При вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд в окремих випадках може відступити від засад рівності їхніх часток

28 березня 2016 року представник позивача ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, в якому вказував, що в період шлюбу сторонами була придбана спірна квартира за грошові кошти, зароблені позивачем, який на час укладення відповідачкою інвестиційного договору, оформлення на неї права власності на спірну квартиру, працював в Об'єднаних Арабських Еміратах, де заробляв гроші для сім'ї, і фізично не міг бути присутнім при укладенні вищевказаних договорів та під час реєстрації права власності на спірну квартиру. Про купівлю спірної квартири вони усно домовились з відповідачкою, на яку і було оформлено право власності на вищевказану спірну квартиру. При цьому зазначив, що відповідачка під час вищевказаних подій, не працювала та займалася доглядом та вихованням їхньої малолітньої дитини.

Лише наприкінці 2015 року відповідачка вирішила припинити шлюбні відносини з позивачем, подавши до Київського районного суду м. Одеси позов про розірвання шлюбу.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 липня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково, визнано спірну квартиру об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину спірної квартири. У задоволенні решти позову було відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10.10.2017 року (судді: Сегеда С. М., Комлева О.С., Кононенко Н.А.,) апеляційна скарга ОСОБИ_3 відхилена. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 липня 2017 року залишено без змін.

Приймаючи рішення по справі, колегія суддів виходила із того, що згідно статей 69-71 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Разом з тим, не визнаючи позовних вимог, та оскаржуючи ухвалене судове рішення, відповідач ОСОБА_3 стверджувала, що вказана двокімнатна спірна квартира була придбана за її особисті кошти, а тому не може вважатися спільною сумісною власністю подружжя, пояснивши суду, що вартість майнових прав на квартиру за вищевказаним інвестиційним договором та додатковою угодою до нього у сумі 339 265,53 грн. на протязі 2009-2011 років була сплачена нею за рахунок своїх особистих коштів, а також за рахунок частини валютних коштів, подарованих їй її батьками, які у 2007 році працювали за кордоном.

Розглядаючи даний спір, суд апеляційної інстанції виходив із того, що дійсно у відповідності до практики Верховного Суду України, яка міститься в його постанові від 12 жовтня 2016 року у цивільній справі № 6-846цс16, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що  застосовуючи статтю 60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна сумісна праця подружжя.

Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином придбання майна хоча і в період шлюбу, але за особисті кошти одного із подружжя, це майно не може вважатися об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тобто тягар доказування вказаних обставин лежить саме на тому із подружжя, який бажає довести, що те чи інше майно хоча і було придбано в період шлюбу, однак за його особисті кошти, без участі іншого подружжя. 

З цих підстав, ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано встановив, що відповідач ОСОБА_3 не надала суду належних і допустимих доказів того, що спірна квартира була придбана за її особисті кошти, що б давало підстави для відмови позивачу в позові, та в задоволенні апеляційної скарги Особи_3.

Виходячи з викладеного, та у відповідності до статей 368, 369, 372 ЦК України суд дійшов висновку про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Крім того, звертаючись до суду з апеляційною скаргою, Особа_3 посилалась на те, що при вирішенні спору про поділ майна - суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції зазначив, що дійсно при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК України в окремих випадках може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК).

Однак, заявник апеляційної скарги ОСОБА-3 не надала суду належних доказів існування вищезазначених обставин, які б свідчили про можливість збільшення її частки у праві спільної сумісної власності подружжя, з урахуванням інтересів малолітньої дитини сторін.

Так, апелянт – ОСОБА_3 до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_4 аліментів на утримання їх неповнолітнього сина не зверталася, що було нею особисто зазначено в додаткових письмових поясненнях по справі. Зазначені обставини свідчать про те, що батько дитини сторін - ОСОБА_4 не ухиляється від її утримання.

Будь-яких інших доказів, які б свідчили про те, що позивач – ОСОБА_4 не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, також апелянт – ОСОБА 4 суду не надала.

З ухвалою апеляційного суду Одеської області можна ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень

Прес-служба апеляційного суду

                                                                                              Одеської області