Пропонуємо до уваги інтерв'ю Голови Верховного Суду Станіслава Кравченка "Юридичній газеті", зокрема, про зміни до Кодексу суддівської етики, роботу ВРП і ВККСУ, а також долю «документів», виданих на тимчасово окупованих територіях України. Торкнулися й питання підходів до розгляду кримінальних справ, пов’язаних із воєнними злочинами.

— Які з останніх судових рішень Верховного Суду ви вважаєте найбільш важливими для судової практики та законодавства України?

— Напевно, кожне рішення Великої Палати ВС можна зарахувати до числа таких, оскільки якщо справа перебуває на розгляді Великої Палати, це вже означає, що в ній наявна правова проблема, яка існує не один рік і є доволі непростою для вирішення. Тому фактично кожне рішення ВП ВС розвиває правову систему й у певному сенсі є знаковим.

Водночас з огляду на те, що в нашій країні триває війна, хотів би привернути увагу до трьох рішень саме кримінальної юрисдикції, якими сформовано практику щодо воєнних злочинів. Так, 28 лютого 2024 року Велика Палата ухвалила рішення у справі щодо агресивної війни. Події, з якими пов’язане це рішення, мали місце ще до початку повномасштабного вторгнення росії, але в цій постанові містяться чіткі критерії кваліфікації діянь за ст. 437 КК України (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни). Крім того, у цьому рішенні сформульовані важливі висновки щодо ст. 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни), і, безумовно, воно стане орієнтиром для великої кількості проваджень щодо воєнних злочинів.

З останніх рішень я б хотів згадати два рішення об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі ВС. Перше з них стосується декриміналізації крадіжки. Як відомо, Парламент змінив підхід до визначення нижньої межі цього злочину та фактично збільшив її у декілька разів. Тому в судовій практиці постало питання: «Чи можна такі зміни вважати декриміналізацією?». І об’єднана палата ККС ВС доволі оперативно відреагувала на цю проблему, вказавши, що мала місце саме часткова декриміналізація крадіжки.

Ще одна важлива позиція ОП ККС стосувалася так званого невідкладного обшуку. Це питання також довго залишалося проблемним у практиці. На сьогодні є доволі чіткі критерії, за якими визначається, яка сукупність дій може бути вчинена при невідкладному обшуку і як результати цієї слідчої дії впливають на одержані в такому процесі докази вчинення злочину.

Загалом хотів би привернути увагу до щомісячних, піврічних і річних оглядів і дайджестів практики Верховного Суду, в яких систематизовано позиції ВС з найбільш актуальних правових питань.

— Не так давно на ХХ черговому з’їзді суддів України було затверджено зміни до Кодексу суддівської етики. Як ви ставитеся до таких змін? Чи може суддя, наприклад, вести блог або залучати ШІ до своєї роботи? Де тут знайти баланс?

— Я підтримую зміни, внесені до Кодексу суддівської етики. Цей документ має бути живим організмом, що детально регламентує етичні вимоги, оскільки етичний складник у діяльності суддів завжди мав і матиме доволі суттєве значення для авторитету судової влади та рівня довіри громадян до суду.

Дуже правильно, що зараз в Україні дедалі жвавіше обговорюються питання застосування штучного інтелекту, адже про це сьогодні говорить весь світ. Питання лише в тому, наскільки можливості ШІ можуть використовуватись при здійсненні правосуддя.

Наша позиція щодо цього є стабільною і зводиться до того, що ШІ може бути ще одним помічником для судді, але, безумовно, суддю він замінити не може.

Тому згадка в Кодексі суддівської етики про можливість використання суддею ШІ з певними застереженнями є раціональною і, вочевидь, буде підштовхувати нас до того, щоб ми якомога більше використовували цей інструмент у ролі помічника у виконанні рутинних завдань.

— Чи бачите ви втому в роботі суддів ВС? Як мотивувати суддю працювати в таких складних умовах?

— Судді є частиною українського суспільства, і все, що відбувається навколо, передусім війна, так само впливає і на нас. Водночас судді Верховного Суду усвідомлюють, наскільки значущою є роль правосуддя в таких складних умовах. Вони розуміють, що зараз як ніколи важливо докладати максимум зусиль, продовжувати розглядати справи та формулювати правові позиції, які є орієнтирами для всієї судової системи, комунікувати із суспільством і професійними спільнотами.

Наша держава продемонструвала всьому світові свою незламність, і ця незламність має проявлятись у всіх сферах. Верховний Суд не є винятком — попри втому, всі наші зусилля мають бути спрямовані на забезпечення належного функціонування системи правосуддя.

— Чи достатньо уваги приділяється підготовці та підвищенню кваліфікації суддів? Які, на вашу думку, основні напрями, на які потрібно звернути увагу в професійному розвитку суддів?

— Кожен суддя має приділяти значну увагу саморозвитку, стежити за розвитком права й судової практики, зокрема Європейського суду з прав людини і Суду справедливості ЄС. Також суддям необхідно досліджувати право ЄС, оскільки в процесі євроінтеграції ми неодноразово повторюємо, що суди зрештою можуть стати першими суб'єктами, які будуть застосовувати право Європейського Союзу, в окремих випадках навіть до того, коли воно стане частиною нашого національного законодавства.

Вже сьогодні є декілька рішень Великої Палати ВС, у яких застосовано практику Суду ЄС, і я вважаю, що цю тенденцію потрібно продовжувати. Ми маємо вивчати, які підходи застосовують наші європейські колеги до розв’язання тих питань, з якими стикаємося і ми. Це дуже логічно та сприятиме тому, що верховенство права в Україні буде тлумачитися саме так, як воно тлумачиться в країнах Європейського Союзу та Ради Європи.

Тому я вважаю, що в питаннях підвищення кваліфікації нам усім наразі потрібно думати над поглибленням знань про право Європейського Союзу і практику Суду ЄС.

На сьогодні ми маємо запрошення до Суду ЄС і працюємо над тим, щоб до складу делегації ввійшли представники від кожної юрисдикції. На мій погляд, це має бути не просто ознайомчий візит, як було раніше, а важливий захід, спрямований на те, щоб кожен із суддів, що відвідає Суд ЄС, оволодів детальною інформацією щодо напрямів і організації його роботи й надалі, глибоко проаналізувавши отримані знання, мав змогу поширювати їх серед колег.

— Як оціните роботу ВРП за цей рік?

— Відповідно до закону голова Верховного Суду входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою, тож я постійно беру участь у її засіданнях і маю можливість безпосередньо спостерігати за її роботою.

Тривалий час ВРП не могла здійснювати цієї функції, однак після відновлення роботи результати її діяльності є доволі оптимістичними, адже Вищій раді правосуддя вдалося значною мірою впоратися із залишками проваджень.

Нещодавно були оприлюднені статистичні дані щодо стану розгляду дисциплінарних скарг. Аналіз цих даних свідчить про те, що в більш ніж 90% випадків скарги були необґрунтованими, а отже, підстав для відкриття дисциплінарного провадження не було.

Позитивними є й результати діяльності ВРП щодо внесення рекомендацій Президента України про призначення суддів. Цьогоріч, на відміну від попередніх років, суддівська система поповнилася новими кадрами.

Також Вища рада правосуддя досить активно бере участь у законодавчому процесі, адже відповідно до закону ВРП надає консультативні висновки з питань, пов’язаних із функціонуванням судової влади. У цьому процесі ВРП веде постійний діалог із Парламентом.

Є в роботі ВРП і проблемні моменти, пов’язані насамперед із кворумом, оскільки склад Вищої ради правосуддя сформований не повністю. Потрібно розуміти, що заповнення цих вакансій ще більше посилить інституційну спроможність ВРП, тож сподіватимемося на якнайшвидше кадрове поповнення цього органу.

— Що скажете про роботу ВККСУ? Чи можна вважати, що в контексті оцінювання суддів є якісь зрушення?

— Так само потрібно відзначити і роботу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Водночас тут ситуація була ще складнішою, оскільки цей орган, як відомо, не працював протягом чотирьох років і був повністю перезавантажений.

На сьогодні членами ВККСУ є здебільшого фахівці, які раніше не мали відповідного досвіду роботи, тож необхідно з розумінням ставитися до того, що налагодження певних процесів займатиме деякий час.

Зараз активно проводяться конкурси до судів апеляційної інстанції та Вищого антикорупційного суду, завершуються процедури кваліфікаційного оцінювання суддів та конкурси до судів першої інстанції. Звісно, хотілося б, щоб процедури добору відбувалися швидше, особливо беручи до уваги той кадровий голод, який спостерігається в судовій системі вже не перший рік.

Я дуже сподіваюся, що з кожним наступним місяцем операційна діяльність ВККСУ буде вдосконалюватись, і проведення тих чи інших етапів конкурсних процедур буде завершуватись у більш стислі строки.

Крім цього, сьогодні в Парламенті розглядаються деякі законодавчі ініціативи, які певною мірою можуть спростити процедури добору. Це справді дуже важливо з урахуванням того, що кількість суддів, які звільняються у відставку, значно перевищує кількість суддів, яких призначають на посади.

— Нардепи підтримали ратифікацію Римського статуту МКС. Чи є (якщо так, то які) ризики для держави з його ратифікацією? На які нюанси потрібно звернути увагу?

— Ратифікація Римського статуту є дуже важливою, так само як і імплементація загальновизнаних стандартів міжнародного гуманітарного права.

Цей процес доволі непростий і має певні особливості, оскільки необхідно ретельно аналізувати кожне положення Статуту. Причому не лише буквально, а й розуміти, яку ідею воно в собі несе. До того ж треба вивчати, як те чи інше положення Римського статуту розкривається в доктрині й на що потрібно звертати увагу.

У процесі навчання за сприяння наших міжнародних партнерів судді розвиватимуть розуміння норм, закріплених у Римському статуті, тож у нас не має виникнути проблем на практиці, та значних ризиків, пов’язаних із цим, я не бачу. Окрім того, суди вже доволі активно застосовували міжнародне гуманітарне право крізь призму ст. 438 КК України, тому ми маємо певний досвід і зворотний зв’язок від міжнародної спільноти, тож можемо впевнено рухатися далі в цьому контексті.

— Якою є доля «документів», виданих на окупованих територіях України? Йдеться не лише про видачу свідоцтв і паспортів, а й про ухвалення судових рішень. Як тут правильно реагувати не лише українським судам, а й державі загалом?

— Це дуже важливе питання, і на сьогодні воно є досить дискусійним. У цього питання є два виміри: політичний і правовий. Політичний вимір передбачає невизнання будь-яких дій органів окупаційної влади і, відповідно, невизнання документів, виданих ними.

Правовий вимір є дещо іншим. У практиці Міжнародного суду ООН були сформульовані «намібійські винятки». Згідно із цим принципом документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання призводить до серйозних порушень або обмежень прав громадян.

Йдеться, зокрема, про документи, з якими пов’язані істотні факти, такі як народження, смерть тощо. Водночас вичерпного переліку таких документів немає.

«Намібійські винятки» імплементовані такожі в практиці Європейського суду з прав людини. Знаковим у цьому сенсі є рішення ЄСПЛ у справі «Кіпр проти Туреччини».

Національні суди почали застосовувати «намібійські винятки» ще з 2014 року. Попри те, що ніхто з нас ніколи не визнає легітимність окупаційних органів влади, ми маємо розуміти, що на окупованих територіях є наші громадяни і вони повинні мати можливість реалізувати свої права. Тому, сприяючи реалізації їхніх прав, ми змушені звертатися до тих документів, які видаються органами окупаційної влади.

— Як війна вплинула на роботу судів у прифронтових регіонах і на звільнених територіях? Чи є особливі механізми для забезпечення доступу до правосуддя там?

— Суди, розташовані в прифронтових областях, безумовно, зазнають найбільшого впливу. Хоча потрібно зазначити, що війна впливає на всі суди, адже вони не можуть нормально працювати в умовах обстрілів і змушені переривати роботу в разі оголошення повітряної тривоги.

З огляду на те, як розвиваються події в зоні бойових дій, доводиться змінювати територіальну підсудність судів. Так, у цьому році було змінено підсудність 10 судів. Крім цього, вирішується питання щодо зміни територіальної підсудності Мар’їнського районного суду Донецької області.

При розв’язанні цих питань ми намагаємося, наскільки це можливо, враховувати фактор територіального наближення та обсяг навантаження в тих судах, куди передається підсудність. А учасники процесів мають можливість брати участь у судових засіданнях як безпосередньо в залі суду, так і в дистанційному режимі.

— Чи змінюються підходи до розгляду кримінальних справ, пов’язаних із воєнними злочинами, з огляду на сучасні виклики? Яких змін потребує законодавство для ефективнішої роботи судів у цьому напрямі?

— Я не можу сказати, що підходи до розгляду кримінальних проваджень, пов’язаних із воєнними злочинами, змінюються. Звісно, що це непроста категорія справ, оскільки вона передбачає необхідність глибокого аналізу та застосування норм міжнародного гуманітарного права, насамперед Женевських конвенцій, і розуміння звичаєвого міжнародного права.

Так, на сьогодні практика розгляду справ цієї категорії потенційно може набути нового розвитку у зв’язку з ратифікацією Римського статуту. Це дуже важливо для того, щоб наше національне законодавство повною мірою і в усіх нюансах відповідало цьому акту.

Під час розгляду кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів суди зазвичай послуговувалися практикою Гаазького трибуналу й коментарями до Римського статуту, частково імплементуючи відповідні підходи крізь призму застосування ст. 438 КК України для ефективнішої роботи судів у цьому напрямі.

Якихось додаткових змін, на мою думку, законодавство не потребує, адже певні проблемні питання можуть бути врегульовані й на рівні судової практики. Наприклад, потрібно згадати рішення Великої Палати щодо застосування ст. 437 КК України. Також є декілька рішень Касаційного кримінального суду у складі ВС, пов’язаних із притягненням до відповідальності за воєнні злочини. Я вважаю, що саме таким шляхом наша правова система зрештою розв’яже усі проблеми, які виникають у цій категорії справ.

— Чи є у Верховному Суді ініціативи щодо прискорення судового розгляду, зокрема у справах, пов’язаних із війною та компенсацією збитків?

— Насправді це дуже складне питання, оскільки, якщо розібратися, то пріоритетних категорій справ може бути досить багато. З огляду на поточну інституційну спроможність судів, особливо тих, яким визначена територіальна підсудність судів, що тимчасово не здійснюють правосуддя, така пріоритезація, вочевидь, не буде ефективною.

Тому нам потрібно більш глобально розв’язувати це питання, і я послідовно повторюю, що нам необхідно реалізовувати ідею створення нової мапи судів. Завдяки укрупненню судів вдасться забезпечити наявність у судах щонайменше 10 суддів. Це даватиме можливість запроваджувати спеціалізацію та забезпечувати як розумні строки розгляду справ, так і належну якість їх розгляду.

На мою думку, втілення цієї концепції зрештою матиме наслідком, зокрема, зменшення кількості скасованих судових рішень за результатами їх апеляційного чи касаційного перегляду.

Питання компенсації збитків є також проблемним у судовій практиці, адже підходи до розв’язання певних питань ще перебувають на етапі формування. Але очевидно, що більш ефективною є компенсація збитків через Реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України, що був створений Радою Європи. Тож потрібно використовувати саме цей механізм для того, щоб особи, які зазнали збитків унаслідок війни, могли отримати належну компенсацію.

— Чи підтримуєте ви розширення функцій електронного суду? Які технологічні нововведення ще можна впровадити для зручності громадян?

— Безумовно, підтримуємо, адже функціонал «Електронного суду» дає можливість максимально оперативного обміну документами між учасниками судових проваджень і судом. Ми вже бачимо результати запровадження такого електронного документообігу, і це справді матиме позитивний вплив на швидкість здійснення правосуддя.

Протягом найближчих років нам потрібно повноцінно запустити ЄСІКС. Це дасть можливість зробити уніфіковану систему і тим самим ще більше полегшити обмін документами між учасниками справ і судом. Це також суттєво зменшить часові витрати громадян, які мають намір звернутися до суду.

Що стосується дистанційного розгляду справ, то тут також потрібно шукати нові можливості. Я не думаю, що доцільно розвивати цей механізм у кримінальних провадженнях, але в межах інших юрисдикцій ми можемо використовувати цей потенціал значно ширше.

Верховний Суд уже досить активно впроваджує використання штучного інтелекту в повсякденну роботу. Йдеться, зокрема, про Базу правових позицій Верховного Суду. На сьогодні ми розвиваємо її функціонал і при вдосконаленні цієї Бази маємо на меті впровадити в алгоритми її роботи генеративний ШІ. Наразі результати цієї роботи є дуже позитивними, і ми вважаємо, що надалі судова влада має використовувати такі можливості ще ширше.

— Що, на вашу думку, відбуватиметься в українській судовій системі далі? Що бачать і до чого готуються у Верховному Суді?

— Я вважаю, що розвиток судової системи має відбуватися відповідно до певних принципів. Нам не потрібно якихось кардинальних чергових реформ, натомість ми маємо планомірно розвивати нашу судову систему, насамперед думаючи про її інституційну спроможність.

Нам потрібно оптимізувати мапу судів, завершити конкурси до судів першої та апеляційної інстанцій для того, щоб суди були здатні впоратися з обсягом навантаження. Впевнений, що це дасть можливість судовій системі зробити важливі кроки вперед.

Щодо стратегічного розвитку, то хотів би звернути увагу на ініціативи, які надходять від Офісу Президента України. Ним розробляється Стратегія розвитку судової влади на наступні п’ять років. Ми аналізували проєкт цього документа, і я маю зазначити про його системність, прогресивність і те, що в ньому порушуються ті питання, на які судова система має невідкладно реагувати і які, безумовно, сприятимуть вдосконаленню її роботи.

Також маємо не забувати, що судова влада є активним учасником євроінтеграційного процесу. Зокрема, Верховний Суд бере участь у переговорному процесі за розділом верховенства права і судової влади. На сьогодні ми працюємо над розробленням дорожньої карти, відповідно до якої судова система буде розвиватися надалі.

Ключові напрями цього розвитку — це, безумовно, покращення стану забезпечення єдності судової практики, насамперед у тих справах, які не підлягають касаційному перегляду, вдосконалення касаційних фільтрів і питання комунікацій судової влади.

Одна із запропонованих нами ідей — це запровадження щорічного опитування громадян щодо їхньої довіри до судової влади. Ми бачимо, що цим питанням дуже часто спекулюють, тоді як реальний рівень довіри до судів є значно вищим, ніж той, який їй нерідко приписують у медіа. Про це досить переконливо свідчать, зокрема, результати опитування відвідувачів, яке щороку проводиться у Верховному Суді.

Підсумовуючи, зазначу, що стан функціонування судової системи на сьогодні, попри всі складнощі, свідчить про те, що зі своїми основними завданнями ми справляємося. Ми маємо доволі чітке розуміння ключових проблем, у розв’язанні яких бачимо подальший розвиток системи правосуддя і спостерігаємо консенсус і конструктив з-поміж усіх ключових суб’єктів ухвалення рішень.

Автор: Павло Чернишук

«Юридична газета»