Задовольняючи позов про визнання протиправними та скасування рішень виконавчого комітету селищної ради, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оскаржені позивачем рішення органу місцевого самоврядування прийняті з порушенням чинного на час спірних правовідносин законодавства, а саме: ст. 44 Закону УРСР від 7 грудня 1990 року № 533-XII «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», бо не підписані головою виконкому, а тому саме з цих підстав є незаконними; крім того, печатка, якою скріплений оригінал одного із оскаржуваних рішень, не є гербовою, що суперечить постанові Президії Верховної Ради Української РСР від 10 квітня 1981 року № 1805-X «Про гербові печатки місцевих Рад народних депутатів Української РСР та їх виконавчих комітетів». При цьому позивачем не пропущений строк позовної давності.

Верховний Суд постановою від 27 червня 2018 року у цивільній справі № 294/220/14-ц (касаційне провадження № 61-9564св18) скасував ухвалу суду апеляційної інстанції.

Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд на підставі статей 132–135 Конституції Української РСР (у редакції від 20 квітня 1978 року, яка діяла на час прийняття оскаржуваних рішень), статей 44, 49 Закону Української РСР № 533-XII «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», статей 36, 169 Земельного кодексу Української РСР (1970 року, який діяв на час прийняття оскаржуваного рішення виконавчого комітету селищної ради народних депутатів) та враховуючи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій факти, що заява батька позивача про дозвіл на будівництво житлового будинку на спірній земельній ділянці, що надавалась позивачеві, відсутня; окремих рішень селищною радою народних депутатів про припинення права користування за позивачем земельною ділянкою, яка йому була виділена для будівництва будинку у зв’язку з його добровільною відмовою від користування земельною ділянкою або переїзду на інше постійне місце проживання всіх членів двору або сім’ї, не приймалось, дійшов такого правового висновку.

Однак потреба виправити минулу помилку, допущену державним органом, не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип належного урядування може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З повним текстом постанови Верховного Суду від 27 червня 2018 року у цивільній справі № 294/220/14-ц (касаційне провадження № 61-9564св18) можна ознайомитись за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/75099222.

За повідомленням прес-служби суду