Колонка керівника прес-офісу Вищої ради правосуддя Володимира Гуржи для "Української правди"

Ми звикли говорити про суди, як про щось "очевидне". Нам очевидно, що вони корумповані, що "своїх" не чіпають, що реформи провалені. Це зручно, бо "очевидне" знімає з нас відповідальність за мислення і аналіз: воно спирається на образи з минулого, колективні ритуали обурення та прості пояснення, що гріють емоції й консервують безсилля. У цій порожнечі популізм почувається як вдома: знаходить ворога, обіцяє швидку розправу, підживлює ненависть, коли прості пояснення не спрацьовують. Суди — зручна мішень, вони складні, повільні, там все "згідно і чинно", "в межах і в спосіб". Саме тому уявлення про них легше спотворити, ніж пояснити, як вони працюють і навіщо потрібні.

Але давайте змінимо ракурс проблеми. Завжди легко щось обговорювати, коли твоя доля не залежить від цього, наприклад, можна постійно "зменшувати" забезпечення судів у своїх постах на фб, або в ефірах телеканалів, або навіть у себе на кухні, бо ти чітко знаєш — на моєму житті це жодним чином не відобразиться. Але уявіть, що ви — народний депутат, високопосадовець Мінфіну, чи Мінекономіки — приходите у місцевий суд не як реформатор, а як звичайна людина з особистою справою. У фойє ремонт пам’ятає Лазаренка (це премʼєр з 90-х), туалет — на вулиці, у канцелярії з 12 людей працює двоє, а тому додзвонитися майже неможливо. Розгляд справ — місяцями, бо в одного судді — від 1 до 3 тисяч справ на рік. Він не "тягне", хоч це найпростіше пояснення і саме так ви напишите в соцмережах, він фізично не встигає. Це не абстракція, це буденна інфраструктура захисту наших прав.

Уважно подивіться на вартість захисту ваших прав. Оклад старшого секретаря суду — 9880 грн, судового розпорядника — 8591 грн. Натомість таксист у середньому заробляє — 35000 грн, бариста — 21000 грн, перукар — 30000 грн. Суддя місцевого суду — 57000 грн на місяць, і це на 30% менше, ніж передбачено законом, все через заморожений прожитковий мінімум. Тобто для всього населення України прожитковий мінімум збільшується, а для суддів ні — і в цьому вони реально окрема каста. Більше того, це менше ніж отримує директор департаменту в міністерстві, у якого навантаження і рівень відповідальності значно нижчі.

У суддів немає "зарплати" — є винагорода за статус, немає пенсії — є довічне утримання. Ця формула, покликана гарантувати незалежність, компенсувати всі обмеження, які має ця професія, деякі існують пожиттєво, а деякі стосуються і родичів, сьогодні перетворена на порожню оболонку, яку кожен рік обмежують законом про бюджет. Враження таке, що держава махнула рукою на суд: як інакше пояснити, що люди, які забезпечують і організовують процес правосуддя, отримують вдвічі менше, ніж той, хто варить каву?

Для читача тут з’являється спокуса старої інтерпретації: "бачите, система гнила". Але це знову "очевидне", що заглушає зміст, бо питання не про "касту", принаймні не в тому контексті, як всі звикли. Високі й стабільні виплати самі по собі не викорінюють корупцію і не змушують працювати краще — це системна робота всіх, від вчителів до правоохоронців. Проте без гідної винагороди і усталених гарантій ми не залучимо в суди тих, хто здатен тримати удар професії: накопичену агресію суспільства, обмеження держслужби, персональну відповідальність за складні рішення. Гарантії — це не привілей, а механізм, що робить ризик професії прийнятним для найкращих.

Є ще один незручний пласт. Під час війни говорити про гроші для суддів — комунікаційно токсично, бо багато хто втратив роботу, дім, близьких. Проте саме війна чітко показує залежності системи: ресурси прямують до правоохоронців, і це правильно, але що вони робитимуть без суду? Хто санкціонує обшуки, прослуховування, тримання під вартою? Так, якийсь час вони бігатимуть без ухвал, як це і зараз іноді буває, допоки у наших партнерів черговий раз не урветься терпець і це не стане черговим структурним маяком — перестати бігати на обшуки без ухвали суду. Який ми в черговий раз, героїчно і майже на межі можливостей, будемо виконувати.

І це лише у кримінальних справах, які не перевищують 27–30% загального навантаження судів. Решта — господарські, адміністративні, цивільні справи — це ваш бізнес, ваша власність, спори з державою. Суд — вузол, на якому тримається вся правова мережа, розірвіть його і нитки силових інституцій розсиплються.

Але у вас логічно виникло запитання, чому я, не будучи суддею, захищаю їхні гарантії? Бо насправді захищаю себе, звичайного громадянина. Завтра саме від рішення конкретного судді залежатиме, чи повернуть вам бізнес після рейдерського захоплення, чи знімуть арешт з рахунку, чи визнають незаконним обшук у квартирі, чи понесе покарання ваш кривдник. Ви не можете хотіти сильних правоохоронців і одночасно слабкого суду. Це як вимагати швидкої операції без анестезії та стерильності: інструменти є, умов — немає. Або ще простіше — це як в срср, чи будь якій іншій тоталітарній державі. Дуже закортіло "найкращого в світі пломбіру"?

Тепер про корінь недовіри — він в тому, як ми сприймаємо і тлумачимо нашу дійсність. Первинний контакт з судом — через облуплені стіни й почуті погані історії — працює як сенсорний фільтр. Колективна пам’ять підтягує уявлення про "завжди так було", коло вашого спілкування підсилює: "усі знають". Медіа підживлюють простими ярликами, які легко повторювати і важко спростовувати в умовах дефіциту уваги. Це сприйняття зшивається в розуміння: чесний суд — виняток, не норма.

Далі ми приписуємо сенс: якщо хтось виправданий, кого вже охрестили злочинцем, "очевидно", що це підкуп судді. Повторення інституціоналізує знання: розмови на кухні, меми в інтернеті, короткі відео стають ритуалами безпеки, в них ви знаходите підтримку своєї версії "всі хабарники", бо алгоритми підсовують вам те, що ви "хочете" бачити, а в дім запрошуєте людей, з якими погоджуєтесь. Від цього поведінка стає інерційною: судів уникають, "бо все одно нічого не зміниться". Цикл замикається, реформи буксують, бо не затребувані тими, хто вже змирився.

Можна спробувати вийти з цього кола одночасно в трьох площинах:

Ресурси. Укомплектовані апарати, унормоване навантаження, гідна оплата праці для всієї вертикалі суду, виконання закону щодо винагороди суддів. Це не "премії для еліти", а базові умови професії, де помилка коштує людям бізнесу, свободи та життя. І головне, що ми ж це вже проходили, до 2014 року нам була непотрібна армія, ракети, літаки та інша техніка. Якою ціною ми всі усвідомили, що все ж таки, не просто потрібна, а це запорука виживання?

Сервіси. Сервіс замість лабіринту, коли суд стає зрозумілим і відчутним, "очевидне" теж змінюється. Прості, людські пояснення рішень там де це можливо і допустимо, локальні історії успіху, що торкаються базових потреб (суд зняв арешт із рахунку малого бізнесу, повернув майно, захистив від зловживань). Тобто в голові у пересічного громадянина суд має існувати для чогось відчутного і зрозумілого, чогось такого, що безпосередньо стосується кожного.

"Політична" мова. Яка не тікає від болючих тем (винагороди, довічне утримання, стану приміщень, перевантаження тощо), а пояснює, навіщо вони існують, як бути не має і, як захищають громадянина від "телефонного права". Повага між гілками влади не, як символ, а як операційна норма — без неї суд лишається зручним цапом-відбувайлом. Натомість нам потрібно сформувати більш складний, але реалістичний образ судової влади, бо довіра є одночасно і метою, і інструментом змін.

Ми точно не проведемо реформу, якщо найкращі фахівці оминатимуть судову владу через приниження, невизначеність й відсутність поваги. Справедливість — це не абстракція і не моральний імператив у вакуумі. Це сервіс із суворими стандартами, живі люди з реальними обмеженнями і система, що або тримає їх, або ламається на наших очах. Суд — це не чийсь привілей, це наш спільний страховий поліс. Якщо ми й надалі дозволятимемо "очевидному" керувати нашими рішеннями, ми платитимемо подвійно: і грошима за неефективність, і власними правами — коли вони знадобляться найбільше. 

Володимир Гуржи

"Українська правда"