Судді Верховного Суду Дмитро Гудима, Наталія Марчук та Олексій Осіян долучилися до програми підготовки для підтримання кваліфікації суддів місцевих загальних судів, організованої Національною школою суддів України.

Суддя Великої Палати Верховного Суду Дмитро Гудима виступив із лекцією на тему «Вимоги про витребування майна та про усунення перешкод у практиці ВП ВС». Під час виступу він, зокрема, окреслив деякі проблеми, які вирішили судді щодо застосування вимоги про витребування нерухомого майна. Одна з них – підтвердження факту володіння таким майном. Відсутність або наявність у позивача володіння є важливим критерієм для розмежування вимог про витребування та про усунення перешкод у користуванні й розпорядженні майном. Судді ВП ВС дійшли висновку, що за загальним правилом володіння нерухомим майном підтверджує запис про державну реєстрацію права власності на відповідний об’єкт (так зване книжне володіння), тоді як володіння рухомим майном підтверджується його фізичним утриманням.

Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. Проте заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нерухомим майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) і далі належатиме іншій особі – власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння тієї особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Доповідач звернув увагу на те, що вимогу про витребування майна можна застосувати не тільки в порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), а й кондикції (статті 1212–1215 ЦК України). Він навів приклади відповідних постанов ВП ВС у справах № 914/2618/16 і № 199/8324/19, за обставинами яких, як стверджували позивачі, особа заволоділа майном без достатньої правової підстави (за відсутності згоди на продаж заставного майна, за наявності судової заборони на його реалізацію, під час дії арешту, за відсутності іпотечного застереження та договору про задоволення вимог іпотекодержателя).

Ще одна проблема – забезпечення виконання судового рішення щодо повернення нерухомого майна. Позивачі, з володіння яких таке майно вибуло, мають за мету отримати (внести) запис про них як про власників у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, проте по-різному формулюють вимоги до суду. Наприклад, задоволення позову зобов’язати повернути нерухоме майно для внесення відповідного запису до вказаного реєстру буде неефективним способом захисту прав власника, оскільки не забезпечить досягнення його мети. Тоді як задоволення вимоги витребувати це майно у відповідача є підставою для внесення запису про право власності позивача до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно незалежно від того, чи таке витребування відбувається в порядку віндикації, чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави. Важливо, щоб на час виконання рішення суду про витребування нерухомого майна відповідач залишався володільцем останнього згідно з даними згаданого реєстру. Тому неабияке значення для виконання такого рішення має забезпечення відповідного позову.

Суддя зауважив, що, вирішуючи питання про витребування майна, важливо перевірити добросовісність насамперед набувача цього майна, у тому числі те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто така, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Із презентацією Дмитра Гудими можна ознайомитися за посиланням https://bit.ly/3VSt7FG.

В межах виступу на тему «Підготовче провадження та його роль у забезпеченні ефективного і якісного розгляду кримінальної справи» суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Наталія Марчук розповіла про особливості та порядок підготовчого провадження, передбачені статтями 314–317 КПК України.

На початку виступу суддя наголосила на важливості та особливому значенні підготовчого провадження для подальшого розгляду кримінального провадження в судовому засіданні за КПК України 2012 року (на відміну від положень КПК 1960 року).

Призначаючи підготовче судове засідання, як зазначила лекторка, суддя має вміти спланувати свою роботу та організувати її таким чином, щоб забезпечити ефективність такого засідання, а під час проведення підготовчого судового засідання важливо обговорити всі питання, передбачені у ст. 315 КПК України, оскільки прийняті по них рішення будуть безпосередньо впливати на подальший судовий розгляд кримінального провадження.

Фактично підготовче судове засідання є першим етапом організації розгляду кримінального провадження в судовому засіданні, під час якого суддя (суд) має можливість з’ясувати питання про склад осіб, які братимуть участь у судовому розгляді, вирішити клопотання про необхідність судового виклику для допиту певних осіб, витребування певних речей чи документів, визначитись із заходами забезпечення, в тому числі із запобіжними заходами, та скаргами учасників провадження.

На переконання Наталії Марчук, чітке дотримання положень КПК України під час проведення підготовчого судового засідання допоможе не тільки судді, а й сторонам якісно підготуватись до подальшого судового розгляду, спланувати дату його проведення з урахуванням принципу безперервності, закладеного в ст. 322 КПК України, уникнути надалі безпідставних відкладень судових засідань. 

Суддя розповіла також про особливості вирішення під час підготовчого провадження інших питань, передбачених у ст. 314 КПК України: повернення обвинувального акта, постановлення вироку на підставі угоди, закриття кримінального провадження. Вона звернула увагу й на останні законодавчі зміни положень КПК України, відповіла на численні запитання слухачів заходу.

Темою виступу суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Олексій Осіян обрав актуальну практику розгляду судами спорів, що виникають із земельних правовідносин. Зокрема, він розповів про новітню практику ВС щодо розгляду цієї категорії справ, навівши приклади з кількох спорів, які були передані на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду чи Великої Палати Верховного Суду .

Суддя навів приклад, коли виникає необхідність у зупиненні провадження в справі, якщо рішення в ній неможливо прийняти до ухвалення рішення в іншій справі. Це відбувається в тому випадку, коли між справами існує тісний матеріально-правовий зв’язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній зі справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи. Так, у справі № 357/10397/19 від 14  лютого 2022 року ОП КЦС ВС дійшла висновку, що необхідно враховувати, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд не може посилатися на об’єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дають змогу встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Лектор також торкнувся теми удаваних правочинів та розповів, які висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах касаційного суду. Основне, на що варто звернути увагу, це те, що, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести:

– факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним;

– спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин;

– настання між сторонами інших прав та обов’язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Під час розгляду справи № 346/2238/15-ц (постанова  від 14 лютого 2022 року) ОП КЦС дійшла висновку, що:

1. Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Отже, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий – прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.
2. Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним у частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.

Учасники заходу обговорили й питання виключної правової проблеми, котра стосується спорів щодо визнання недійсними рішень загальних зборів членів колективного сільськогосподарського підприємства, оформлених протоколом. Оскільки суди розглядають їх у порядку як цивільного, так і господарського судочинства, то виникають певні труднощі з формуванням єдиної правозастосовної практики, що є виключною правовою проблемою.

Із презентацією Олексія Осіяна можна ознайомитися за посиланням https://cutt.ly/l1mBqcL.

Верховний Суд