Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Про це судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду д. ю. н., професор Сергій Погрібний та к. ю. н., доцент Василь Крат розповіли на IІI Круглому столі «Реформування Цивільного кодексу України: правочини і договори», організованому Німецьким Фондом міжнародного правового співробітництва (IRZ) та Відділенням цивільно-правових наук Національної академії правових наук України та Київським регіональним центром НАПрНУ.
Сергій Погрібний виступив із доповіддю «Договір приєднання: пропозиції змін до цивільного законодавства».
Доповідач наголосив, що практика Верховного Суду виявила істотні недоліки механізму правового регулювання інституту договору приєднання в українському праві – існують численні рішення щодо оцінки дійсності / недійсності такого договору, а також з приводу оцінки того, чи є певні загальні умови і правила складовою укладеного між сторонами договору тощо.
Суддя зазначив, що оскільки умови договору приєднання зазвичай розробляються підприємницькими організаціями, зокрема банками, такі стандартні умови повинні бути зрозумілими усім споживачам їх послуг та доведені до їх відома. В разі виникнення спору така організація повинна довести, що на час укладення відповідного договору діяли саме певні умови. З урахуванням змісту статей 633, 634 ЦК України другий контрагент – споживач певних послуг – приєднується до тих умов і правил, з якими він ознайомився і з якими свідомо погодився.
В одній зі справ, що перебувала у провадженні Верховного Суду, потрібно було з’ясувати, чи погоджувався споживач послуг банку на певні умови і правила та в якій частині. Верховний Суд встановив, що запропоновані банком умови та правила були мінливими (неодноразово змінювалися), тож було незрозуміло, чи погоджувалися споживачі саме на такі умови, на існуванні яких наполягала банківська установа. Встановити дату схвалення таких умов та час набрання ними чинності було неможливо. Відповідно, неможливо й з’ясувати, чи діяли певні умови і правила та в якій саме редакції на момент укладання кредитного договору. Отже, невідомо, з якими саме умовами та правилами ознайомився споживач та на які погодився споживач.
Сергій Погрібний зауважив, що інститут договору приєднання регулюється однією статтею ЦК України, і судова практика на сьогодні не в змозі заповнити всі прогалини в цивільному законі та усунути всі недоліки правового регулювання такого договору.
Він нагадав, що у ФРН з 1977 року діяв окремий закон – про Загальні умови укладення угод (AGB), основні положення якого у 2001 році в результаті реформи зобов’язального права були імплементовані до Цивільного кодексу Німеччини (Bürgerliches Gesetzbuch, BGB). «Україна може запозичити окремі рішення і доробки німецьких цивілістів щодо регулювання договорів приєднання, екстраполювавши їх на український правовий ґрунт, врахувавши українські традиції та умови», – сказав Сергій Погрібний.
Доповідач зазначив, що при такому запозиченні та опрацюванні досконалішого механізму правового регулювання згаданих відносин потрібно відшукати баланс між інтересами організацій, які професійно надають послуги (банків та ін.), і споживачів. Потрібно визначити, які загальні (стандартні) умови і правила можуть бути запроваджені кредитними та іншими підприємницькими організаціями, а які умови вони не мають права запроваджувати, оскільки вони порушуватимуть права «слабшої» у таких відносинах сторони.
На думку спікера, загальні положення та умови договору роблять правову позицію особи, яка його ініціювала, більш вигідною, якщо порівняти з позицією споживача. Водночас, зауважив доповідач, свобода застосування загальних положень та умов ініціатором договору в Німеччині якраз обмежена з тією метою, щоб з урахуванням інтересів клієнта забезпечити в достатньому обсязі правомочність договору.
Сергій Погрібний запропонував зміни та доповнення до ЦК України щодо правового регулювання відносин із застосуванням договору приєднання з урахуванням окремих ідей і окремих положень BGB щодо регулювання загальних умов договору. На його думку, потрібно:
З іншого боку, потрібно запровадити і певні правові гарантії для ініціатора загальних умов договорів. Суддя зазначив, що слід визначити, яка особа має право звертатися з позовом про визнання загальних умов договорів недійсними. «Переконаний, що надавати таке право кожному окремому споживачу недоречно, оскільки рішення суду стосуватиметься прав та інтересів необмеженого кола заінтересованих осіб. Можливо, варто запозичити підхід, який є в німецькому праві, та надати право на такий позов спілкам захисту прав споживачів і місцевим торгово-промисловим палатам», – запропонував він. Також, сказав доповідач, потрібно вирішити питання про підсудність відповідних справ певним судом: можливо, доцільно передбачити їх розгляд апеляційними судами як судами першої інстанції.
Суддя Федерального Верховного суду Німеччини у відставці проф. д-р Маркус Ґерляйн відзначив, що в Німеччині до 1977 року тлумачення та обмеження умов договору здійснював Федеральний Верховний суд, який напрацював відповідну практику, і вона надалі стала дороговказом для законодавця. Певний час Загальні умови укладення угод існували як окремий закон через небажання вносити зміни до Цивільного кодексу Німеччини 1900 року. Втім, у рамках модернізації Кодексу зазначені положення до нього все ж внесли. Сьогодні судова практика щодо умов договору в Німеччині є стабільною, відповідних спорів майже немає, і вони не доходять до Федерального Верховного суду.
Василь Крат виступив із доповіддю на тему «Недійсні правочини: проблемні аспекти судової практики».
Він порушив питання, чи варто зберігати в ЦК України поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані та наскільки вдалим є такий поділ, з урахуванням того, що в Концепції оновлення ЦК України міститься пропозиція щодо трансформації підходу до інституту недійсності договору (правочину), зокрема, шляхом відмови від законодавчого поділу недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
«Відповім просто: цей поділ звичний для українського правопорядку, він застосовується вже протягом більш як 100 років», – сказав доповідач. І додав, що в такому поділі є вади, але вони притаманні будь-якій конструкції, в тому числі й недійсності. В чинному ЦК України цілком логічна конструкція (статті 204, 215 Кодексу), згідно з якою спростування презумпції правомірності правочину відбувається, коли: недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Тож, на думку спікера, запроваджувати нові підходи та відмовлятися від поділу недійсних правочинів не варто.
Суддя наголосив, що сама собою недійсність, зокрема й правочинів, не є самоціллю, натомість вона завжди має мету – захист або охорону тих чи інших приватних прав та інтересів. Якщо говорити про добросовісних учасників цивільного обороту, то вони використовують конструкцію недійсності саме з цією метою. Тож якщо відмовлятися від поділу правочинів на нікчемні та оспорювані, то треба пояснити, як це допоможе ефективному захисту прав та інтересів та що, власне, покращиться при її застосуванні. Наприклад, постає питання, чи в кожному випадку суд зможе застосовувати ex officio положення щодо недійсності правочину, наприклад оспорюваного.
Спікер звернув увагу на те, що пропонується запровадити в ЦК України конструкцію негаційного позову (про визнання недійсним нікчемного правочину). І наголосив, що в практиці Великої Палати Верховного Суду запроваджено підхід, згідно з яким з такою вимогою звертатися до суду не потрібно, натомість суд має захистити порушене право, кваліфікувавши правочин як нікчемний у мотивувальній частині (постанова ВП ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц). Крім того, і сам законодавець в абз. 1 ч. 1 ст. 809-1 ЦК України в 2021 році закріпив такий підхід. Тому навряд чи потрібно, відмовляючись від поділу правочинів на нікчемні та оспорювані, запроваджувати в ЦК України негаційний позов.
Натомість краще усунути наявні проблеми із законодавчою кваліфікацією певних правочинів як нікчемних. Наприклад, у ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначені підстави нікчемності правочину банку, які підлягають встановленню і щодо яких завжди є спір. Закон кваліфікує такі правочини як нікчемні, хоча по своїй суті вони мали б належати до оспорюваних.
Василь Крат акцентував, що понад 100 років в нашому законодавстві немає вимоги про необхідність нотаріального посвідчення договору купівлі частки в праві спільної частковій власності на нерухомість, хоча в цивільному обороті така частка відчужується на підставі договору купівлі-продажу з нотаріальним посвідченням. Винятком є положення ЦК УРСР 1922 року, в якому передбачалося, що правочини про відчуження морського торгового судна або частки в судні для дійсності потрібно нотаріально посвідчити. Коли ці правочини вчиняються за кордоном, то їх потрібно посвідчити в консула Союзу РСР (ч. 1 ст. 66-1 ЦК УРСР 1922 року).
Проте договір купівлі-продажу частки в праві спільної власності на нерухомість мав би бути нотаріально посвідченим, оскільки цей об’єкт не менш важливий у цивільному обороті, аніж сама нерухомість. Відсутність у ЦК України регулювання форми такого договору з вимогою його нотаріального посвідчення, думаю, є помилкою. Натомість її виправлення шляхом поширення на такі договори ст. 657 ЦК України шляхом її розширеного тлумачення здається навряд чи обґрунтованим. Виправляти ситуацію треба внесенням змін до ЦК України або нотаріальним посвідченням договору купівлі-продажу частки в праві спільної власності на нерухомість за бажанням його сторін.
Крім того, доповідач сказав про співвідношення недійсних і невчинених правочинів. «По своїй суті невчинений правочин – це юридичне ніщо, яке з точки зору недійсності не повинно існувати в обороті, і такого роду питання не мають поставати», – зауважив він. Очевидно, що при рекодифікації варто унеможливити існування конструкції на рівні ЦК України.
При аналізі окремих підстав оспорюваності та нікчемності правочину Василь Крат торкнувся питання щодо можливості оспорення правочину, який суперечить нормам публічного права, наприклад ПК України. Він зазначив, що в разі використання учасником цивільного обороту приватноправового інструментарію всупереч його призначенню, зокрема щоб отримати податкову вигоду, держава має застосовувати інші варіанти реагування. Наприклад, якщо договір підряду називається сторонами договором купівлі-продажу з метою мінімізації податків, то здійснюється перекваліфікація такого договору і нараховуються податкові зобов’язання.Також часто за допомогою визнання того чи іншого договору недійсним сторони намагаються зняти публічний арешт тощо.
Суддя звернув увагу і на проблематику «подвійної оренди» та недопустимості застосування в такому разі конструкції правочину, оскільки відносини мають регулюватися ст. 620 ЦК України. Законодавець не виключає можливості укладення декількох договорів найму щодо однієї речі. При цьому допустимо виокремити дві відмінні ситуації: наймодавець укладає декілька договорів найму з кількома наймачами, які одночасно користуються різними частинами однієї речі. За такої ситуації навіть гіпотетично не може постати питання про недійсність другого договору найму; наймодавець укладає два договори найму з двома різними наймачами щодо однієї речі. В такому разі правових підстав для недійсності договорів найму внаслідок того, що одна річ є предметом у двох договорах найму, немає, а до правовідносин наймодавця та наймачів слід застосовувати ст. 620 ЦК України.
При розкритті специфіки недійсності односторонніх правочинів (видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору, прощення боргу) суддя звернув увагу, що можливе викладення законодавчого матеріалу так, як пропонується в концепції, з урахуванням положень Модельних правил європейського приватного права (DCFR). Тобто норми про недійсність викладаються для договорів із вказівкою про можливість їх застосування й до односторонніх правочинів.
Однак не завжди є необхідність застосовувати конструкцію недійсності до односторонніх правочинів. Наприклад, у ситуації, коли орендар відмовляється від договору оренди, а інша сторона заявляє позовну вимогу про визнання недійсною такої односторонньої відмови. Тут питання не в недійсності, а в тому, чи породила одностороння відмова певні правові наслідки, чи були підстави для односторонньої відмови, чи здійснена вона в порядку, передбаченому договором. Тому, на думку Василя Крата, доцільно визначити законодавчо, що конструкція недійсності може застосовуватися не до всіх односторонніх правочинів.
Крім того, він порушив питання щодо застосування способу захисту при публічних торгах. У цій сфері допускалися різні правові конструкції, зокрема, визнання недійсними: публічних торгів; результатів публічних торгів; договору, укладеного за результатами торгів; протоколу публічних торгів. Тому, зауважив доповідач, у рамках рекодифікації цивільного законодавства варто залишити тільки такий спосіб, як визнання торгів недійсними.
Суддя наголосив, що неможливо при рекодифікації оминути й залежну недійсність правочинів. Вона регулюється тільки в кількох нормах ЦК України (ч. 2 ст. 548, ч. 3 ст. 1119 ЦК України). Очевидно, що в сучасних умовах потребує більш детального регулювання залежна недійсність, зокрема, в тих випадках, коли в її основу покладається, наприклад, рішення суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, чи про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю. Звісно, такі рішення суду можуть мати зворотну дію в часі й породжувати правові наслідки, в тому числі й щодо недійсності правочину, або впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання ними законної сили.
«За п’ять років роботи Верховному Суду вдалося подолати культ недійсності в обороті та стабілізувати практику. Хоча не настільки, щоб можна було сказати, що сьогодні недійсність застосовується тільки з метою захисту порушених, невизнаних і оспорюваних прав та інтересів», – сказав Василь Крат.
