Відсутність спеціального законодавчого механізму виконання рішень у справах за участю держави-агресора не породжує законних очікувань на відшкодування шкоди від Держави Україна та не перешкоджає особам, постраждалим від збройної агресії російської федерації, звернутися до міжнародного Реєстру збитків для України. Особа не може перекладати відповідальність за шкоду, заподіяну агресією, з країни-агресора на Україну за відсутності фактичних і правових підстав.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

У справі, що переглядалася, позивач звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України і Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовано порушенням прав позивача у зв’язку з тривалою бездіяльністю Міністерства юстиції України під час виконання судового рішення про стягнення з російської федерації відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 млн грн, а також неініціюванням змін до законодавства щодо виконання таких рішень на території України, унаслідок чого позивач вимагав  відшкодування Державою Україна майнової шкоди у розмірі 1 млн грн та 100 млн грн моральної шкоди.   

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили в задоволенні позову, виходячи з відсутності в матеріалах справи доказів того, що органи державної виконавчої служби безпідставно не виконували судове рішення шляхом звернення стягнення на майно російської федерації, що знаходиться на території України. При цьому суди зазначили, що відсутність спеціального механізму виконання таких рішень не є підставою для перекладення відповідальності за збитки, завдані агресією, з держави-агресора на Україну.

КЦС ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій, зробивши такі правові висновки.

Усталеним у доктрині цивільного права та національній судовій практиці є підхід, за якого для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади (йдеться також про органи місцевого самоврядування, про що не зазначається з огляду на обставини цієї справи) у виді відшкодування шкоди має бути встановлено наявність одночасно трьох умов: неправомірність (протиправність) дії посадових або службових осіб державного органу; шкода; причинно-наслідковий зв’язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Тягар доведення наявності цих умов покладається на позивача, який звертається з позовом про відшкодування шкоди на підставі  статей 1173, 1174 ЦК України.

Факт невиконання судового рішення, яким на користь позивача присуджено певну суму стягнення з держави-агресора за агресію проти України, не доводить факту заподіяння позивачу майнової шкоди.

У цій справі не встановлено, яких дій, передбачених законом, не вчинив державний виконавець для виконання судового рішення.

Оцінюючи доводи касаційної скарги позивача щодо невиконання Державою Україна позитивного обов’язку зі створення законодавчого механізму виконання судового рішення про відшкодування шкоди за рахунок майна держави-агресора, КЦС ВС зазначив, що відсутність спеціального закону, в якому б встановлювалася процедура виконання рішення у справах за участю держави-агресора, не породжує легітимного очікування на отримання від Держави Україна такого відшкодування за шкоду, завдану позивачеві внаслідок невиконання судового рішення.

Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов’язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов’язана з видами зобов’язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов’язання.

Негативні зобов’язання – це зобов’язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов’язання – навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.

КЦС ВС звернув увагу на те, що в рішенні «Україна та Нідерланди проти Росії» від 9 липня 2025 року ЄСПЛ, встановивши порушення державою-відповідачем прав людини та основоположних свобод, гарантованих Конвенцією, зокрема, вважав, що будь-яке майбутнє рішення, пов’язане з компенсацією за шкоду, заподіяну внаслідок війни, повинно враховувати створення Реєстру збитків і поточні обговорення щодо майбутнього механізму компенсації.

Цей висновок ЄСПЛ, на думку колегії суддів суду касаційної інстанції, є релевантним і в контексті правових питань, які виникли в цій справі, оскільки мова йде про механізм відшкодування шкоди, завданої зовнішньою агресією іншої держави. Отже, такий механізм не може не враховувати особливості відносин за участю міжнародного елементу.

Згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ основний обов’язок, який покладено на Державу, – це гарантувати виконання ухвалених судами рішень. При згадці «Держави» як боржника, тобто суб’єкта, проти якого ухвалено рішення, скрізь мається на увазі та Держава, за  національним порядком якої і має бути забезпечено виконання  судового рішення.

Проте в жодному з рішень не розглядалася ситуація, за якою Держава повинна забезпечити на своїй території виконання рішення проти іншої держави. 

КЦС зазначив, що відсутність національних механізмів виконання на території України судових рішень, постановлених національними судами проти країни-агресора, не перешкоджає особам, постраждалим від збройної агресії російської федерації, звернутися до міжнародного Реєстру збитків для України.

Також КЦС ВС виснував, що відсутність установленого порушення прав позивача виключає підстави для відшкодування йому моральної шкоди.

Посилання на повний текст постанови КЦС ВС від 14 січня 2026 року у справі № 553/88/25 (провадження № 61-8171св25) буде невідкладно додано після його оприлюднення в ЄДРСР.

Верховний Суд