Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Судді Верховного Суду розповіли про практику у справах щодо визнання правочинів недійсними

05 жовтня 2021, 18:22

Про це судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Сергій Погрібний, Ірина Воробйова, Ольга Ступак і суддя Великої Палати ВС Віктор Пророк говорили на онлайн-семінарі для суддів місцевих загальних судів «Визнання правочинів недійсними: актуальна судова практика». Захід, організований Харківським регіональним відділенням Національної школи суддів України, відбувся 1 жовтня 2021 року.

Сергій Погрібний виступив із лекцією «Недійсність, нікчемність, неукладеність правочинів: проблеми розмежування».

Він звернув увагу на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі від 4 червня 2019 року № 916/3156/17, яка змінила судову практику. ВП ВС дійшла висновку, що коли недійсність правочину встановлена законом, то визнання його судом недійсним не вимагається. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У цій постанові вказано, що вимога про визнання нікчемного правочину недійсним є неправомірним (не передбаченим законом) та неефективним способом захисту.

Також доповідач навів постанову Об’єднаної палати КЦС від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, в якій зроблено висновок, що в разі встановлення судом під час розгляду справи нікчемності правочину, навіть якщо жодна зі сторін на це не посилається, суд за власною ініціативою зобов’язаний зробити висновок про нікчемність правочину.

Крім того, Сергій Погрібний порушив питання права робити висновок про нікчемність правочину іншими, окрім суду, суб’єктами та навів відповідну судову практику. Зокрема, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі ВС від 13 березня 2018 року у справі № 2а-14508/11/2670 міститься висновок, що податковий орган такого права не має, натомість за наявності ознак нікчемності правочину він повинен звернутися до суду з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих за таким правочином.

Розповідаючи про неукладені правочини, Сергій Погрібний, зокрема, звернув увагу на постанову ВП ВС від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц. У цій справі вирішувалося питання про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, який не був підписаний, але тривалий час виконувався. ВП ВС визнала, що договір не укладався, тож визнати його недійсним не можна. Тому ефективним способом захисту права в такому разі є усунення перешкод у користуванні належним позивачеві майном. 

Ірина Воробйова ознайомила слухачів із судовою практикою щодо поширених підстав визнання недійсними договорів споживчого кредиту на прикладі конкретних справ. 

Ольга Ступак прочитала лекцію «Угоди подружжя, найпоширеніші підстави  недійсності у практиці Верховного Суду». Вона зупинилася на таких питаннях:

  • шлюбний договір та його особливості;
  • підстави недійсності шлюбного договору;
  • підстави недійсності аліментних договорів;
  • визнання недійсними угод, укладених з метою уникнення стягнення;
  • недійсність договору за відсутності згоди одного з подружжя.

Доповідачка звернула увагу на суб’єктний склад шлюбного договору та предмет його регулювання. Вона навела постанову КЦС ВС від 17 червня 2020 року у справі № 761/46925/18. У цій справі сторони домовилися, що в разі розлучення з будь-чиєї ініціативи після трьох років шлюбу чоловік повинен сплатити дружині 250 тис. дол. США. КЦС ВС погодився з висновком апеляційного суду про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації.

Ольга Ступак акцентувала, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми; зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище; за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини 3, 5 ст. 93 СК України).

Також вона навела підстави недійсності шлюбного договору та згадала постанову КЦС ВС від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18. У ній зроблено висновок, що категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального законодавства. Оскільки шлюбний договір є видом цивільного договору, то на нього також поширюється положення ст. 13 ЦК України щодо добросовісності поведінки, зловживання правом, дотримання моральних засад суспільства тощо.

Крім того, Ольга Ступак навела правові позиції Верховного Суду у справах, у яких вказано, що шлюбний договір не може укладатися і використовуватися з метою уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Особливу увагу вона звернула на постанову ВП ВС від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, якою змінена правова позиція. Велика Палата відступила від попереднього висновку шляхом уточнення та вказала, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи – контрагента за таким договором.

Віктор Пророк виступив із доповіддю на тему «Правові підстави оспорювання заповіту: практика Верховного Суду».

Він зауважив, що право на оскарження заповіту випливає з права на спадщину, та навів постанову КЦС ВС від 15 січня 2020 року у справі № 343/800/17. У цій справі суд дійшов висновку, що позивач не скористався своїм правом на спадщину (не прийняв спадщину), а відповідач успадкував майно у порядку спадкування за законом, тому позивач не довів факту порушення його прав та інтересів. «Загальний висновок – право оспорювати заповіт виникає в тих осіб, у яких виникає право на спадщину», – сказав Віктор пророк.

Також він зазначив, що ЦК України дозволяє в разі неспроможності заповідача через фізичні вади особисто підписати заповіт його підписання іншою особою в присутності свідків. У такому разі має бути зазначено причини непідписання заповіту особисто заповідачем. В одній зі справ у заповіті таких причин не було зазначено, але суд дійшов висновку, що заповідач не мав можливості сам підписати заповіт, тому суд визнав такий заповіт чинним. В іншій справі попри похилий вік особа мала змогу самостійно підписати заповіт, тож суд визнав порушення вимог щодо форми заповіту.

У постанові КЦС ВС від 31 березня 2020 року у справі № 348/1259/18, яку також навів доповідач, суди дійшли висновку про недотримання форми і змісту заповіту та вказали про його нікчемність. КЦС ВС зазначив, що не допускається визнання дійсним заповіту, який є нікчемним у зв’язку з порушенням вимог щодо його форми та порядку посвідчення, оскільки норми гл. 85 ЦК України не передбачають можливості визнання заповіту дійсним.

Крім того, Віктор Пророк навів постанову ОП КЦС від 1 березня 2021 року у справі № 473/1878/19, в якій змінено правову позицію щодо наслідків нікчемності наступного заповіту. Суд вказав, що нікчемний заповіт не породжує настання правових наслідків, тому не впливає на попередній заповіт і не може його відновлювати чи скасовувати.

Доповідач порушив питання, чи можна вважати нікчемним заповіт, який посвідчений нотаріусом поза межами власного нотаріального округу. Відповідь на нього дала Велика Палата ВС у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17. ВП ВС відступила від висновку Верховного Суду України та визнала необґрунтованим визнання заповіту нікчемним лише в разі його посвідчення нотаріусом за межами нотаріального округу. 

Презентація Сергія Погрібного тут.

Презентація Ольги Ступак тут.

Презентація Віктора Пророка тут.

Верховний Суд