Відмовляючи в задоволенні позову інвестора, який зобов’язався прийняти пайову участь у будівництві квартири, до підрядника про стягнення грошових коштів, суди зробили висновок про неможливість зміни позивачем предмета та підстав позову після надходження справи на новий розгляд, що буде суперечити вимогам ч. 4 ст. 49 ЦПК України. У зв’язку з цим спір розглянули в межах раніше заявлених позовних вимог, з посиланням на обраний позивачем спосіб захисту, визначений у ст. 1212 ЦК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився із цим висновком судів з таких підстав.

Обов’язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Предметом регулювання гл. 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.  

Відповідно до ч. 4 ст. 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

У п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні.

Тлумачення ч. 3 ст. 651, ч. 4 ст. 653, п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України дає підстави для висновку про те, що якщо одна зі сторін договору передала у власність іншій стороні певне майно (сплатила кошти) і судом встановлено порушення еквівалентності зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків однієї зі сторін, то сторона, що передала майно (сплатила кошти), має право вимагати повернення переданого іншій стороні в тій мірі, в якій це порушує погоджену сторонами еквівалентність зустрічного надання. Тобто якщо сторона, яка виконала зобов’язання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам), і згодом відмовилася від договору, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічного надання, повернення майна (коштів) на підставі п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Проте у справі, яку переглядав Верховний Суд, апеляційний суд не дослідив наявних у її матеріалах доказів та дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Із повним текстом постанови Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 537/4259/15-ц (провадження № 61-592св20) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88461090.

За повідомленням прес-служби суду