Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду попередньої інстанції про відмову представникові Держспецзв’язку СБУ у задоволенні позовних вимог до відповідачів про виселення без надання іншого житлового приміщення та усунення перешкод у користуванні приміщенням шляхом зняття з реєстрації за місцезнаходженням спецпідрозділу, тому відхилив апеляційні вимоги позивача про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нової постанови про задоволення позовних вимог.

Суду відомо, що відповідач ніс службу в частинах Житомирської та Хмельницької областей, де отримував службові квартири. У 2006 році його перевели до підрозділу СБУ, що дислокується в Рівному, де він також вселився з родиною у службову квартиру.

Це відбулося на підставі відповідного наказу керівника відділу, рішення виконкому Рівненської міської ради та службового ордеру.

Відповідач звільнився зі служби у зв’язку із закінченням строку контракту, маючи страховий стаж на пенсію понад 35 років, із них 20 років — військової служби.

Згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, спірна квартира перебуває на праві власності оперативного управління СБУ.

Позивач не надав суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів про наявність у відповідача будь-якого житла, крім спірного житлового приміщення, у якому він проживає.

Суд апеляційної інстанції вважає помилковою і позицію позивача про те, що дружині відповідача належить квартира під Києвом, оскільки торік у жовні подружжя розірвало шлюб, тому доводи апеляційної скарги про перебування у власності колишньої дружини житла не заслуговують на увагу. 

Натомість у матеріалах справи наявні квитанції про сплату відповідачем комірного за проживання в службовій квартирі. А єдиний акт обстеження житлових умов не є належним доказом тривалої, систематичної відсутності відповідачів за зареєстрованим місцем проживання.

Залишаючи рішення місцевого суду без змін, Рівненський апеляційний суд взяв до уваги норми вітчизняного законодавства та позицію міжнародних інституцій при прийнятті рішень у такій категорії справ.

Відповідно до п. 5 Інструкції про організацію забезпечення житловими приміщеннями особового складу Держспецзв’язку, які мають вислугу на військовій службі понад 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання або, за їх бажанням, виплачується грошова компенсація за належне їм для отримання житлове приміщення.

Статтею 125 Житлового кодексу України передбачено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове житлове приміщення, не менш як десять років.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 13 листопада 2013 року у справі № 6-115цс13.

Як зазначає Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла».

За змістом пункту другого статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенції), втручання в право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною легітимною метою.

Позивач не аргументував ані легітимну мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення колишнього військовослужбовця з членами родини без надання їм іншого житлового приміщення, ані співмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення ЄСПЛ вважає обов’язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 357/3258/16  (провадження № 61-575св18), у постанові від 18 грудня 2019  року у справі № 161/19420/17 (провадження № 61-45428св18).