ТОВ в особі керуючого санацією – арбітражного керуючого звернулося до господарського суду з позовом до ТОВ про визнання недійсним ліцензійного договору про передачу прав на використання торговельної марки.

Позовні вимоги мотивовані, зокрема, тим, що: оспорюваний правочин підписаний зі сторони ліцензіара неуповноваженою особою за відсутності доказів його схвалення юридичною особою; у договорі підроблено дату його укладення; наявний дефект відтиску печатки позивача, що міститься на договорі; ліцензіар продовжував повноцінне використання майнових прав за свідоцтвом на торговельну марку у такий спосіб, якби цей договір не приймався до виконання і не укладався взагалі.

Рішенням місцевого господарського суду в задоволенні позову відмовлено з посиланням на сплив позовної давності для звернення із зазначеним позовом до суду, про застосування якої заявив відповідач у справі.

Апеляційний господарський суд постановою рішення місцевого господарського суду у справі № 915/1145/17 скасував та прийняв нове – про задоволення позову.

Залишаючи без змін оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції, КГС ВС, зокрема, зазначив, що суд апеляційної інстанції (як і суд першої інстанції) неодноразово витребовував у відповідача оригінал договору (у зв’язку з посиланням позивача на відсутність у нього такого оригіналу), проте відповідач вимог суду не виконав, надавши при цьому нотаріально засвідчену копію договору.

Водночас у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. Якщо таких доказів не буде надано, суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Відповідно до частин 6, 7, 9 ст. 81 ГПК України будь-яка особа, в якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду.

У разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з’ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем – також залишити позовну заяву без розгляду.

Як унормовано приписами ч. 2 ст. 42 ГПК України, учасники справи, зокрема, зобов’язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

З огляду на викладене, врахувавши розподіл обов’язків доказування, колегія суддів КГС ВС погодилася з висновками суду апеляційної інстанції, що відповідачем не спростовано твердження позивача про те, що оспорюваний правочин не було укладено 8 червня 2011 року, як і не доведено обставин його укладення 8 червня 2011 року (або 16 червня 2011 року, як безпосередньо зазначав відповідач). Наведене також стосується і доведення обставин щодо справжності відтиску печатки позивача на Договорі, а також повноважень особи, яка підписала договір від імені позивача на його укладення (саме на момент фактичного підписання цього правочину).

Отже, апеляційний господарський суд дійшов неспростовного висновку про наявність підстав для визнання договору недійсним з підстав, передбачених приписами частин 1 –  3, 5 ст. 203 ЦК України, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Постанова Верховного Суду від 17 липня 2018 року у справі № 915/1145/17 – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75368704.

За повідомленням прес-служби суду