Голова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Лариса Рогач, судді Великої Палати Верховного Суду Сергій Погрібний і Костянтин Пільков, а також суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Василь Крат взяли участь у дискусійній панелі «Ефективні способи захисту права власності» IX Харківського міжнародного юридичного форуму, що проходив 22–26 вересня 2025 року на базі Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Лариса Рогач у своєму виступі на тему «Про деякі проблемні питання практики застосування Закону № 4292-ІХ» висвітлила проблематику, яка стосується захисту прав добросовісного набувача і формування відповідної практики ВС з цього питання.

Голова КГС ВС акцентувала на тому, що з початком роботи ВС, зокрема Великої Палати ВС, здійснювалося напрацювання правових позицій, спрямованих на захист добросовісного набувача, з урахуванням законодавчих змін, практики ЄСПЛ та потреб економіки. За її словами, це вимагало системного і комплексного підходу, зокрема у визначенні способів захисту, які забезпечували б баланс між правами власника та можливістю враховувати статус добросовісного набувача.

Як приклад суддя навела практику ВС, яка стосувалася набуття майна за конкурсами, торгами, аукціонами. Вона зазначила, що практика, втілена у постановах ВС, орієнтувала суди на те, що майно не може бути витребуване в добросовісного набувача, який не може відповідати за дії інших осіб. Наявного законодавства було достатньо для формування таких правових висновків.

Крім того, Лариса Рогач звернула увагу, що запропоновані в Законі України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» новації викликають низку запитань. Частина з них уже втілена в постанові Пленуму Верховного Суду. Так, 12 вересня 2025 року Пленум Верховного Суду, підтримавши попередній висновок, підготовлений КГС ВС, про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) п. 2 розд. II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, дійшов висновку про наявність підстав для звернення до Конституційного Суду України з відповідним конституційним поданням. Деякі питання були передані на розгляд Великої Палати ВС.

Підсумовуючи, Лариса Рогач зазначила, що такі зміни в законодавстві, безумовно, є проявом уваги до проблематики, і з цим важко не погодитися, але питання щодо ефективності новел — залишається відкритим.

У межах дискусійної панелі Сергій Погрібний висвітлив тему «Сприйняття Великою Палатою Верховного Суду рішень ЄСПЛ про порушення державою Україна права на мирне володіння майном».

Доповідач стисло нагадав положення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує мирне володіння майном, статей 423, 425 ЦПК України (статті 320, 321 ГПК України, статті 361, 363, 365 КАС України, статті 459, 461, 463 КПК України) щодо порядку перегляду Великою Палатою ВС судових рішень після встановлення ЄСПЛ порушення Україною норм Конвенції, ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» стосовно додаткових заходів індивідуального характеру.

Сергій Погрібний звернув увагу на рішення ЄСПЛ від 24 жовтня 2024 року у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine). ЄСПЛ зробив висновок, що держава-відповідач повинна застосувати принцип restitutio in integrum («повернення до первісного стану») і забезпечити за допомогою належних засобів та протягом розумного строку повне відновлення прав заявниці на землю, або надання грошової компенсації, або надання рівнозначного майна. А також Суд вказав, що застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження в ній, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ.

Суддя навів постанову ВП ВС від 9 квітня 2025 року у справі № 723/3691/13-ц (щодо рішення ЄСПЛ у справі «Дроздик та Мікула проти України»), наголосивши на тому, що міжнародний механізм гарантій, передбачених Конвенцією, має субсидіарний характер. Велика Палата ВС зазначила, що ЄСПЛ не може повністю замінити собою відповідну національну владу, держава-учасниця у справі в принципі вільна вибирати засоби, за допомогою яких виконуватиме рішення, у якому ЄСПЛ встановив порушення. ВП ВС зазначила, що правильність вирішення справи потребує встановлення певних обставин і перевірки доказів, які перебувають за межами повноважень касаційного суду, оскільки він є судом права. Тому ВП ВС передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Також Сергій Погрібний розповів про рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2025 року у справі «Обаранчук проти України» (Obaranchuk v. Ukraine) та постанову ВП ВС від 9 липня 2025 року у справі № 1915/6447/2012. Вони стосуються порушення принципу res judicata (остаточність судового рішення), що мало наслідком порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

До того ж доповідач проаналізував постанови ВП ВС від 30 квітня 2025 року у справі № 668/10895/15-п «Ганущак проти України» (Ganushchak v. Ukraine), від 27 серпня 2025 року у справі № 163/1065/15-п «Сапіташ та інші проти України» (Sapitash and Others v. Ukraine).

Підсумовуючи, Сергій Погрібний зауважив, що ставлення до власності держави потребує змін: нині її потрібно розуміти як таку, що слугує для задоволення суспільних потреб.

Презентація Сергія Погрібного – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_Praktyka_myrne_volod_mainom.pdf

Костянтин Пільков, говорячи про вирішення судами питання щодо ефективності способу захисту, звернув увагу учасників форуму на чотири важливі аспекти, а саме:

1) право про способи захисту (ремедіальне  право) – це право, творене судовою практикою. Суд, маючи обов’язок забезпечити ефективно виконуване остаточне рішення, визначає, чи обраний позивачем спосіб призведе до ефективного відновлення права або компенсації за його втрату;

2) ремедіальне право – це інститут матеріального права, хоча положення, якими законодавець обмежує застосування певних способів, можуть міститися і в актах процесуального права, що не змінює їхньої матеріально-правової природи;

3) суд визначає ефективність, адекватність (пропорційність) і, в ширшому сенсі, належність способу захисту з урахуванням багатьох факторів (суті права, яке потребує захисту, суті порушення, стану відносин, прав та інтересів, у які суд має втрутитись), і це визначення відбувається на момент ухвалення рішення у справі;

4) способи захисту в цивільних та господарських справах про захист права власності не можуть виходити за межі спору і мати значення erga omnes (для невизначеного кола осіб). Практика ВС протягом багатьох років вказує на те, що такі рішення мають значення inter partes, тобто рішення суду у спорі має зобов’язуючу силу лише для його сторін суперечки.

Також Костянтин Пільков зауважив про відмінність у ситуації, коли законодавець обмежує можливість застосування окремих способів захисту (на прикладі обмеження щодо захисту прав власників неплатоспроможних банків), що не позбавляє позивача принаймні інших, як правило, компенсаційних механізмів, і ситуації, коли законодавець прямо чи непрямо втручається у визначення належного способу захисту, вказуючи на помилковість, на його думку, судової практики. За його словами, ці випадки можуть мати істотні наслідки для стабільності правосуддя, хоча й у цих випадках остаточне слово стосовно того, чи має бути змінена судова практика, залишається за судами.

Василь Крат виступив із доповіддю на тему «Віндикаційний імунітет: окремі ремарки». Він навів цитату зі статті щодо інституту добросовісного набувача американського правознавця Джона Е. Хау: «…у часи плутанини юридичний розум вдається до використання стародавніх максим і латинських фраз, намагаючись навести лад у хаосі». (Howe, John E. Bona Fide Purchaser--Without Title, Kentucky Law Journal: Vol. 36: Iss. 2, Article 2).

Суддя звернув увагу на зміни до ч. 2 ст. 388 ЦК України, внесені законами України від 9 січня 2025 року № 4196-IX «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб», який введений у дію 28 серпня 2025 року, та від 12 березня 2025 року № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», що набрав чинності 9 квітня 2025 року. Він порушив питання, в якій саме редакції діє відповідна норма.

Доповідач зазначив про окрему думку судді ВП ВС від 11 вересня 2024 року у справі № 554/154/22 щодо видів віндикаційного імунітету. В ній вказано, що тлумачення положень статей 388, 389 ЦК України дозволяє виокремити чотири самостійні форми віндикаційного імунітету:

1) загальний імунітет добросовісності – неможливість витребування майна в добросовісного оплатного набувача за винятком трьох визначених у ч. 1 ст. 388 ЦК України випадків;

2) імунітет ex iudicio – неможливість витребування майна в добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень (абз. 1 ч. 2 ст. 388 ЦК України);

3) імунітет ex peculiari rei – неможливість витребування в добросовісного набувача грошей, а також цінних паперів на пред’явника, що існують у паперовій формі (ст. 389 ЦК України);

4) приватизаційний імунітет – неможливість витребування в добросовісного набувача майна, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні в порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна (абз. 2 ч. 2 ст. 388 ЦК України).

Суддя зауважив, що в цьому плані варто розпочати вести мову про матеріальні заперечення, які практично не досліджені в сучасній цивілістичній доктрині. Поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення. Заперечення – це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини не є зобов’язана перед суб’єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову про кілька видів заперечення: заперечення ipso iure та ексцепцію (від лат. ехсерііо). Заперечення ipso iure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину), і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема, заперечення про позовну давність). В цьому разі потрібна заява особи, щоб застосувати ексцепцію. Звісно, важливо визначитися, до якого саме різновиду заперечення належить віндикаційний імунітет.

Також Василь Крат звернув увагу на постанову КЦС ВС від 25 червня 2025 року у справі № 638/17112/21. Суд зазначив, що завдяки «віндикаційному імунітету», який передбачений парламентом для майна, проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення, і стабільність цивільного обороту. Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили.

Крім того, доповідач у контексті ч. 4 ст. 388 ЦК України навів рішення ЄСПЛ від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України» (Shmakova v. Ukraine, заява № 70445/13). В цій справі заявниця була позбавлена земельної ділянки без компенсації її вартості. Уряд стверджував, що у справі заявниці компенсація не була необхідною, оскільки вона отримала земельну ділянку безоплатно. Суд зазначив, що це не виключає можливості визнання порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Презентація Василя Крата – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_Vindykatc_imunitet.pdf

Верховний Суд