Суд якої країни може розглянути справу про розірвання шлюбу з іноземцем? Хто може звернутися до суду для застосування обмежувального припису в разі домашнього насильства щодо дитини? Яка роль заслуховування думки дитини при розгляді справи щодо її інтересів? Які тенденції простежуються у спадкових спорах? Про це розповіли суддя Великої Палати Верховного Суду Сергій Погрібний, судді ВС у Касаційному цивільному суді Євген Синельников, Павло Пархоменко і Владислав Шипович на IIІ Форумі з сімейного та спадкового права, організованому Асоціацією правників України.

Сергій Погрібний виступив із доповіддю «Сімейні спори: міжюрисдикційні спори». Він розглянув питання щодо визначення держави, право якої підлягає застосуванню під час вирішення спору про розірвання шлюбу з іноземним елементом, і зазначив, що в таких спорах суди мають керуватися правилами статей 75, 76 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Доповідач проаналізував постанову КЦС ВС від 24 липня 2020 року у справі № 357/12676/18. У цій справі громадянин США подав позов про розірвання шлюбу з громадянкою України до суду України. Відповідачка прагнула, щоб справа розглядалась у США, де подружжя також проживало певний час. КЦС ВС вказав, що між Україною та США немає міжнародного договору у сфері правової допомоги у цивільних і сімейних справах. Оскільки відповідачка на момент подання позову про розірвання шлюбу постійно проживала на території України, а позивач, звертаючись до суду України, визнав його юрисдикцію для вирішення спору про розірвання шлюбу, суд першої інстанції обґрунтовано відкрив провадження у справі за місцем проживання відповідачки та розглянув справу по суті, що відповідає вимогам п. 2 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право».

КЦС ВС виснував, що до спірних матеріальних правовідносин у визначенні підстав для припинення шлюбу підлягає застосуванню законодавство України за прив’язкою lex fori.

Суддя звернув увагу на окремі питання застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаазька конвенція 1980 року) та Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (Гаазька конвенція 1996 року).

Сергій Погрібний проаналізував постанову КЦС ВС від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19. У цій справі батько просив суд повернути за попереднім місцем проживання в Україні неповнолітніх дітей, які виїхали з матір’ю за кордон, у Республіку Вірменія. КЦС ВС розглянув питання, чи підлягають такі спори розгляду українським судом і якщо підлягають, то за яких умов.

КЦС ВС вказав, що для вирішення питання, чи підлягає розгляд справи судами України, потрібно з’ясувати:

1)        чи було звичайним місцем проживання дітей в Україні до їхнього переміщення за кордон;

2)        чи обрали діти інше місце постійного проживання за межами України;

3)        чи прижилися діти в новому середовищі;

4)        якщо неможливо встановити звичайне місце проживання дітей, то на території якої з держав вони перебувають у зв’язку з переміщенням.

Презентація Сергія Погрібного – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_Simeinu_sporu_interjurisd_sporu.pdf

Євген Синельников у доповідді «Захист дітей від насильства (обмежувальний припис)», зокрема, зазначив, що діти можуть бути потерпілими, свідками, а також винуватцями насильства. Переживання насильства в дитинстві може мати довготривалі наслідки.  Крім того, діти можуть бути об’єктом дискримінації на ґрунті: фізичних вад, раси, сексуальної ідентичності, релігії, власних залежностей або залежностей батьків.

Якщо держава (суд) не зможе ефективно відреагувати і забезпечити захист жертв домашнього насильства у випадках безпосередньої загрози їхньому життю, свободі чи здоров’ю, це може призвести до порушення заборони дискримінації в поєднанні з порушенням права на життя та/або заборони нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, права на приватне та сімейне життя, права на захист персональних даних.

Частина 2 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачає способи впливу суду на кривдника. Разом з тим будь-яка поведінка, яка завдає шкоди (за оцінкою суду), може стати юридично забороненою рішенням суду про застосування обмежувального припису.

Судове рішення з обмежувальним приписом – це швидкий (розгляд протягом 72 год; судові витрати за рахунок держави) і дієвий спосіб захисту жертв домашнього насильства (негайне виконання). Застосовані судом заходи мають бути ефективними, стримуючими та пропорційними.

Доповідач розповів, що у Франції та Сполученому Королівстві наказ суду про тимчасовий захист, наказ про заборону домагань (non-molestation order) видає суддя сімейного суду (суддя відповідної спеціалізації). Це дозволяє жертві швидко (протягом тижнів) отримати захист, призначений суддею для неї та її дітей. Можливі подача заяви і розгляд ex-parte / without notice протягом того ж дня з метою виключення продовження насильства. Суд застосовує обмежувальні заходи невідкладно, але тимчасово, надалі проводиться друге засідання із заслуховуванням сторін та оцінкою доказів і суд постановляє остаточне рішення. В Англії суд може за власною ініціативою видати наказ про захист дитини в будь-якому сімейному спорі, зокрема наказ про вилучення (відібрання) дитини.

Євген Синельников навів постанову КЦС ВС від 16 червня 2021 року у справі № 369/13467/20. У цій справі неповнолітній (віком 15 років) звернувся до суду із заявою щодо застосування до нього домашнього (психологічного) насильства з боку матері. Касаційний суд зробив висновок, що неповнолітня особа, яка досягла 14-річного віку, може укладати договір з адвокатом за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Однак відсутність такої згоди не нівелює правових наслідків укладення такого договору та наділення адвоката повноваженнями на представництво, окрім випадків визнання такого договору недійсним у судовому порядку.

Суддя також звернув увагу на постанову КЦС ВС від 12 лютого 2025 року у справі № 718/1695/21. Суд встановив, що стосовно хлопчика чинилися протиправні дії, які завдали шкоди його психічному, соматичному та психоемоційному стану. У цій справі було постановлено окрему ухвалу, якою звернено увагу служби у справах дітей на необхідність належного реагування і вжиття заходів, спрямованих на запобігання випадкам жорстокого поводження з дитиною та їх виявлення.

Презентація Євгена Синельникова – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_Zahust_ditej_nasulstvo.pdf

Павло Пархоменко, виступаючи з доповіддю «Національна практика реалізації ст. 12 Конвенції про права дитини», сказав, що зазначена стаття гарантує право дитини бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається її інтересів. Доповідач зауважив, що це базове право, на якому побудована Конвенція про права дитини. Воно реалізоване у практиці національних судів.   

Суддя звернув увагу на Зауваження загального порядку Комітету ООН з прав дитини № 12 від 20 липня 2009 року «Право дитини бути заслуханою». Воно визначає, що:

• можливість бути заслуханим повинна забезпечуватися «під час будь-якого судового чи адміністративного розгляду»;
• пропонується вводити в дію законодавчі заходи, що вимагають від осіб, відповідальних за прийняття рішень у межах судових чи адміністративних розглядів, пояснювати, якою мірою думці дитини було приділено належну увагу і які наслідки рішення для цієї дитини;
• заслуховування дитини не може бути ефективним, якщо воно відбувається в умовах залякування, у ворожій обстановці або без урахування особливостей та віку дитини.

Крім того, Комітет підкреслив, що в ст. 12 Конвенції про права дитини не встановлюється будь-якого вікового обмеження щодо права дитини висловлювати свої погляди, вона не заохочує держави-учасниці до встановлення в законодавстві або на практиці вікових обмежень, які б обмежували право дитини бути почутою, з усіх питань, що стосуються її інтересів (п. 21).

Павло Пархоменко звернув увагу на рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2018 року у справі «Y.B. and N.S. v. Belgium». Суд, зокрема, зазначив, що малий вік дитини або вразливість її становища (наприклад, інвалідність, приналежність до тієї чи іншої меншини, до числа мігрантів і т. ін.) не перешкоджають здійсненню її права на вираження своїх поглядів і не знижують значущості, яка надається поглядам дитини при визначенні її найкращих інтересів. 

Доповідач проаналізував постанову КЦС ВС від 17 липня 2019 року у справі № 185/6994/15-ц, в якій зроблено висновок щодо порядку з’ясування думки дитини. У ній ідеться, що коли суд бажає вислухати думку дитини аби визначити її побажання щодо проживання з одним із батьків та при цьому не травмувати психіку дитини й уникнути тиску на неї, то він доручає органам опіки та піклування провести невимушену бесіду з дитиною в домашніх або інших комфортних для неї умовах і повідомити суд про результати цієї бесіди.

У постанові від 19 червня 2024 року у справі № 372/3402/22 зроблено висновок, що способами реалізації відповідного права дитини можуть бути: заслуховування думки безпосередньо від дитини в залі судового засідання; отримання інформації щодо думки дитини з висновку органу опіки і піклування, експерта та/або спеціаліста. А в постанові від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19 КЦС ВС вказав, що суд враховує висловлену дитиною думку системно, з’ясовуючи належно фактичні обставини справи. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків.

Презентація Павла Пархоменка – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_Nac_prakt_st12KPD.pdf

Владислав Шипович виступив із доповіддю «Спадкові спори: тенденції судової практики».

Він навів судову статистику, згідно з якою у 2024 році кількість справ, що перебували на розгляді місцевих судів у спорах щодо спадкування, становила 47 824 (у 2023 році – 41 844), не розглянуто на кінець року – 27,4 % (у 2023 році – 29,3 %), а також звернув увагу, що в кількісному вимірі судові спори щодо спадкування за заповітом і щодо спадкування за законом співвідносяться як один до трьох.

Доповідач на прикладах конкретних постанов Верховного Суду окреслив три основні тенденції у спадкових спорах: 1) свобода заповіту та повага до волі заповідача; 2) добросовісність і ретельність в реалізації прав; 3) забезпечення стабільності цивільного обороту.

Щодо свободи заповіту і поваги до волі заповідача Владислав Шипович звернув увагу на постанову ВП ВС від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17, в якій вирішено питання юридичних наслідків посвідчення заповіту нотаріусом поза межами свого нотаріального округу; постанову ОП КЦС ВС від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 щодо посвідчення заповіту посадовою особою сільської ради; постанову КЦС ВС від 23 вересня 2020 року у справі № 572/3771/18 щодо посвідчення заповіту черговим лікарем лікарні, а також постанову КЦС ВС від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20 щодо посвідчення заповіту, за наявності в особи фізичних вад, які позбавляють можливості прочитати заповіт.

Ще одну тенденцію у спадкових спорах – добросовісність і ретельність в реалізації прав, доповідач проілюстрував на справах щодо визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, зокрема  проаналізував постанову КЦС ВС від 19 червня 2024 року у справі № 179/417/22 за позовом дочки спадкодавця, яка стверджувала, що не знала про смерть батька; постанову КЦС ВС від 20 березня 2024 року у справі № 545/1231/23 за позовом спадкоємця, який проживає в зоні активних бойових дій. Звернув увагу на висновки ВП ВС у постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 щодо випадків, у яких необізнаність спадкоємця про наявність заповіту не може бути оцінена як поважна причина пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, а також постанову ОП КЦС ВС від 2 червня 2025 року у справі № 201/14368/15-ц щодо порядку реалізації спадкових прав особою, яка вказана у заповідальному розпорядженні банку (фінансовій установі).

Обговорюючи питання щодо забезпечення стабільності цивільного обороту при вирішенні спадкових спорів, доповідач навів постанови ВС, в яких були розмежовані правові конструкції «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» та «визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину»; вирішувалися питання відумерлої спадщини та витребування майна, а також дійсності іпотеки для спадкоємців іпотекодавця.

Презентація Владислава Шиповича – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_Spadkovu_sporu_tendencii.pdf

Верховний Суд