Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

ОГЛЯД ЗМІ. Ректор Національної школи суддів України Микола Оніщук: Як тільки суддя починає мислити категоріями "як би чого не вийшло", "як це проти мене обернеться", "як це вплине на кар’єру" – це вже не суддя

29 вересня 2020, 12:04

29.09.2020

Видання: УНІАН

Автор: Тетяна Урбанська

Ректор Національної школи суддів України, доктор юридичних наук Микола Оніщук в інтерв’ю УНІАН розповів, чи правники йдуть працювати суддею «за покликанням», або ж їх цікавить статус і зарплата, чому акції протесту не впливають на одіозних суддів, та які резерви можна залучити, щоб не допустити колапсу судової системи.

Одне зі спостережень останніх років: в судах не вистачає «рук»  немає суддів. Звідки ця проблема?

Тема дефіциту суддівських кадрів, який утворився в суддівській системі, доволі відома. Після Революції Гідності, у відповідь на вимогу суспільства, парламент ухвалив низку рішень щодо атестації суддівських кадрів (як відомо, окремі суди ухвалювалиполітично вмотивованірішення). Ця атестація охоплювала складання суддями кваліфікаційного іспиту іпроходження відповідної співбесіди, в тому числі із залученням громадськості (мова йде про Громадськураду доброчесності). Не проходження оцінювання мало наслідком звільнення судді з посади.

Близько тисячі суддів подали заяви про відставку, розуміючи, що вони не зможуть подолати ці іспити.Частина суддів пішла на оцінювання, але вже в процесі також зрозуміли, що вони не мають шансів подолати іспитовий бар’єр. Іподавали заяви про відставку вже в ході оцінювання. Третя складова дефіциту – судді, які були звільнені примусово за результатами оцінювання.

Також варто взяти до уваги, що протягом цього часу відбувалась і природнескорочення суддівськихкадрів. Судді йдуть у відставку у зв’язку з досягненням граничного віку, за станом здоров’я тощо. Наприклад, у Франції – країні, в якій стала система з добором суддів, судову систему щорічно залишають близько 100 суддів. В Україні ця цифра майже вдвічі вища.

Ситуація з дефіцитом суддів з часом тільки погіршується. Особливо тривожний стан в апеляційних такримінальних палатах судів (особливо це стосується східних та південних регіонів). В країні є близько 80 судів, в яких правосуддя здійснює лише один суддя. Доволі часті випадки, коли місцеві суди взагалі не можуть працювати, якщо цей один суддя, наприклад, захворів, у відпустці, чи з інших причин не може відправляти правосуддя.

Наявна чисельність суддів суттєво відстає…». Нужно заменить на: «Наявна чисельність суддів суттєво відстає від загальнонормативно європейської, а це близько двадцять суддів на сто тисяч населення. В Україні, в середньому, десять.

 

Микола Оніщук стверджує, що професія судді залишається витребуваною / фото УНІАН, Олександр Синиця

Чому в Україні не відбувається наповнення судової системи новими кадрами? Невже немає охочих працювати суддею?

Насправді професія судді залишається витребуваною. На останні два добори (зокрема для участі у відбірковому іспиті) до ВККС (Вища кваліфікаційна комісія суддів, - УНІАН) подавалися, приблизно, шість тисяч кандидатів на посади суддів. Але лише кожний десятий пройшов відбірковий іспит, а після цього – навчання в Національній школі суддів.

Наразі на перевірку своїх кваліфікаційних робіт та свого призначення чекають понад шістсот кандидатів, які були підготовані Національною школою суддів протягом 2017–2018 років.

 

І хто тоді волів стати суддею?

Перша лава – 285 осіб – була підготовлена нами з числа працівників апарату –помічників суддів. Ця підготовка здійснювалась в скорочені терміни (протягом трьох місяців). Навчалися, навіть, щосуботи, аби якомога швидше підготувати це поповнення суддів. Другий добір – 371 кандидат – вже здійснювався на загальних підставах і навчання тривало дев’ять місяців.

Але з різних причин,так склались обставини, – на той час ВККС одночасно проводила оцінювання чинних суддів і добір нових,проводилися конкурси до Верховного суду, формувався Антикорупційний суд, були розпочаті початкові процедури з формування Вищого спеціалізованого суду з інтелектуальної власності… Як, власне, стверджувала сама Комісія, вони фізично не встигали виконати весь обсяг роботи,одночасно.

Таким чином, попри те, що держава витратила значні кошти, а Національна школа суддів, зусиллями тренерів та викладачів, здійснила фахову підготовку кандидатів (у тренінгових формах), вони досі очікують свого призначення.

 

Така кількість охочих стати суддями наштовхує на думку, що, якщо хтось, як і в будь-якій іншій сфері, йде працювати в судову систему за покликанням, то хтось приходить за великими зарплатами і статусністю.

Цього не можна виключати й тепер. Ми були здивовані, коли у першому доборі (з помічників суддів) під час проведення навчання не отримали жодної заяви про відмову від проходження спеціальної підготовки. Не було і приводів та підстав для відрахування з мотивів неуспішності чи невідвідування. Тобто кандидати були вмотивовані і прагнули стати суддями. Коли ж відбувся добір кандидатів з-поміжадвокатів, прокурорів, інших правничих професій, десять кандидатів були відраховані з проходження спеціальної підготовки, зокрема за заявами за власним бажанням.

Можливо, хтось думав, що навчання - це буде «прогулянка». А, можливо,  хтось, вникнувши в сутність суддівської роботи, зрозумів, що це не його.

 

Середньоєвропейська фахова підготовка судді триває півтора року / фото УНІАН, Олександр Синиця

Тобто хтось ще в процесі навчання зрозумів, що «шкурка не вартує вичинки». А як довго потрібно навчатися, щоб стати суддею?

Середньоєвропейська фахова підготовка судді триває півтора року. Є країни в яких суддів вчать 3,5 роки, але там є свої особливості щодо того, хто має право доступу до кандидування, зокрема в залежності від рівня правничої освіти.

 

Але ми говорили, що в Україні Національна школа суддів, в умовах дефіциту суддів, готувала кандидатів лічені місяці…

Коли постала проблема нестачі кадрів, а ВККС ухвалювались рішення щодо першого добору кандидатів на посади суддів, дійшли висновку, що помічники суддів, які й стали кандидатами, вже мають досвідроботи у суді. Відмова для них від стажування дозволила скоротити термін навчання до трьох місяців. Але, підкреслюю, це було виправдано лише стосовно помічників суддів місцевих судів.

Річ у тім, що реальний судовий процес відбувається саме на рівні місцевого суду. Тут і свідки, і експерти, і адвокати, і прокурори, і нестандартні ситуації... Тобто це живий судовий процес. І не всі кандидати з числа помічників були знайомі з реальностями судочинства (в першому доборі Національної школи суддів були не тільки помічники суддів першої ланки, а й помічники суддів спеціалізованих судів, апеляційних, Верховного суду). Тому надалі прийняли рішення, що повноцінна спеціальна підготовка обов’язково має містити ґрунтовне стажування в місцевих судах.

Наразі, з урахуванням того, що Україні необхідно подолати дефіцит суддів, збільшувати строки навчання видається недоцільним. Разом з тим, не можнапостійно переробляти навчальні програми. Швидко перейти на інший термін підготовки кандидатів, і складно, і дорого, тому що для цього потрібно переробити більше ніж 80 навчальних тренінгів. Над кожним з них працює робоча група у складі 5–7 суддів, інколи 9–11 суддів. Тобто лише на адаптацію нової навчальної програми потрібно не менше півроку, а на розробку – ще більше.

Навчання здійснюється не в формі лекцій. Це – тренінги, які містятьсимуляцію судового засідання, рольові ігри, обговорення, тести на знання практичних навичок, які іншим способом передати неможливо, крім того, важлива психологічна підготовка тощо.

Як я вже зазначав, останній добір (у 2018 році) навчання тривало 9 місяців. Але вважаю, для того, щоб ми були впевнені, що суддя опанував мінімально достатній рівеньнавичок бути суддею, найменший оптимальний необхідний строк– 12 місяців.Ці «додаткові» три місяці варто було б скерувати на збільшення строку стажування, розширеннятермінів ознайомчих візитів в органи досудового слідства, прокуратури, в адвокатське середовище і вивчення іноземних мов.

 

За вашими спостереженнями, хто зараз йде в судді?

Шкода, що не можу дати вам відповідь на це питання. Адже нова ВККС не сформована, і відповідно, чергового доборунемає. Національна школа суддів наразі лише зберігає готовність розпочати підготовку в будь-який момент – вдосконалюємо програму, готуємо нові тренінги, розширюємо дистанційні форми навчання – до цього спонукають і карантинні обмеження.

Микола Оніщук розповів про ситуацію з судами в Україні / фото УНІАН, Олександр Синиця

ВККС вже не працює багато місяців, і формування нової комісії теж займе не один-два місяці. Тим часом дефіцит суддів продовжує збільшуватись, а ті, хто вже пройшов підготовку і міг би стати до роботи, чекають на призначення роками. Чи бачите ви швидке розв’язання цієї проблеми?

Так, ситуація залишається складною. У Верховній Раді зареєстровано законопроект №4055, який передбачає тимчасову передачу окремих повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів доВРП (Вищої ради правосуддя, - УНІАН). Зокрема, щодо завершення проведення кваліфікаційного оцінювання кандидатів на посаду суддів, проведення відповідних конкурсів, не очікуючи на формування нової комісії. Я підтримую цей законопроект. Ба більше, вважаю, що треба розширити цю ідеологію, передавши ВРП не тільки повноваження, які стосуються кандидатів на посади суддів, що пройшли спеціальну підготовку, а також проведення конкурсів в апеляційні суди, адже в деяких з них чисельність суддів, як вже відмічалось, є критичною (особливо це стосується криміналістів).

Водночас лунають голоси навіть з суддівського корпусу, що у такому разі, якщо ВРП будуть передані ці функції, існують ризики, що вонаможе втратити свою дієздатність. Але слід нагадати, що, попри відсутність нового складу ВККС, зберігається чисельний і дієздатний апарат ВККС. І він міг би бути (також тимчасово, поки нова ВККС не буде сформована) підпорядкований ВРП.

 

На початку вересня на міжнародній конференції «Діалог про правосуддя-2» довелося почути від екс-голови Вищої ради юстиції Володимира Колісніченка, що однією з проблем судової реформи є процедура формування судів. Мовляв, сама ця громіздка процедура призводить до того, що, цитую: «…до судової системи не завжди потрапляють люди з високими морально-ціннісними орієнтирами». Чи ви згодні з цим твердженням?

Чинна сьогодні система не є ідеальною. Як, власне, будь-яка система. Але я переконаний, що ця система є кращою і дозволяє все ж таки уникнути тих вад, які були притаманні попереднім системам добору суддів.

Сьогодні добір суддів змінено. По-перше, був підвищений віковий ценз з 25 років для кандидата на посаду судді до 30. Адже суддівство – це не технологічна робота, коли можна закінчити будь-який ВНЗ і здійснювати судочинство. Правосуддя – доволі відповідальна професійна діяльність. Вона особлива. Це не тільки розгляд адміністративних спорів, це і складні кримінальні злочини (а судді місцевих судів розглядають зараз будь-які справи, починаючи з легких тілесних ушкоджень і закінчуючи  розбоєм, вбивством). Тож суддя має бути здатний ухвалити рішення. А для цього потрібні не тільки знання. Для цього потрібен досвід – як життєвий, так і професійний, розуміння контексту і багато інших якостей.

По-друге, чинна система передбачає конкурсний відбір. Він включає складання відбіркового іспиту, коли із кандидатів на посади суддів обираються ті, хто виявив достатній рівень знань.

Далі - навчання в Національній школі суддів, де ми не вчимо кандидатів праву. Ми вчимо їх навичок відправляння правосуддя, вміння, розуміння. З ними працюють тренери – досвідчені судді, з ними працюють психологи, з ними працюють навіть спеціалісти по лінгвістиці, граматиці. Адже суддя повинен спілкуватися, суддя повинен витримувати психологічне навантаження. Я вже не кажу про морально-етичні стандарти. Цьому ми приділяємо особливу увагу в частині суддівської етики. Адже бути суддею –це обмеження: як ти обираєш друзів, як ти спілкуєшся в суспільстві, обмеження в способі життя. І ми, власне, намагаємось суддям етику цих обмежень прищепити.

 

В суспільстві доволі розповсюджена думка, що з усіх значущих сфер йдуть фахівці, але найбільш одіозні представники тієї самої судової системи лишаються на місцях. Це постійно провокує невдоволеність, яка виливається у протестні акції під судами. Чи такий перекіс є наслідком незавершеної судової реформи?

Вимивання суддівських кадрів, насамперед суддів з досвідом, відбувається. Причина цьому не тільки велике навантаження. Інколи вони навіть фізично не витримують, але важливу роль відіграє й психологічний стан. Негатив суспільства до судової влади переноситься не тільки на одіозних суддів, а на всіх. І ця атмосфера, яка склалась в суспільстві, також провокує вимивання суддівських кадрів сьогодні. Наприклад, днями ВРП задовольнила відставку одного з суддів Верховного суду, хоча в нього не спливли граничні строки перебування на посаді, і мова не йде про звільнення за станом здоров’я.

А одіозні, як ви сказали, судді не бояться критики громадськості і їх не мучать моральні наративи.

 

Чи можна це якось змінити?

В розвинутих країнах сама система правосуддя знаходить механізми і способи, щоб вилучити такого суддю без зайвої публічної артикуляції. Інколи суддя навіть заохочується до того, щоб піти з судової системи і не шкодити авторитету правосуддя.

Але, наголошую, це властивість зрілого (в правовому сенсі) суспільства і професійної спільноти. Коли і професійний корпус, і органи врядування, і суспільство в широкому розумінні однаково ставляться до цих явищ. На жаль, ми такого рівня ще не досягли.

Оніщук заявляє,  що сьогодні в країні достатньо професійний судовий корпус / фото УНІАН, Олександр Синиця

Що, на вашу думку, заважає суддям в нормальній роботі?

Причин багато. Маємо визнати, що сьогодні в країні достатньо професійний судовий корпус. Але наявність такого корпусу в умовах, коли існує дефіцит суддів, спричиняє надмірну кількість судових проваджень на одного суддю. До цього додаєтьсяненалежний рівень як загальної, так і професійної культури учасників процесу. Все це дається взнаки і впливає на якість відправлення правосуддя. Не подолана проблема і морально-етичних стандартів. Останній приклад – ситуація з головою Харківського окружного адміністративного суду (СБУ викрила Ольгу Панченко на передачі хабаря, - УНІАН).

Крім того, на жаль, в суспільстві не культивується формування поваги до правосуддя як функції. Доволі типова помилка, яку роблять представники публічної влади, коли не розуміють і не відокремлюють неповагу чи критичне ставлення до якогось конкретного судді, з неповагою до усієї судової системи. А неповага до правосуддя – це підрив засад функціонування держави і гарантій захисту прав людини.

Неповага до судді, який повівся неправосудно, – справедлива. Але щоб забезпечувати неухильне покарання у таких випадках, існують органи суддівського врядування, які повинні реагувати. Не маючи поваги до правосуддя, ми не можемо почуватись захищеними, адже це загроза нехтування судовими рішеннями, їх невиконання. Це вада і вада очевидна.

Чи достатньо зараз у суддів захисних механізмів, які відгороджують їх від впливу ззовні?

Дуже складна тема. Вплив є – від зацікавленості представників публічної влади до самоцензури суддів. І, як на мене, останнє – одна з основних вад українського судочинства. Одна справа – телефонне право (воно є, менше, ніж раніше, але є). Інша – коли суддя бачить, що слухає справу проти влади, органу, чи посадової особи, він починає замислюватися про можливі наслідки від цього процесу і свого рішення для себе особисто. На жаль, такі випадкинепоодинокі. Сам суддя так мислить. І як тільки суддя починає мислити категоріями «як би чого не вийшло», «як це потім проти мене обернеться», «як це вплине на кар’єру»– це вже не суддя.

Адже кожен має право на неупереджений розгляд справи, а в такому випадку про неупередженість вже не йдеться. Ця суддівська самоцензура – величезна проблема. Але цьому є причини, і основна з них - поведінка політиків-можновладців.Не останню роль відіграють і «матеріальні стимули».

Микола Оніщук назвав шляхи покращення роботи судової системи в Україні / фото УНІАН, Олександр Синиця

Ми говоримо про дефіцит суддівських кадрів, перевантаження судів справами, відсутність ВККС, яка могла б розпочати конкурси з відбору кандидатів на посаду судді, що могло б покращити ситуацію, ідею передати деякі повноваження ВККС ВРП, щоб, знову ж таки, долати кризу. Але все це – гра в довгу. Чи бачите ви якісь інші резерви в системі, які б покращили стан справ швидше?

Перший суттєвий резерв – це розвиток досудових і позасудових механізмів врегулювання спорів. Третина суперечок могла б вирішуватись за допомогою медіації, мировими і третейськими судами. Звісно, це потребує змін до законодавства, зокрема,впровадження мирового судочинства як обов’язкового механізму досудового врегулювання спору, закону про медіацію тощо. 

Досудове врегулювання – величезний ресурс. Наприклад, в Канаді окремі судді говорять, що вирішують до 90% справ саме так. Повага до думки судді і його позиції, впевненість в його неупередженості настільки високі, що сторони розуміють, по-перше, якщо вони підуть у процес, рішення не буде іншим. По-друге, потрібно буде сплачувати витрати. По-третє, витрачати час на інстанційний перегляд.

Наступна складова – подолання надмірної зарегульованості судочинства. Процесуальні надмірності – спадок радянської системи, який потрібно змінювати. Для прикладу, нині суддя в кожному випадку має виготовити повне судове рішення, незалежно від того, чи сторони мають намір його оскаржити.Варто було б надати право суддіза результатами розгляду справи оголошуватикоротке рішення і його мотиви. А виготовляти його лише у випадку, коли сторона в процесі заявляє про своє бажання його оскаржити.

Звісно, це менше стосується кримінального процесу, де нормативність є гарантією захисту прав осіб від обвинувачення.

Впевнений також, що суддя має мати більшу дискрецію (можливість діяти на власний розсуд, - УНІАН) в організації розгляду справи.Чи готові ми до цього? Це варто дискусії, але це один з резервів.

Третє – електронне судочинство. В Литві в цивільному судочинстві, особливо, коли учасниками процесу є юридичні особи, правосуддя здійснюється в електронному вигляді. В Українісуддя витрачає значнийобсяг часу, який коштує платникам податків сотні тисяч гривень, на низку письмових процесуальних дій, які цілком можна замінити електронними ресурсами.

Ректор розповів про вплив карантину на роботу судів / фото УНІАН, Олександр Синиця

Здається, коронавірус і пов’язані з ним карантинні обмеження дуже сприяють залученню цього резерву…

Так, карантин призвичаює нас працювати в електронному форматі. Наступний резерв – помічник судді. В багатьох країнах він отримує окремі процесуальні повноваження, які є притаманними судді, пов’язані з підготовкою справи до розгляду. Вони мають, швидше, юридико-технологічний характер.

Робоча група з удосконалення правосуддя президентської комісії напрацювала й інші пропозиції щодо цієї теми. Серед них, наприклад, залучення до відправлення правосуддя суддів у відставці, які підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у суді певного рівня (пройшли оцінювання).

Це тільки деякі з напрямків, які дозволили б зменшити навантаження на суддю.

Як ви ставитесь до пропозиції розформувати Вищу раду правосуддя, ВККС та Державну судову адміністрацію та створити замість них єдиний орган контролю?

Які б трансформації ми не робили, лише змінюючи структурні компоненти отримаємо, в кращому випадку, 10% приросту ефективності. Тому, коли говорять про об’єднання, роз’єднання, ліквідацію, я обачно і застережливо ставлюсь до таких пропозицій.

Основний ресурс підвищення ефективності діяльності будь-якого органу не лежить в площині організаційних трансформацій. Вбачаю, що чинна система організації органів врядування дійсно дещо складніша, ніж в усталених системах з високим рівнем правових явищ. Але для наших реалій, принаймні, на найближчі 5–10 років, потреби змінювати чинну систему суддівського врядування немає.

Краще говорити про кадровий склад і його якість, з кого формується орган, яка діє система добору кандидатів, – це той інструмент, який дійсно впливає на ефективність роботи органу і довіру до нього. Так, наразі є розуміння, що в наших умовах навіть конкурси не гарантують ідеальногодобору, корпоративність не зникла, як і лобіювання. Маємо це визнати. Але конкурсність - це крок в правильному напрямку. І коли говорять, що конкурсні процедури треба знову замінити на квотний принцип – це крок назад…

Взагалі, якщо взяти нормативну модель організації судової влади в Україні, в тому числі на відповідність рекомендаціям Венеційської Комісії, Ради Європи, Ради європейських суддів, тощо, ми будемо стояти в першій п’ятірці кращих. Тобто сама модель, нормативна ідеологія, наголошую, є такою, що відповідає стандартам. Але одна справа – нормативна ідеологія, інша – практики, які склалися на виконання цієї ідеології. Тут у нас утворився розрив, і доволі суттєвий.

Що треба зробити, щоб його подолати?

Для цього потрібен час і більш вимогливі системи добору Намагатися зараз оперувати лише категоріями «зміни нормативної моделі» – це помилка.

Розрив, про який ми говоримо, формують насамперед політичні інститути. Так, з одного боку, ухвалюється законодавство, спрямоване на утвердження незалежності суддів. А з іншого боку, не зникли прагнення посадовців «забезпечити ухвалення правильного рішення».

Тому це те, що потребує часу на розвиток усіх складових, верховенства права. Потрібні працемісткі, наполегливі кроки, пов’язані з формуванням доброчесності, кращого добору тих, від кого це залежить. Все це в дефіциті. І щоб розриву між ідеологією та практиками не відбувалося, трансформацію в часі мають пройти множинні складові.

Це – найголовніша проблема. Вона пояснює, чому у нас є належні конституційні зміни в правосудді, є імплементація в закони на їх виконання і водночас не маємо результату, на який розраховували.

Зміна судової системи, можливо, найтриваліша незавершена реформа в Україні, адже тягнеться вже два десятки років. Вам не здається, що кожна нова спроба реформування судів лише поглиблює кризу в системі правосуддя?

Проблема сталості і визначеності трансформацій в судовій системі дійсно існує, адже перманентно кожні 3–5 років ухвалюються ті чи інші законодавчі рішення щодо правосуддя. Як результат, з’являється свого роду «втома» від змін. Проте, це не означає, що вдосконалення правосуддя вичерпано. Наприклад, законодавчі ініціативи, які мають бути ухваленими на виконання рішень КСУ чи в порядку реагування на проблему відсутності органу суддівського врядування.