«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення», – йдеться у шостій статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виникає питання – що таке «незалежний і безсторонній суд»? Визначальною для розуміння цього поняття є практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), який у низці судових справ надав відповідні роз’яснення. З них випливає, що незалежність судді обумовлюється відсутністю будь-якого незаконного впливу під час здійснення ним правосуддя з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, будь-яких фізичних і юридичних осіб та їхніх об’єднань.

Не менш важливою складовою незалежного суду є його ефективність, що своєю чергою складається з таких факторів, як гідна оплата праці та пропорційне робоче навантаження. Однак українські суди, як відомо, потерпають від гострого кадрового дефіциту, яким обумовлюється надмірне навантаження суддів, багатьом з яких доводиться працювати в умовах неукомплектованості штату за відсутності левової частки суддів.

Наразі дефіцит суддівських кадрів по всій країні становить близько двох тисяч осіб. Крім того, в 44 судах фактична чисельність суддів відносно штатної менше 50%, в 33 судах вона дорівнює 50%, а у двох судах правосуддя не здійснюється взагалі через відсутність хоча б одного судді.

Вища рада правосуддя вживає всіх необхідних заходів для подолання цієї кризової ситуації. Починаючи з 27 квітня 2020 року, ВРП ухвалила рішення внести Президентові України подання про призначення 444 кандидатів, які претендують на зайняття вакантних посад суддів у місцевих загальних судах, із 467 рекомендацій із відборів 2012, 2013, 2017 років.

Однак цього недостатньо. Проблеми кадрового голоду в судовій системі, які тягнуть за собою такі негативні наслідки для громадян, як обмеження доступу до правосуддя, можуть бути вирішені лише шляхом певних законодавчих змін. Вони полягають у поновленні роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, яка паралізована через припинення повноважень всього її складу. Як відомо, це відбулося після ухвалення рік тому Закону України № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування». Через це були зупинені численні процедури, які впливають на якість та швидкість роботи судової системи в цілому – призначення та переведення суддів, кваліфікаційне оцінювання суддів, конкурси в місцеві та апеляційні суди.

Як відомо, 11 березня 2020 року Конституційний Суд України ухвалив рішення, яким визнав неконституційними низку положень Закону України № 193-IX. Для виправлення недоліків, визначених Конституційним Судом України, та вирішення «правового вакууму», що виник внаслідок всіх цих подій, 22 червня 2020 року на розгляд Верховної Ради України у порядку законодавчої ініціативи Президент України вніс як невідкладний законопроєкт № 3711.

У жовтні цього року Венеційська комісія, оцінивши президентський законопроєкт № 3711 на відповідність європейським стандартам та цінностям, надала в цілому схвальний висновок щодо нього.

Важливим є те, що запропоновані законопроєктом № 3711 зміни дадуть змогу Вищій раді правосуддя сформувати Вищу кваліфікаційну комісію суддів України і запустити процес добору, кваліфікаційного оцінювання суддів та вирішити інші питання суддівської кар’єри. Це сприятиме подоланню кадрової кризи у судовій системі, а отже – створенню умов для якісного відправлення правосуддя, зокрема, дотримання процесуальних строків.

4 грудня 2020 року Комітет Верховної Ради України з питань правової політики надіслав до ВРП доопрацьований текст законопроект № 3711, на який Вища рада правосуддя надала свій консультативний висновок, в цілому схваливши його.

Разом із тим, вважаю за доцільне висловити певні застереження до даного законопроєкту з урахуванням положень рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року і висновків Венеційської комісії 2019 і 2020 років,  які  потребують врахування, а саме.

Запропонованими змінами до статей 95, 95-1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачається, що Конкурсна комісія для проведення конкурсу на зайняття посади члена ВККСУ затверджує Регламент роботи Комісії, положення про конкурс на зайняття посади члена ВККСУ, затверджує документи, які визначають методологію оцінювання компетентності та доброчесності кандидатів та інші нормативні документи. Крім того, законопроєктом передбачено, що Конкурсна комісія має власний секретаріат. Однак практично автономний статус Конкурсної комісії в новій редакції законопроекту № 3711 істотною мірою визначає її правосуб’єктність, наділяє її ознаками окремого суб’єкта владних  повноважень в системі правосуддя.

Також змінами до частини першої статті 95 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачається, що призначення на посаду члена ВККСУ здійснюється Вищою радою правосуддя на основі протоколу засідання Конкурсної комісії за результатами конкурсу, протягом п’яти днів після отримання протоколу від неї. Втім, законопроєкт не визначає можливості Вищої ради правосуддя як колегіального органу ухвалювати інші рішення, зокрема, коли переможець конкурсу відмовився від зайняття посади тощо.

Це фактично не дає змоги Вищій раді правосуддя реалізувати свої конституційні повноваження як органу суддівського врядування та робить її участь у формуванні ВККСУ формальною. Роль ВРП зводиться лише до «церемоніальної функції» призначення відібраних Конкурсною комісією кандидатів. А це не відповідає міжнародним рекомендаціям.

З приводу участі у складі Конкурсної комісії міжнародних експертів окремо варто зазначити наступне. Положення законопроєкту про участь міжнародних експертів у формуванні ВККСУ, порушують основоположні конституційні принципи державотворення, зокрема суверенітет, права народу України на його реалізацію, неподільність державної влади, оскільки міжнародні організації як суб’єкти делегування трьох представників не є представниками народу України, а тому не є носіями державної влади в Україні. Конституція України не передбачає можливості обмеження державного суверенітету чи зміни способу реалізації громадянами народовладдя шляхом делегування владних повноважень іноземним організаціям та громадянам. Міжнародні партнери можуть виконувати виключно дорадчу функцію у формуванні державних органів.

До того ж, Венеційська Комісія у своєму висновку до законопроекту № 3711 (№ 999/2020) щодо створення Конкурсної комісії наголосила, що такі органи мають бути створені виключно в межах перехідного періоду до досягнення запланованих результатів. Постійна система може порушити питання конституційного суверенітету.

Не можна погодитися і з пропозицією внести до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зміни, якими Конкурсна комісія включно з її секретаріатом наділяється правом, окрім всього іншого, звертатися до будь-якої юридичної особи, державного органу чи органу місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб із запитом про надання пояснень, документів чи інформації з метою перевірки кандидатів на посаду члена ВККСУ. Я вважаю за доцільне передбачити, щоб така інформація, пояснення чи документи могли використовуватись Конкурсною комісією лише у випадку, коли вони надходять із підтверджених джерел та ґрунтуються на фактах.

Крім того, у законопроєкті потрібно чітко передбачати умови роботи та оплати праці членів Конкурсної комісії та її секретаріату: працюють вони за грошову винагороду (і тоді необхідно вказати джерела фінансування, рівень окладів) або безоплатно.

Потребують узгодження й норми про можливість/неможливість бути членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України особи, яка вже призначалася членом ВККСУ раніше.

Відносно цих норм Вища рада правосуддя висловила зауваження при затвердженні консультативного висновку щодо законопроєкту «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо відновлення роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України», який є оновленою редакцією відправленого на доопрацювання законопроєкту № 3711 (рішення ВРП від 8 грудня 2020 року № 3404/0/15-20).

Повертаючись до питання незалежності суду, хочу наголосити на гострій потребі розблокування роботи ВККСУ та вирішення проблеми нестачі суддів у судах. Адже без цього не можна досягти справжньої суддівської незалежності. Тож, доопрацьований законопроєкт № 3711 потребує врахування висловлених ВРП зауважень і невідкладного ухвалення Верховною Радою України.

Ми маємо пам’ятати: незалежність судової влади, як і кожного судді, є не лише гарантією, передбаченою Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, але й запорукою довіри громадян до судової системи.

Вища рада правосуддя