Рівненський апеляційний суд відмовив громадянці Ф., бабусі осиротілого внука, у задоволенні апеляційної скарги про визнання за нею 1/6 частки на земельну ділянку в одному з сіл Рівненського району.

До суду апеляційної інстанції надійшли одразу дві апеляційні скарги на рішення місцевого суду від 22 червня 2020 року, яким позов громадянки Ф. про визначення частки майна, належної померлому на праві сумісної власності та визнання права власності на спадкове майно задоволено частково. Визнано за позивачкою, як спадкоємцем за законом після смерті сина, право власності на 1/6 частину майна — на житловий будинок в одному з сіл Рівненського району. Однак відмовлено в задоволенні позовних вимог в частині визначення, що частка сина та невістки становить по ½ частки кожного у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку, визнання таких їх часток спадковим майном та визнання за позивачкою, як спадкоємця за законом після смерті сина право власності на 1/3 частки від ½ частки останнього у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку. Просила скасувати рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задовольнити.

Не погодилась з цим рішенням і законний представник – опікун, яка діє в інтересах неповнолітнього сина покійних. Просила скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши в частині визнання за громадянкою Ф. права власності на 1/6 частину спірного будинку нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог позивачці відмовити.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, апеляційний суд прийшов до висновку про відсутність підстав для їх задоволення.

Судом встановлено, що у квітні 2017 року помер син позивачки. Після його смерті відкрилася спадщина на належне йому спадкове майно.

Через рік померла й дружина спадкодавця, спадкоємцями залишились позивачка та неповнолітній син покійних.

Вся спадщина охоплена свідоцтвом про право на спадщину за законом, окрім спірних житлового будинку та земельної ділянки, тому що на них відсутня державна реєстрація права власності за померлими.

Оскільки постановою нотаріуса відмовлено у вчиненні нотаріальної дії через відсутність визначення частки померлого у спільній сумісній власності подружжя у житловому будинку та у земельній ділянці, громадянка Ф. звернулася з позовом до суду про визначення частки майна, належної померлому на праві спільної сумісної власності та визнання права власності на спадкове майно.

Як зазначалося вище, місцевий суд задовольнив позов мешканки Рівненського району частково.

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, залишаючи судове рішення без змін, а апеляційні скарги позивачки та відповідачки — без задоволення, виходив з того, що суд першої інстанції при ухваленні рішення взяв до уваги ту обставину, що земельна ділянка не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки була набута невісткою позивачки у приватну особисту власність на підставі договору купівлі-продажу, який ніким не оскаржувався і на даний час є чинним.

Не знайшли документального підтвердження й доводи відповідачки, що саме матір неповнолітнього побудувала і ввела в експлуатацію спірний будинок на належній їй на праві особистої приватної власності земельній ділянці за особисті кошти від підприємницької діяльності. Будинок був зведений ще у 2014 році на земельній ділянці, яка на той час належала позивачці, а в 2017 році вона продала її невістці.

Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції взяв до уваги норми статті 60 Сімейного кодексу України, яка передбачає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Аналогічна норми міститься в ч.3  ст. 368 Цивільного кодексу України — майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю.

З наведеного слідує, що спірний житловий будинок є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», у разі смерті співвласника частки кожного із співвласників у праві власності є рівними, якщо інше не було встановлено договором між ними. Частка померлого співвласника не може бути змінена за рішенням суду.

За таких обставин, кожному з подружжя належить по ½ частині спірного будинку.

З огляду на коло спадкоємців є підстави для ухвалення рішення, яким визнати за позивачкою, як спадкоємцем за законом після смерті сина право власності на 1/6 частину майна — на житловий будинок.

За таких обставин підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення апеляційних скарг, виходячи з меж їх доходів, апеляційний суд не вбачає, оскільки ці доводи правильності зробленого судом першої інстанції висновку не спростовують.