Про дієвість судового захисту та виконуваність судових рішень, забезпечення єдності й сталості судової практики, встановлення юридичних фактів в умовах воєнного стану, а також про актуальну практику у спорах щодо самочинного будівництва говорили Секретар Великої Палати Верховного Суду Сергій Погрібний, судді ВС у Касаційному цивільному суді Вадим Ігнатенко і Василь Крат та суддя ВС у Касаційному господарському суді Єгор Краснов на XIV Міжнародному судово-правовому форумі, організованому видавництвом «Юридична практика» спільно з Асоціацією українських корпоративних радників.

Сергій Погрібний під час сесії «Ефективність правосуддя» розповів про дієвість судового захисту прав та інтересів осіб.

Він зауважив, що дієвість є невіддільною складовою авторитету правосуддя в демократичному суспільстві. У Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи зазначено: дієвість суддів та судової системи – неодмінна умова для захисту прав кожної особи, виконання вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, правової визначеності та віри громадськості у верховенство права.

Європейський суд з прав людини наголошує: право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення залишалося невиконаним, а порушене право – незахищеним.

Доповідач зазначив, що ефективність судового захисту охоплює ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, судового рішення та його виконання. Виконуваність судового рішення – це юридична здатність акта суду бути реально втіленим у життя і є основною метою правосуддя. Якщо рішення неможливо виконати, судовий процес втрачає практичний сенс.

Секретар ВП ВС наголосив, що суди мають дотримуватися правила «один спір – один процес», тобто рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті. Якщо для реалізації рішення потрібно знову звертатися до суду, то обраний спосіб захисту виявився неефективним.

Як приклад Сергій Погрібний навів постанову ВП ВС від 3 вересня 2025 року у справі № 911/906/23. За обставинами справи у 2018 році з порушенням законодавства було відведено земельні ділянки фізичним особам, які відчужили їх юридичній особі. За результатами першого спору суди витребували ділянки з незаконного володіння ТОВ. Однак на момент ухвалення рішень ділянки були об'єднані з іншими в нову ділянку з новим кадастровим номером, тому попередні рішення не могли бути виконані ані фактично, ані юридично.

У 2023 році прокурор звернувся з новим позовом, у якому просив суд припинити право власності товариства на новостворену земельну ділянку та зобов’язати скасувати її державну реєстрацію, витребувати спірні земельні ділянки в координатах, межах і конфігурації, в яких їх було передано безоплатно фізичним особам, які надалі відчужили ці земельні ділянки ТОВ.

Тож перед ВП ВС постало питання щодо визначення правомірного та ефективного способу захисту порушених прав позивача в разі, коли вже є судові рішення про витребування спірних земельних ділянок, проте виконати їх неможливо через створені перешкоди.

Велика Палата ВС керувалася тим, що застосований судом спосіб захисту має бути правомірним, таким, що відповідає правовій природі відносин, які виникли між сторонами спору, і характеру порушення, а також ефективним, дієвим у відновленні порушеного права та інтересу.

ВП ВС врахувала подвійний правовий режим земельної ділянки, яка є частиною земної поверхні, але обігоздатною стає лише за умови присвоєння кадастрового номера та реєстрації. Реалізація вимоги про витребування спірної ділянки є можливою виключно за умови одночасного припинення речових прав на новостворену ділянку та скасування її державної реєстрації. Водночас ці способи захисту не можуть застосовуватися окремо – їхнє призначення полягає в забезпеченні реалізації віндикації як основного способу відновлення порушеного права.

Підсумовуючи, доповідач зазначив, що задоволення позовної вимоги з урахуванням вимог правовладдя має допомогти досягнути мети судочинства, реально (дієво) відновити суб’єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності та вимагати подальших узгоджених дій сторін. Дієвість судового захисту полягає в тому, щоб рішення суду не просто констатувало порушення прав, а було своєчасним, повним і дійсним відновленням порушеного права на практиці.

Також на цій сесії Василь Крат розповів про забезпечення єдності та сталості судової практики.

Суддя звернув увагу на навантаження на суддів Верховного Суду. Зокрема, з 15 грудня 2017 року по 5 червня 2026 року ВС ухвалив 277 149 постанов, а загальна кількість рішень за цей період становить 1 627 549. І все це за 3094 календарні дні.

Аналізуючи механізми забезпечення єдності судової практики, доповідач виокремив три блоки: процесуальний, позапроцесуальний та проміжний (між ними).

До процесуальних механізмів належить перегляд рішень судовою палатою, об’єднаною палатою та ВП ВС. Окремо суддя зупинився на інституті спеціалізації, щодо якого в КЦС ВС триває активна дискусія. Серед переваг спеціалізації – глибше проникнення в тему, швидкість і оперативність розгляду. Серед недоліків – ризик занурення лише у вузькопрофільну тематику. Також важливим інструментом є окрема думка судді. Нерідко вона ставала рушієм, що згодом дозволяв судовій практиці рухатися в іншому напрямку.

Серед позапроцесуальних механізмів суддя згадав публікацію оглядів судової практики. При цьому, звернув він увагу, верховні суди деяких країн самостійно вирішують, які саме рішення оприлюднювати, акцентуючи в такий спосіб на найважливіших правових підходах. Також Василь Крат сказав про роботу над стратегією забезпечення єдності судової практики в рамках Дорожньої карти з питань верховенства права та розробку уніфікованого стандарту судового рішення.

Разом з тим доповідач підкреслив, що не все суд може зробити самостійно. Частина завдань належить до компетенції парламенту. Для зменшення навантаження на судову систему доцільно розглянути питання запровадження додаткових фільтрів. У багатьох іноземних правопорядках фільтрація відбувається вже на рівні суду першої інстанції або апеляційного суду, що суттєво розвантажує касацію і дозволяє їй зосередитися на справді принципових питаннях права.

На межі процесуального та позапроцесуального блоків перебуває інструмент звернення Пленуму ВС з конституційним поданням до Конституційного Суду України. Василь Крат зазначив, що існує категорія процесуальних ухвал, які касаційний суд не переглядає. Тож він позбавлений можливості процесуально реагувати на такі рішення. Доповідач наголосив на необхідності вдосконалення механізму конституційного подання Пленумом ВС, зокрема диференціювавши випадки, коли судове рішення, якого стосується подання, набрало або не набрало законної сили. Поки що над цим питанням працює створена у ВС робоча група.

Вадим Ігнатенко виступив на сесії «Захист прав у час війни» на тему «Встановлення фактів, що мають юридичне значення, як спосіб захисту цивільних прав під час дії воєнного стану» та окреслив актуальні питання встановлення фактів, що мають юридичне значення, як одного зі способів захисту цивільних прав в умовах війни.

Він навів перелік питань, що постали перед судами цивільної юрисдикції під час війни:

• відшкодування шкоди, завданої збройною агресією рф, та компенсація за зруйноване майно;
• судовий захист внутрішньо переміщених осіб;
• захист трудових прав в умовах воєнного стану;
• визнання фізичних осіб безвісно відсутніми та оголошення їх померлими;
• примусове відчуження майна;
• зупинення проваджень у справах, де одним з учасників є військовослужбовець;
• встановлення фактів, що мають юридичне значення;
• призначення опікунів над недієздатними особами;
• сімейні правовідносини та ін.

Війна поставила перед судами цивільної юрисдикції низку нових викликів, пов’язаних із необхідністю підтвердження юридичних фактів, від яких залежить реалізація особою своїх прав. Йдеться, зокрема, про встановлення фактів народження, смерті, реєстрації шлюбу та розірвання шлюбу на тимчасово окупованій території України, перебування на утриманні загиблого військовослужбовця, проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, здійснення постійного догляду, а також інші категорії справ, які набули особливого значення після початку повномасштабної агресії російської федерації.

Окрему увагу було приділено питанням юрисдикції та умовам, за яких той чи інший юридичний факт може бути встановлений саме в судовому порядку. Практика Верховного Суду послідовно виходить із того, що судовий порядок застосовується лише тоді, коли встановлення факту, що має юридичне значення для особи, не пов’язане з подальшим вирішенням спору про право, а законодавством не передбачено іншого способу його підтвердження.

Суддя акцентував, що судовий та позасудовий порядки встановлення юридичних фактів є взаємовиключними. Саме тому не кожна обставина, яка має значення для особи, може бути предметом судового розгляду. Зокрема, суди не встановлюють фактів, щодо яких законодавством визначено спеціальний порядок їх підтвердження.

Доповідач вказав на справи про встановлення фактів народження, смерті, реєстрації шлюбу та розірвання шлюбу на тимчасово окупованих територіях України. Ця категорія виникла після початку окупації частини території України у 2014 році та стала підґрунтям для формування практики застосування «намібійських винятків», які дозволяють враховувати документи, видані на окупованій території, як джерело доказів задля забезпечення прав людини.

Сучасна практика Верховного Суду свідчить, що питання встановлення юридичних фактів в умовах війни давно вийшли за межі суто процесуальної проблематики. Від правильного визначення юрисдикції, способу захисту та предмета доказування залежить можливість фізичної особи реалізувати свої цивільні права.

У межах сесії, присвяченої судовому захисту бізнесу, Єгор Краснов зосередився на актуальній практиці Верховного Суду у спорах щодо самочинного будівництва. За його словами, найбільш дискусійними в цій категорії справ залишаються питання належного способу захисту та належного відповідача, адже саме від правильного визначення позовних вимог залежить ефективність судового захисту.

Першим питанням, на якому зупинився доповідач, стали належні способи захисту у спорах щодо самочинного будівництва. У цьому контексті він звернувся до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22, яка стосувалася захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснюється самочинне будівництво. Суддя наголосив, що належними способами захисту в таких спорах є вимоги про знесення самочинно збудованого об’єкта або про визнання права власності на нього. Водночас вимоги про скасування державної реєстрації права власності не вирішують юридичної долі такого майна та не забезпечують ефективного поновлення порушеного права.

Продовжуючи тему належних способів захисту, Єгор Краснов звернувся до спорів щодо земель природно-заповідного, водного та лісового фондів. Він зазначив, що Велика Палата ВС формує диференційовані підходи до захисту різних категорій земель. Зокрема, коментуючи постанову ВП ВС від 7 травня 2025 року у справі № 902/111/24, суддя звернув увагу на те, що у спорах щодо земель лісового фонду належною та ефективною вимогою може бути розірвання договору довгострокового тимчасового користування лісами. Якщо умовами такого договору вже передбачено повернення земельної ділянки та приведення її у стан, придатний для подальшого використання, заявлення окремої вимоги про знесення самочинного будівництва не є необхідним.

Окрему увагу суддя приділив випадкам, коли власник земельної ділянки не зацікавлений у знесенні самочинно збудованого майна. За його словами, хоча такі спори трапляються нечасто, судова практика знає приклади, коли найбільш ефективним способом захисту є саме визнання права власності на такий об’єкт. У цьому контексті він звернувся до постанови КГС ВС від 15 березня 2023 року у справі № 910/5501/21, зазначивши, що законодавство допускає можливість визнання права власності на самочинно збудований об’єкт за власником земельної ділянки, за наявності передбачених законом умов та за відсутності порушення прав інших осіб. Крім того, такий підхід дає можливість надалі належним чином оформити об’єкт і ввести його в експлуатацію.

Значну частину виступу було присвячено проблемі забудови земельних ділянок не за цільовим призначенням. Аналізуючи висновки, сформульовані в постанові судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС ВС від 17 квітня 2025 року у справі № 910/127/21, Єгор Краснов наголосив, що ані містобудівні умови та обмеження, ані дозвіл на виконання будівельних робіт самі по собі не підтверджують правомірність використання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення. Навпаки, у певних випадках такі документи можуть свідчити про використання земельної ділянки з порушенням вимог земельного законодавства.

Далі Єгор Краснов зупинився на питаннях оцінки істотності порушень будівельних норм і правил, а також на особливостях вирішення спорів щодо тимчасових споруд і об’єктів культурної спадщини. Він звернув увагу на висновки Великої Палати ВС, викладені в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 725/5630/15-ц, зазначивши, що сформульовані в ній критерії застосовуються як у цивільній, так і в господарській юрисдикціях. Також доповідач висвітлив підходи Верховного Суду до вирішення спорів щодо тимчасових споруд, наголосивши на необхідності розмежовувати тимчасові споруди та об’єкти нерухомого майна, оскільки від цього залежить вибір належного способу захисту. Окрему увагу було приділено й спорам, пов’язаним із самочинними прибудовами та надбудовами до об’єктів культурної спадщини.

Переходячи до питання належного відповідача у спорах про самочинне будівництво, Єгор Краснов вказав на ситуації, коли особа, яка здійснила будівництво, вже не є власником об’єкта через його подальше відчуження або неодноразовий перепродаж. У зв’язку з цим особливого значення набувають висновки Великої Палати ВС, викладені в постанові від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21. Відповідно до них відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об’єкта самочинного будівництва має бути особа, яка фактично чинить такі перешкоди, тобто останній набувач спірного майна. При цьому саме в межах такого спору суд може оцінити добросовісність набувача і пропорційність застосування відповідних заходів захисту.

Завершуючи виступ, суддя звернувся до практики Європейського суду з прав людини, зокрема до рішення у справі «ТОВ "Одеська бутербродна компанія" проти України». Він наголосив, що, посилаючись на практику ЄСПЛ, необхідно враховувати не лише сформульовані правові висновки, а й конкретні фактичні обставини справи. Зокрема, у зазначеній справі Суд звернув увагу на тривале невиконання рішення про знесення самочинно збудованого об’єкта, багаторазову зміну його власників та бездіяльність державних органів щодо усунення виявлених порушень. Саме тому, підкреслив спікер, застосування практики ЄСПЛ потребує врахування фактичних обставин кожної конкретної справи, а не лише окремих висновків, викладених у рішенні.

Презентація Єгора Краснова: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Prakt_VS_samochun_bydivn.pdf.

Фото надані організаторами.

Верховний Суд