спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні.

Постанова КЦС ВС від 20 травня 2026 року у справі № 195/533/24 (провадження № 61- 2894св26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/136784342.

Верховний Суд