Верховний Суд підготував огляди практики Європейського суду з прав людини за рішеннями, ухваленими в січні – березні 2026 року: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_ESPL_01_2026.pdf

https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_ESPL_02_03_2026.pdf

В цих оглядах висвітлено низку рішень ЄСПЛ щодо дотримання Державами-учасницями вимог, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Коротко розповімо про деякі з них.

Справа MANJANI v. Albania стосувалася відмови в зарахуванні заявника до Школи магістратів для підготовки на посаду прокурора через наявність у минулому судимості, погашеної на момент подання ним заяви про зарахування до закладу. Заявник, який у віці 15 років був засуджений за крадіжку, повідомив про цей факт під час вступу, відповідно до закону. Тоді Вища рада прокуратури відмовила йому в зарахуванні, посилаючись на законодавчу заборону для осіб, які мали судимість, долучатися до судової системи, незалежно від її погашення. ЄСПЛ зауважив, що національні суди не здійснили індивідуалізованої оцінки обставин справи. Зокрема, вони не врахували віку заявника на момент скоєння крадіжки, ненасильницького характеру цього правопорушення, часу, що минув з моменту його вчинення, а також подальшої правомірної поведінки заявника. ЄСПЛ також наголосив на особливому значенні реабілітації та соціальної реінтеграції осіб із погашеною судимістю. ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання не було «необхідним у демократичному суспільстві», і встановив порушення ст. 8 Конвенції.

Справа BOYAROV AND OTHERS v. UKRAINE (ухв.) стосувалася обмеження доступу до російських вебсайтів унаслідок санкцій 2017 року.

Четверо заявників скаржилися, зокрема, на порушення ст. 10 Конвенції. Суд зазначив, що двоє з них використовували соціальні мережі для приватного спілкування, не були журналістами чи активістами громадянського суспільства й не брали участі в обговореннях чи акціях з питань загального інтересу, тому їхні скарги не підпадали під поняття свободи вираження поглядів.

Щодо іншого заявника ЄСПЛ підкреслив, що збройний конфлікт між росією і Україною характеризувався широким використанням цифрової та інформаційної війни й засобів «м’якої сили». Суд врахував, що заблоковані інтернет-сервіси фактично контролювалися урядом і службами безпеки росії, становили загрозу приватному життю користувачів та державній безпеці й використовувалися для поширення закликів до повалення влади та інформації про підрозділи ЗСУ. Водночас заявник продовжував відвідувати ці сайти, оскільки санкції за використання VPN не застосовувалися, тому його скаргу було визнано явно необґрунтованою.

Окрему скаргу Суд відхилив через невичерпання національних засобів правового захисту.

З усіма оглядами практики ЄСПЛ, які підготував Верховний Суд, можна ознайомитися за посиланням: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pokazniki-diyalnosti/analiz/.

Верховний Суд