Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог. Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.

При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

У справі, про яку йде мова, спір між сторонами полягав у тому, коли саме (у яку дату) був укладений договір купівлі-продажу. Саме від визначення дати залежало, чи виникли обов’язки у відповідача, чи ні. Позивач замість того, щоб надати докази та вказати конкретну дату укладення договору зі свого боку, побудував свою правову позицію таким чином: оскільки відповідач не спростував, що договір було укладено позивачем у певні дати, то це і є достатнім доказом, який беззаперечно доводить укладення договору саме в ці дати. З такою логікою погодився і суд апеляційної інстанції.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у справі № 917/1307/18  зазначив, що згідно з принципом змагальності саме позивач має довести коли було укладено договір, а перекладення цього обов’язку на відповідача нівелює застосування принципу змагальності.

З повним текстом постанови Верховного Суду можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/85211537.

За повідомленням прес-служби суду