flag Судова влада України

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Узагальнення судової практики розгляду судами Дніпропетровської області спорів, що виникають із земельних правовідносин за період 2013-2014 роки

У З А ГА Л Ь Н Е Н Н Я

судової практики розгляду судами Дніпропетровської області спорів, що виникають із земельних правовідносин за період 2013-2014 роки

Конституцією України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; об'єктом права власності Українського народу.

Відповідно до статті 13 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють від імені Українського народу права власника в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

З урахуванням визначеного статтею 8 Конституції України принципу верховенства права та встановлених статтею 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" завдань суду як державної правозахисної інституції суд, здійснюючи правосуддя у сфері земельних правовідносин, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод громадянина, інтересів юридичних осіб, суспільства і держави.

Метою даного узагальнення є аналіз застосування судами Дніпропетровської області земельного законодавства, виявлення складних і неоднозначних питань у судовій практиці вирішення відповідних спорів, розробка пропозицій щодо забезпечення однакового застосування судами норм права, а також заповнення прогалин у земельному законодавстві. В узагальненні проаналізовано практику розгляду судами спорів, пов'язаних із земельними правовідносинами, за 2013 - 2014 роки (станом на 01.11.2014 року).

Враховуючи положення статей 17,38 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначення Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, що забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції, при підготовці даного узагальнення враховано правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України.

Аналіз статистичних даних

Згідно статистичних даних у 2013 році судами Дніпропетровської області по першій інстанції розглянуто 653 справи по спорах, що виникають із земельних правовідносин. Із цієї кількості справ постановлено рішення у 471 справі, при цьому 71 справа розглянута у заочному провадженні. У 336 справах позов було задоволено.

Апеляційним судом Дніпропетровської області у 2013 році розглянуто 213 справ по спорах, що виникають із земельних правовідносин. У 154 справах апеляційні скарги були відхилені і в силі було залишено рішення суду першої інстанції. У 53 справах були скасовані рішення суду першої інстанції та постановлено нове судове рішення по суті позовних вимог. У 6 справах рішення суду першої інстанції були змінені.

За 2013 рік до апеляційного суду надійшло 8 ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про скасування рішень та ухвал апеляційного суду, із яких: 4 справи направлено на новий апеляційний розгляд, по 3 справах залишено в силі рішення суду першої інстанції, 1 справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Згідно статистичних даних за перше півріччя 2014 року судами Дніпропетровської області по першій інстанції розглянуто 322 справи по спорах, що виникають із земельних правовідносин. Із цієї кількості справ постановлено рішення у 227 справах, при цьому 48 справ розглянуто у заочному провадженні. У 158 справах позов було задоволено.

Апеляційним судом Дніпропетровської області за перше півріччя 2014 року розглянуто 128 справ по спорах, що виникають із земельних правовідносин. У 82 справах апеляційні скарги були відхилені і в силі було залишено рішення суду першої інстанції. У 45 справах були скасовані рішення суду першої інстанції та по 43 справах постановлено нове судове рішення по суті позовних вимог, у 2 справах провадження закрите. У 1 справі рішення суду першої інстанції було змінено.

За перше півріччя 2014 року до апеляційного суду надійшло 7 ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про скасування рішень та ухвал апеляційного суду, із яких: 3 справи направлено на новий апеляційний розгляд, по 2 справах залишено в силі рішення суду першої інстанції, 2 справи направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аналіз структури вирішених спорів даної категорії свідчить про тенденцію до збереження переважної частки розглянутих справ щодо питань, пов’язаних із орендою землі, визнання недійсними державних актів, та зменшенням частки розглянутих справ щодо припинення прав і вилучення земельних ділянок .

 

 

По категоріях розглянутих справ:

 

  1. Підстави та порядок набуття права на земельну ділянку. Особливості набуття права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, земель водного, лісового фонду, земель рекреаційного призначення, земель, вкритих рослинністю.

1.1. Підстави та порядок набуття права власності на земельну ділянку та права користування на земельну ділянку передбачені главами 14,15,18-21 Земельного Кодексу України, із врахуванням положень глави 18 Водного Кодексу України.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, а статтею 25 цього Кодексу передбачена приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Главою 29 ЗК України визначено порядок встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних одиниць, а також органи, які приймають рішення із цього питання.

Згідно із п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", питання регулювання земельних відносин вирішуються сільськими, селищними та міськими радами виключно на їх пленарних засіданнях.

Відповідно до пунктів «б», «в» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність та надання їх у користування громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

 

Найчастіше у судовій практиці помилки із цього питання виникають у зв’язку із не встановленням під час розгляду справи меж населеного пункту, і як наслідок, неправильне визначення органу, який вправі розпоряджатися земельною ділянкою, при передачі її у власність або користування фізичним та юридичним особам.

У разі встановлення факту відсутності (на час прийняття радою рішення про надання земельної ділянки) будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі населеного пункту, суди не завжди враховували приписи статей 116, 122, частини першої статті 155 ЗК України, пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України, щодо перевищення радою повноважень відносно розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та як наслідок - недійсність такого рішення ради, та виданого нею державного акту на землю.

Так ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2013 року у справі за позовом Прокурора Дніпропетровського району Дніпропетровської області до Дніпропетровської РДА Дніпропетровської області, ОСОБА1, ОСОБА2, третя особа - ОСОБА3, про скасування розпорядження, державної реєстрації, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, за зустрічним позовом ОСОБА3 до відділу Держкомзему у Дніпропетровському районі Дніпропетровської області, Дніпропетровської РДА Дніпропетровської області, ОСОБА1, про скасування державної реєстрації земельної ділянки, касаційна скарга садівничого товариства «Первомай» була задоволена. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2012 року та ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2012 року скасовані, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

При розгляді цієї справи суди першої та апеляційної інстанції не визначилися із характером спірних правовідносин та не врахували, що ОСОБА2 та ОСОБА1 не були членами ОСОБА3 і рішення товариством про надання їм земельних ділянок не приймалось, проте спірні земельні ділянки їм були надані як членам ОСОБА3. Суди також не надали належної правової оцінки доказам, а саме акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 07 листопада     2011 року, та Державному акту на право користування (безстрокового та безоплатного) землею, зареєстрованому в Книзі записів державних актів за № 133, що зафіксовано статистичним управлінням Дніпропетровської області, на підставі якого був затверджений Генеральний план забудови ОСОБА3 ще у 1987 році, згідно яких вбачається, що спірні земельні ділянки не тільки накладаються на земельні ділянки ОСОБА3, що підтверджується кадастровим планом, а також знаходяться у межах населеного пункту.

1.2. Особливості набуття права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, земель водного, лісового фонду, земель рекреаційного призначення, земель, вкритих рослинністю.

Щодо особливостей набуття права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, земель водного, лісового фонду, земель рекреаційного призначення, земель, вкритих рослинністю, то суди не завжди враховували цільове призначення цих земель та специфіку законодавчого регулювання порядку надання у власність та користування земель зазначених категорій.

Відповідно до вимог глави 5 ЗК України землі сільськогосподарського призначення мають пріоритетний характер. А пунктом 15 Перехідних положень Кодексу передбачено мораторій на відчуження земельних ділянок цієї категорії.

Суди розглядаючи спори щодо земель цієї категорії не завжди правильно визначали орган, якому належить право розпорядження цими землями при вирішення питання про їх передачу у власність чи у користування різних осіб. Також не враховувалися і законодавчі обмеження щодо осіб, які не можуть мати у власності чи користування зазначені земельні ділянки.

Частіше за все землі сільськогосподарського призначення були предметом спору при розгляді справ про оренду землі, а тому це питання буде розглянуто у розділі, пов’язаному із договорами оренди земельної ділянки.

При розгляді спорів щодо користування земельними ділянками із меліоративними системами не завжди враховувались положення ст.26 ЗК України, яка регулює порядок використання таких земельних ділянок, а також і положення Закону України «Про меліорацію земель», яким визначено осіб, що мають права власності на інженерну інфраструктуру меліоративних систем, а також органи управління цими системами.

Внаслідок цього власник чи орган управління не завжди залучався до участі у справі, що впливало на об’єм його прав та обов’язків при вирішенні спору судом.

Главою 12 ЗК України, Водним Кодексом України визначений статус земель водного фонду, а ч. 1 ст. 58,60 ЗК України, ст.ст. 3,4,88 ВК України передбачене встановлення та правове регулювання прибережних захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів, а також їх характеристики вздовж морів, річок та навколо водойм.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів з  урахуванням містобудівної документації. 

На землі водного фонду України розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого  самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші  водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 ЗК України)

Також питання користування землями водного фонду регулюється Порядком визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженим постановою КМ України від 08.05.1996 року № 486; Постановою КМ України від 13.05.1996 року № 502, яким затверджений Порядок користування землями водного фонду; Наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05.11.2004 року № 434, яким затверджено Порядок погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок.

Із врахуванням цих нормативних актів, а також Закону України «Про землеустрій», при наданні в користування земельних ділянок навколо водних об’єктів, необхідно у будь-якому разі враховувати технічну документацію із землеустрою, а також нормативні розміри прибережних захисних смуг, орієнтовні розміри і межі водоохоронних зон.

Як приклад врахування цих вимог законодавства судом апеляційної інстанції, є ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014  року, прийнята у справі за позовом ОСОБА1 до Павлоградської міської ради, Виконавчого комітету Павлоградської міської ради, відділу Держземагентства у м. Павлограді Дніпропетровської області про визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА1 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2014 року.

Судами встановлено, що у листопаді 2013 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що у 1993 року позивачем на виділеній йому земельній ділянці був збудований гараж, на який за позивачем згідно з рішенням Павлоградського міськрайонного суду від 19 лютого 2010 року було визнано право власності та зареєстровано в КП «Павлоградське МБТІ». Рішенням Павлоградської міської ради від 14 листопада 2012 року № 949 позивачу було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо визначення розмірів і встановлення меж водоохоронної зони та прибережної захисної смуги р. Кочерга в районі земельної ділянки по вул. АДРЕСА в м. Павлограді та зобов’язано позивача надати проект водоохоронної зони та прибережної захисної смуги р. Кочерга на розгляд і погодження до Дніпропетровського обласного управління водних ресурсів та Виконавчого комітету Павлоградської міської ради для його затвердження.

Позивач не погодився з таким рішенням та вважав, що розроблення проекту землеустрою щодо визначення розмірів та встановлення меж водоохоронної зони та прибережної захисної смуги р. Кочерга повинен проводити відповідач із урахуванням існуючого об’єкта, а саме, його гаража. а тому просив суд визнати за ним право власності на земельну ділянку розміром 0,0050 га по вул. АДРЕСА в м. Павлограді; зобов’язати відділ Держземагентства України у м. Павлограді на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність присвоїти кадастровий номер земельній ділянці 0,0050 га, розташованій по вул. АДРЕСА у м.Павлограді для обслуговування гаража № НОМЕР; скасувати рішення виконкому Павлоградської міської ради від 14 листопада 2012 року № 949 у частині надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо визначення захисної смуги р. Кочерга в районі земельної ділянки по вул.АДРЕСА у м. Павлограді та зобов’язання позивача надати проект водоохоронної зони та прибережної захисної смуги р. Кочерга в районі вул. АДРЕСА у м. Павлограді на розгляд і погодження до Дніпропетровського обласного управління водних ресурсів та Виконавчого комітету Павлоградської міської ради для його затвердження.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 грудня 2013 року позовні вимоги позивача задоволені.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважала, що касаційну скаргу необхідно відхилити із таких підстав.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, керуючись положеннями ст. 58, ч. ч. 1, 3 ст. 61, ст. 120 ЗК України,   п. п. 10, 14, 15 постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», п. 3 Прикінцевих положень Закону України від 02 грудня 2010 року № 2740-VI «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг», виходив із того, що Павлоградська міська рада на момент винесення рішення щодо надання позивачу дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки по вул. АДРЕСА у м.Павлограді площею 0,005 га для обслуговування гаража була обізнана про те, що зазначений гараж розташовано на відстані 7 м від р. Кочерга, але питання щодо необхідності встановлення водоохоронної зони, визначення меж прибережних захисних смуг радою не розглядалось. Також, виходив з того, що відповідачем не доведено, що позивач займається діяльністю, яка може привести до забруднення і засмічення водоохоронної зони.

Апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції та ухваливши нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, виходив із того, судом першої інстанції при ухваленні рішення не було враховано положення ст. 89 ВК України, оскільки визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку є порушенням вимог закону щодо режиму експлуатації об’єктів, які знаходяться у прибережній захисній смузі.

Суд касаційної інстанції погодився із рішенням суду апеляційної інстанції та зазначив, що за системним аналізом законодавства, чинного на час виникнення правовідносин, відповідно до положень ст. 88 ВК України, Порядок № 434, Постанови № 486 розмір та межі прибережних захисних смуг встановлювались за проектами землеустрою (термін та зміст згідно із   ст. ст. 50 54 Закону України «Про землеустрій»), а на землях населених пунктів відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови, а при наданні в користування земельних ділянок навколо зазначених та інших водних об’єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів,  збереження водних об’єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст.  88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови № 486 з урахуванням конкретної ситуації.

 

 

  1. Зміна цільового призначення земельної ділянки: підстави, порядок, умови.

 

Відповідно до положень статей 18, 20 ЗК України категорії земель України мають особливий правовий статус; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порядок встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок регулюється ст.20 ЗК України. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою, які у передбачених статтею 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" випадках, підлягають обов’язковій державній експертизі.

Також для окремих категорій земель (сільськогосподарського призначення, особливо цінних земель) необхідне обов’язкове погодження із відповідним органом, та визначена відповідними нормативними актами необхідність такої зміни.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 року № 548 затверджена Класифікація видів цільового призначення земель.

 

Характерними помилками судів першої та апеляційної інстанцій Дніпропетровської області є не врахування особливого статусу земель водного фонду.

Статті 4, 88 ВК України, пункт "б" частини першої статті 58, ст.60 ЗК України визначають земельні ділянки, які належать до земель водного фонду. Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Згідно з пунктом "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень частини четвертої статті 59 ЗК України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Згідно зі статтею 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягають обов'язковій державній експертизі, зокрема проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення.

Враховуючи положення наведених норм законодавства, при наданні в користування земельних ділянок навколо водних об'єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, збереження водних об'єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, з урахуванням конкретної ситуації.

Проте суди при розгляді такої категорії справ часто робили помилкові висновки про те, що стаття 140 ЗК України містить вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку без урахування того, що зазначена норма закону встановлює вичерпний перелік таких підстав у разі, коли право власності набуто в установленому законом порядку. Разом із тим у разі визнання незаконним рішення, згідно з яким набуто право власності на спірну земельну ділянку, посилання на норми статті 140 ЗК України не є правильним.

 

 

  1. Набуття права на земельну ділянку на підставі цивільно-правових угод.

 

Права на земельну ділянку набуваються на підставі цивільно-правових угод, які не суперечать нормам цивільного та земельного законодавства, із врахуванням обмежень щодо суб’єктного складу покупців, а також щодо цільового призначення земельних ділянок.

 

У зв’язку із чим купівля-продаж, рента, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до статті 210 ЗК України повинні визнаватися недійсними - із наслідками, передбаченими відповідними нормами ЦК України.

 

Прикладом порушення встановленого порядку придбання або відчуження земельних ділянок, а саме за рішенням третейського суду, є наступна справа.

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2014 року задоволена частково касаційна скарга ОСОБА1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 січня 2014 року у справі за позовом ОСОБА2 до ОСОБА1, ОСОБА3, треті особи: відділ Держкомзему у Дніпропетровському районі Дніпропетровської області, державне підприємство «Дніпропетровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою», реєстраційна служба Дніпропетровського районного управління юстиції, приватний нотаріус Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА4, про визнання недійсними договору міни земельних ділянок та державних актів на земельні ділянки, витребування земельної ділянки та визнання права власності.

Як вбачається із матеріалів справи ОСОБА2 звернулася до суду із позовом, посилаючись на те, що їй на праві власності належить земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,13 га (пай № 553), яка розташована на території Ювілейної селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області. Незаконним рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "НАЗВА" від 25 вересня   2006 року право власності на дану земельну було визнано за ОСОБА1.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2011 року, було скасовано рішення третейського суду.

Незважаючи на це, ОСОБА1 за договором міни від 14 січня 2009 року передало спірну земельну ділянку ОСОБА3, яке у свою чергу поділило її на чотири частини та отримало відповідні державні акти на право приватної власності. Такими діями відповідачів її фактично позбавлено права власності на земельну ділянку. Тому, уточнивши позовні вимоги, позивачка просила суд визнати недійсним договір міни земельних ділянок від 14 січня 2009 року, укладений між ОСОБА1 і ОСОБА3, посвідчений нотаріально; визнати недійсними та скасувати державні акти на земельні ділянки загальною площею 3,1259 га; витребувати у ОСОБА3 земельну ділянку площею 3,1259 га, що належить ОСОБА3 на підставі договору міни земельних ділянок № 41 від 14 січня 2009 року; визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 3,1259 га.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 січня 2014 року, позов задоволено частково.

Поновлено строк позовної давності для звернення до суду. Визнано недійсним договір міни земельних ділянок від 14 січня 2009 року, укладений між ОСОБА1 і ОСОБА3, у частині відчуження земельної ділянки площею 3,1259 га. Визнано недійсним державний акт на право власності на всю земельну ділянку, а також державні акти на частини цієї земельної ділянки. Витребувано у ОСОБА3 ці земельні ділянки. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

 

Касаційна скарга частково задоволена із таких підстав.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірна земельна ділянка вибула з володіння позивачки проти її волі та ОСОБА1 володіло нею без законних підстав, тому товариство не мало право укладати стосовно спірної земельної ділянки будь-які договори. Крім цього, дії відповідачів суперечать встановленому п. 15 Перехідних положень ЗК України мораторію на відчуження земельних ділянок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що є самостійною підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

 

Із такими висновками суд касаційної інстанції не повністю погодився, оскільки ці висновки суперечать вимогам закону та не ґрунтуються на матеріалах справи, вимогам ст.ст. 213,214 ЦПК України судові рішення у повній мірі не відповідають.

Судом установлено, що 17 травня 2002 року на підставі розпорядження голови Дніпропетровської районної адміністрації № 281-р ОСОБА2 була передана земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,130 га (пай № 553), яка розташована на території Ювілейної селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області.

18 червня 2002 року на ім’я ОСОБА2 було видано державний акт на право приватної власності на вищезазначену земельну ділянку.

25 вересня 2006 року Постійно діючий Третейський суд при Асоціації «НАЗВА» ухвалив рішення по справі № 10-7 за позовом ОСОБА1 до ОСОБА2 про визнання права власності, згідно якого припинено право власності позивачки на цю земельну ділянку та скасовано реєстрацію права власності; визнано право власності на земельну ділянку за ОСОБА1та вирішено зареєструвати вищезазначене право власності за ОСОБА1.

07 лютого 2007 року на підставі цього рішення ОСОБА1було видано державний акт на право власності на земельну ділянку.

14 січня 2009 року між ОСОБА1та ОСОБА3 укладено договір міни, згідно якого спірну земельну ділянку було передано ОСОБА3.

У подальшому ОСОБА3 оформило поділ цієї земельної ділянки на чотири окремих земельних ділянки та отримало державні акти на кожну із них.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області своєю ухвалою від 09 червня 2011 року, скасовано рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «НАЗВА» від 25 вересня 2006 року, на підставі якого був виданий державний акт.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Суди, посилаючись на ст. ст. 203, 215 ЦК України та визнаючи недійсним договір міни, виходили з того, що позивачка як власник земельної ділянки має право на звернення до суду з вказаними позовними вимогами.

Проте, відповідно до п. 5 ч. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 (далі - Постанова) відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Як роз’яснено у п. 10 Постанови не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.  

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача – з підстав, передбачених частиною першою статті   388 ЦК України.

Таким чином, оскільки ОСОБА2 не є стороною договору міни, то визнання договору недійсним є неналежним способом захисту прав позивачки, і вона має право на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України тільки витребувати майно, яке було предметом спірного договору.

Тобто, суди дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним спірного договору.

В іншій частині висновки судів є обґрунтованими, відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

А тому суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині позовних вимог про визнання недійсним договору міни та ухвалив у цій частині нове рішення, відмовивши у задоволенні позову ОСОБА2 до ОСОБА1, ОСОБА3 про визнання недійсними договору міни земельних ділянок. У решті судові рішення залишені без змін.

 

 

  1. Набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність).

 

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 344 ЦК України набуття права на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Відповідно до ст.119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, тобто відповідно до ст.ст. 118,123 ЗК, Закону України "Про оренду землі".

Зміст цих правових норм свідчить про те, що ст. 119 ЗК не передбачає переваг для осіб, зазначених у ч. 1 цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не приводить до виникнення права власності на землю чи право користування. Зазначена норма надає цим особам лише право звернення до відповідного органу із клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов'язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів.

Як правило, суди обґрунтовано відмовляють у задоволенні позовів про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю (давністю користування).

 

Так, позивач ОСОБА1 звернулася до суду з позовом про визнання права власності на нерухоме майно в порядку набувальної давності (справа № 180/257/13-ц). В позовній заяві зазначила, що в січні 1958 року уклала шлюб з ОСОБА2, за період шлюбу побудували будинок з надвірними спорудами. В липні 1969 року шлюб розірвано та будинок поділено рішенням Марганецького міського суду: позивачці 5/8 частин, ОСОБА2 3/8 частини. В 1972 році ОСОБА2 виїхав до Російської Федерації, де в лютому 2008 року помер. З 1972 року позивачка користувалася повністю всім будинком, сплачувала комунальні послуги, поліпшувала стан будинку. Ніхто із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА2 не звертався. Посилаючись на статтю 344 ЦК України та п.2 статті 120 Земельного кодексу України, просила визнати за нею право власності в порядку набувальної давності на нерухоме майно – житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку.

Рішенням від 14.03.2013 року Марганецький міський суд задовольнив позов частково та визнав за ОСОБА1 право власності в порядку набувальної давності на 3/8 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, в задоволенні інших вимог – відмовив.

Ухвалюючи рішення, суд виходив з того, що після розірвання шлюбу рішенням Марганецького міського суду від 27.07.1969 року розподілено майно – будинок: 5/8 частин ОСОБА1, 3/8 частин – ОСОБА2. Тобто, вимоги позивачки в частині визнання права власності в цілому на будинок є необґрунтованими.

Крім того, на думку суду, не підлягали задоволенню позовні вимоги щодо визнання за ОСОБА1 права власності на земельну ділянку площею 608 кв.м, оскільки ОСОБА2 був користувачем земельної ділянки, а не її власником. Позивачка неправомірно просила визнати право власності на земельну ділянку за набувальною давністю, посилаючись на п.2 ст.120 ЗК України, яким встановлюються умови переходу права користування. Відповідно до ст.120 ЗК України, якщо жилий будинок, будівля, споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього користувача, тому ОСОБА1 має право користуватися земельною ділянкою, а не на визнання за нею права власності на зазначену ділянку.

 

Але усупереч положенням ст. ст. 118, 122 ЗК України окремими судами безпідставно визнавалось право власності на земельні ділянки і в інших випадках, в тому числі при переході права власності на житловий будинок.

 

  1. Перехід права на земельну ділянку: підстави та порядок (зокрема ст.120 ЗК України; ст.ст.377, 1225 ЦК України).

 

До особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю, споруду, право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК і ч. 1 ст. 120 ЗК переходить, якщо вона була у власності відчужувача, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника.

Але суди не у всіх випадках враховували ту обставину, що після прийняття Земельного Кодексу редакція статті 120 змінювалася у 2007 та 2009 роках, що приводило до помилкових висновків суду у справах, де перехід права власності на будинок відбувався до 2009 року.

Відповідно до ст. 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав.

 

Наприклад, Марганецьким міським судом розглянута справа за позовом ОСОБА1 та ОСОБА2 про визнання права власності на спадщину за законом. Позивачі зазначали, що після смерті їх матері відкрилась спадщина у вигляді приватної земельної ділянки площею 643 кв.м, наданої для обслуговування житлового будинку та господарчих споруд. Вони фактично вступили в управління та володіння вказаною земельною ділянкою, але у видачі свідоцтва про право на спадщину їм відмовлено з тих підстав, що мати, прийнявши спадщину після смерті чоловіка, їхнього батька, ОСОБА3, не оформила технічної документації і не зареєструвала у відповідних органах своє право відносно вказаної земельної ділянки, яка на час звернення до суду значиться зареєстрованою за ОСОБА3.

Рішенням Марганецького міського суду від 25.02.2013 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що позивачі не надали належних доказів того, що ОСОБА4 мала право власності на спірну земельну ділянку.

Апеляційний суд не погодився з такою позицією суду першої інстанції, й рішенням від 29.08.2013 року скасував рішення Марганецького міського суду від 25.02.2013 року, а позовні вимоги ОСОБА1 та ОСОБА2 про визнання права власності на спадщину за законом задовольнив.

Приймаючи рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що фактичні дані справи містять інформацію, яка свідчить про те, що ОСОБА4 мала право власності на земельну ділянку площею 0,0643 га на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА3. У зв’язку з чим позовні вимоги ОСОБА1 та ОСОБА2 суд вважав доведеними, а висновки суду першої інстанції про недоведеність позову такими, що суперечать обставинам у справі.

Та обставина, що вказана земельна ділянка зареєстрована за померлим ОСОБА3, не свідчить про відсутність права на останню у ОСОБА4, оскільки вона отримала у передбаченому законом порядку свідоцтво про право на спадщину за заповітом на спірну земельну ділянку.

 

Складність вирішення цієї категорії спорів пов’язана із тими випадками, коли спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі ст. 125 ЗК, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а відповідними органами відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації.

Згідно роз’яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 16.05.2013, № 24-753/0/4-13 "Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування" спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім'я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.

Але складність полягає у практичній реалізації такого права, оскільки відповідні органи навіть у випадках наявності рішення суду відмовляють спадкоємцям у здійсненні такого права та отриманні державного акта на ім’я спадкодавця.

За таких обставин потребує визначеності і зміст резолютивної частини рішення суду, яким буде визнано за спадкоємцем право на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім'я спадкоємця.

 

  1. Договір оренди земельної ділянки (визнання його недійсним, розірвання, поняття неукладеного договору). Особливості договору оренди земель державної та комунальної власності. Припинення та поновлення договору оренди земельної ділянки (переважне право).

 

Найпоширенішим видом земельних спорів, є спори, які виникають із договорів оренди земельної ділянки.

В першу чергу неоднаковою є практика розгляду судами позовів про спонукання до укладення договорів.

Суди, які задовольняли такі позови, виходили з того, що Закон України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" містить прямий припис про обов'язок укладення, передбачених ними договорів.

Але цивільне законодавство передбачає загальний принцип свободи договору (п. 3 ст. 3 ЦК України) і не встановлює такого способу захисту цивільного права чи інтересу як зобов'язання примусового укладення договору.

В окремих випадках суди, відповідно до ст. 33 Закону України "Про оренду землі" вважали укладеною додаткову угоду до договору оренди землі про поновлення цього договору у разі не підписання її орендодавцем, якщо орендар не пізніше ніж за місяць до закінчення строку договору направив орендодавцю лист-повідомлення про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди і після спливу строку договору продовжує користуватися земельною ділянкою, а орендодавець протягом місяця після спливу строку договору не висловив заперечень проти додаткової угоди і пропозицій про зміну договору.

За цих умов згідно із ч. 6 ст. 33 Закону договір оренди вважається продовженим на той самий строк і на тих саме умовах, які передбачалась договором, з мовчазної згоди орендодавця.

Інформація про наявність додаткової угоди необхідна для її державної реєстрації, що здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 9 вересня 2009 року N 1021, і з часу проведення якої настає момент поновлення договору і виникнення права оренди, згідно ст. 640 ЦК України, ст. 125 ЗК України.

У зв’язку із чим виникає потреба у визначеності способу реалізації орендарем свого права за додатковою угодою до договору оренди, оскільки орган реєстрації переважно відмовляє у реєстрації додаткової угоди у зв’язку із відсутністю згоди та підпису орендодавця у додатковій угоді.

Для захисту прав осіб у зобов'язаннях закон не закріплює права суб'єктів такого зобов'язання вимагати укладення договору в судовому порядку. Зобов'язання укласти договір у судовому порядку не відповідає способам захисту прав, передбачених ст. 16 ЦК.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року при розгляді цивільної справи за позовом ОСОБА1 до ОСОБА2, фермерського господарства «НАЗВА», Відділу Держкомзему у Нікопольському районі Дніпропетровської області Головного управління Держкомзему України у Дніпропетровській області, третя особа ОСОБА3, про визнання недійсним договору оренди землі, скасування його державної реєстрації та визнання договору оренди землі поновленим з попереднім орендарем, касаційна скарга фермерського господарства «НАЗВА» на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 червня 2014 року була відхилена.

Суд касаційної інстанції погодився із тим, що відповідно до ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» договір оренди земельної ділянки, укладений між ОСОБА1 та ОСОБА2 від 10 лютого  2007 року необхідно вважати поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, оскільки ОСОБА2 протягом одного місяця після закінчення строку дії договору не звернулася до     ОСОБА1 з листом-повідомленням про заперечення у його поновленні, а також матеріали справи не містять доказів про невиконання ОСОБА1 умов укладеного договору оренди, а також те, що запропоновані орендодавцю умови оренди земельної ділянки ФГ «НАЗВА» є кращими ніж ті, що були запропоновані ОСОБА1.

Визнаючи недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений      26 березня 2012 року між ОСОБА2 та ФГ «НАЗВА», суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що вказаний договір порушує права ОСОБА1, оскільки воно орендує суміжні земельні ділянки єдиним масивом, а укладення спірного договору оренди без визначення межі земельної ділянки в натурі (на місцевості), тобто не визначення місця розташування земельної ділянки, є порушенням  ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі».  

Висновки суду першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам матеріального й процесуального права, виходячи з наступного.

Судом установлено, що 10 лютого 2007 року між ОСОБА1 та     ОСОБА2 укладений договір оренди належної останній земельної ділянки загальною площею 7,7684 га, строк дії якого з урахуванням його державної реєстрації 23 березня 2007 року закінчився 23 березня 2012 року.

26 березня 2012 року ОСОБА2 уклав договір оренди вказаної земельної ділянки із ФГ «НАЗВА» (а. с. 84-86).

Відповідно до ст. 31 Закону України «Про оренду землі» (далі - Закон) договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно зі ст. 33 Закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це  орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути 
змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність   вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця  щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору 
оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності. Відповідно до положень ч. 6 ст. 33 Закону заперечення у поновлені договору повинно бути висловлено протягом місяця після закінчення строку дії договору, а не до його закінчення, а також у формі листа-повідомлення на адресу орендаря.

 Пунктом 2.5 договору оренди землі від 09 лютого 2007 року передбачено, що по закінченню терміну договору орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельної ділянки на новий термін.

10 лютого 2012 року, тобто до закінчення дії вказаного договору,   ОСОБА1 направило ОСОБА2 лист-повідомлення та проект додаткової угоди з пропозицією укласти договір на новий строк поновити дію договору оренди землі.

За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що договір оренди земельної ділянки, укладений між ОСОБА1 та ОСОБА2 від 10 лютого 2007 року необхідно вважати поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені вказаним договором, оскільки ОСОБА2 протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі від 10 лютого 2007 року, тобто після 23 березня 2012 року, відповідно до вимог ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» не надсилала на адресу ОСОБА1 повідомлення про відсутність наміру на продовження договору оренди землі та не заперечувала проти користування позивачем його землею після закінчення строку дії договору.

Крім того, судами правильно встановлено, що відсутні докази про невиконання ОСОБА1 умов укладеного договору оренди, а також те, що запропоновані орендодавцю умови оренди земельної ділянки ФГ «НАЗВА» є кращими ніж ті, що були запропоновані ОСОБА1.

Колегія суддів не прийняла до уваги посилання заявника про те, що позивач не надав належних доказів отримання ОСОБА2 листа-повідомлення від ОСОБА1 про поновлення договору оренди землі із проектом додаткової угоди, оскільки Законом направлення орендарем на адресу орендодавця такого повідомлення рекомендованим поштовим листом, під розпис, не вимагається.

Також колегія суддів погодилася із висновками суду першої та апеляційної інстанцій щодо задоволення позовних вимог, в частині визнання недійсним договору оренди землі від 23 березня 2012 року, укладеного між ФГ «НАЗВА» та ОСОБА2, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 1 ч. 1, ч. 4 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), істотними умовами договору оренди землі є об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки; невід`ємною частиною договору оренди є акт визначення меж земельної ;ділянки в натурі (на місцевості).

У зв’язку із чим касаційна скарга була відхилена.

 

Нормами Земельного Кодексу України, Закону України «Про оренду землі» не передбачена можливість використання земельних ділянок на правах оренди без згоди сторін, та без укладення відповідного договору і його реєстрації. А тому, односторонні дії осіб, здійснені без згоди іншої особи, не свідчать про наявність такого договору між сторонами. Отримане однією із сторін майно, внаслідок таких дій, підлягає поверненню іншій стороні.

 

Так рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 жовтня 2014 року задоволена апеляційна скарга ОСОБА1 на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2014 року у справі за позовом ОСОБА1 до ОСОБА2 про витребування безпідставно отриманих грошових коштів.

При розгляді апеляційної скарги суд встановив, що у травні 2014 року ОСОБА1 звернулось із даним позовом, мотивуючи заявлені вимоги тим, що 11 жовтня 2013 року ОСОБА2 було сплачено передоплату за оренду земельної ділянки, проте сам договір оренди укладений та зареєстрований не був, земельною ділянкою товариство також не користувалось, а тому позивач просив стягнути на його користь із ОСОБА2 безпідставно отримані грошові кошти в розмірі 6965 грн., проценти за користування цими коштами в розмірі 245,12 грн., а також судові витрати по справі.

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2014 року у задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Відмовляючи ОСОБА1 у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що фактично між сторонами було укладено договір оренди земельної ділянки, на виконання якого відповідач отримав орендну плату.

 

Проте суд апеляційної інстанції не погодився із такими висновками.

До вказаних правовідносин суд застосував вимоги ст.536, ч. 3 ст. 203, ч. 1 ст. 638, ч.2 ст. 792, ст. 1048, ст.1212, ч. 2 ст. 1214   ЦК України, ст. 14, ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі».

Суд встановив, що 10 жовтня 2010 року позивачем було перераховано відповідачу 5920,25 грн. з призначенням платежу: оплата за оренду паю згідно договору № 29 від 05 жовтня 2012 року без ПДВ.

Відповідно до даних Управління Держземагентства у Синельниківському районі Дніпропетровської області та Роздорської селищної ради, відомостей щодо реєстрації договорів оренди земельних ділянок, укладених між ОСОБА1 та ОСОБА2 немає.

Крім того, згідно до наявного в матеріалах справи листа 20 грудня 2007 року відповідачем було укладено договір оренди земельної ділянки з іншою особою – ОСОБА3, строком по 20 грудня 2014 року.

Таким чином, судом першої інстанції не було належним чином враховано ці обставини, а також норми ст. 1212 ЦК України, оскільки наявність підстави, за якою відповідач отримав у розпорядження грошові кошти, а саме наявність укладеного договору оренди земельної ділянки, матеріалами справи не підтверджена.

Тому апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким позовні вимоги задовольнив частково.

Стягнув із ОСОБА2 на користь ОСОБА1 у рахунок повернення безпідставно набутих коштів – 5920,25 грн., проценти за користування коштами – 30,6 грн., а також судовий збір.

В задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовив.

 

 

  1. Припинення права на земельну ділянку: підстави та порядок.

 

 

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди не завжди враховували, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 - 149 ЗК України, оскільки визначений цими нормами перелік підстав є вичерпним.

У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними.

Також не рідко поза увагою судів залишалось Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 р. N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), оскільки відповідно до пункту 5 мотивувальної частини цього рішення, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

 

Судами не завжди враховувались роз’яснення та правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах. Так у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав особа не набуває права власності на неї, а тому не набуте право власності не може бути припинено відповідно до статті 140 ЗК України 2001 року.

Передбачені статтями 140 - 149 ЗК України 2001 року та статтею 152 ЗК України 2001 року, статтями 215, 216, 387, 388 ЦК України способи захисту прав є різними за своєю суттю й характером, а тому їх обов'язкове одночасне застосування законом не передбачено.

 

Право користування земельною ділянкою також не може бути "подвійним", тобто набуватися однією особою без припинення цього права іншої особи. Неприпустимим є, наприклад, надання земельної ділянки у наступне землекористування, без припинення попереднього користування нею.

Однією із поширених підстав припинення права власності на земельну ділянку є відповідно до п. «в» ст. 140 ЗК України відчуження земельної ділянки за рішенням власника.

Як приклад – справа розглянута Верхньодніпровським районним судом Дніпропетровської області.

Так, ОСОБА1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА2 про визнання права власності на земельну ділянку посилаючись на те, що 24.04.2007 року вони купили глинобитний, обкладений цеглою житловий будинок, загальною площею 69.2 кв. м., розташований за адресою: вул. АДРЕСА м. Верхньодніпровськ Дніпропетровської області. Вказаний будинок з господарчими будівлями розташований на земельній ділянці розміром 1600 кв.м. Попереднім власником

ОСОБА2, було оформлено Державний акт, на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку, серія СЕРІЯ № НОМЕР, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів про право власності на землю за реєстровим № НОМЕР від 16.04.2007 року. 24.04.2007 року при посвідченні договору купівлі-продажу житлового будинку державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори не посвідчено перехід права власності на земельну ділянку, на якій розміщений будинок, в зв’язку з втратою відповідачем оригіналу Державного акту. У неї виникла необхідність оформити належним чином право власності на земельну ділянку площею 0, 1000 га. Оскільки відповідачем втрачено Державний акт на право власності на земельну ділянку, відділ Держкомзему у Верхньодніпровському районі на виготовлення Дублікату Державного акту на землю не має законних повноважень, у зв’язку із чим нотаріус не має можливості посвідчити угоду про перехід до неї права власності на земельну ділянку, що її стало підставою звернення до суду.

Суд вважає, що позовні вимоги позивачки підлягають задоволенню, оскільки відповідач ОСОБА2 відповідно до договору купівлі-продажу від 24.04.2007 року продав позивачці ОСОБА1, належний йому на праві власності житловий будинок з господарськими спорудами, розташований в м. Верхньодніпровську по вул. АДРЕСА, розташований на земельній ділянці площею 1600 кв. м. Таким чином, здійснив відчуження житлового будинку разом з присадибною земельною ділянкою.

Рішенням суду від 02 квітня 2013 року позовні вимоги ОСОБА1 задоволені. Припинено право власності ОСОБА2 на земельну ділянку площею 0.1000 га., розташовану за адресою: вул. АДРЕСА, м. Верхньодніпровськ Дніпропетровської області, наданої для обслуговування житлового будинку відповідно до Державного акту від 16.04.2007 року. Визнано за ОСОБА1 право власності на цю земельну ділянку.

 

 

8.Застосування процесуальних норм при вирішенні земельних спорів (юрисдикція, підсудність, склад сторін, доказування тощо).

Питання розмежування юрисдикції цивільних та адміністративних судів залишається найбільш проблемним питанням щодо розгляду земельних спорів із врахуванням того, що земельне право за своєю природою є комплексною галуззю права, оскільки характерним є застосування як адміністративно-правового, так і цивільно-правового методів регулювання суспільних відносин.

Для прикладу, главою 19 Земельного кодексу України передбачений порядок надання земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, який здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Наявність адміністративно-правових методів у регулюванні виникнення прав на земельну ділянку обумовлює труднощі у судовій практиці у визначенні виду судочинства для вирішення спорів, що виникають з таких відносин.

Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, судова практика з питання підвідомчості спорів про визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування або державних адміністрацій, на підставі яких земельні ділянки передавались у користування, оренду або у власність є неоднаковою.

Особи, які зверталися до суду, поєднували позовні вимоги про визнання недійсним рішень органу місцевого самоврядування або місцевої державної адміністрації, а також виданих ними державних актів, із позовними вимогами щодо захисту права на землю, що ускладнювало визначення підвідомчості таких спорів.

Але враховуючи встановлену частинами 2 та 3 статті 21 КАС України заборону щодо об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом, зазначений спір не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Аналіз судової практики свідчить про відсутність єдиного підходу у визначенні юрисдикції при вирішенні земельних спорів про спонукання вчинити певні дії.

Віднесення до адміністративного судочинства правовідносин, пов'язаних з набуттям права на землю, має наслідком порушення засад цивільного і земельного законодавства.

Підсудність.

При визначенні підсудності справ у спорах, які виникають із земельних правовідносин суди в переважній більшості правильно застосовували вимоги процесуального законодавства, а саме приписи ст.114 ЦПК України, щодо виключної підсудності справ.

Також враховували і специфіку окремих видів спорів, посилаючись на роз’яснення п.2 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року, п.п.40-43 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №3 від 01.03.2013 року, листи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року, 07.02.2014 року (справи про спадкування, оскарження нотаріальних дій).

Тому не виникало значних труднощів у питанні визначення підсудності справ.

 

Доказування.

Як і при розгляді інших категорій справ, так і при розгляді спорів, що виникають із земельних правовідносин, суди, при надходженні позовної зави до суду, нерідко допускаються помилок щодо визначення термінів подання доказів, відповідно до вимог ст.130,131 ЦПК України.

Характерним прикладом цього може бути наступна справа, розглянута у касаційному порядку.

 

23 січня 2013 року,      колегію суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ розглянута в судовому засіданні справа за позовом ОСОБА1 до ОСОБА2, треті особи: Запорізька сільська рада Софіївського району, Софіївський районний відділ земельних ресурсів про визнання права власності на земельні ділянки у порядку спадкування, за касаційною скаргою ОСОБА2 на ухвалу судді Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2012 року.

 

Колегія суддів в с т а н о в и л а, що ОСОБА1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА2 про визнання права власності на земельні ділянки у порядку спадкування.

Ухвалою судді Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2012 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2012 року, позовну заяву ОСОБА1 визнано неподаною та повернуто позивачу у зв’язку з невиконанням ухвали цього ж суду від 06 червня 2012 року про залишення позовної заяви без руху.

 

Касаційна скарга була задоволена із тих підстав, що визнаючи позовну заяву неподаною та повертаючи особі, яка її подала, суддя першої інстанції виходив із того, що зазначені в ухвалі судді від 06 червня 2012 року недоліки позовної заяви позивачем не усунуті і відповідно це не дає можливості суду першої інстанції відкрити провадження у даній справі.

Такий висновок не ґрунтується на нормах процесуального права та матеріалах справи.

Із врахуванням вимог статей 119, 120, ч. 1 ст. 121 ЦПК України суд касаційної інстанції зазначив, що залишаючи позовну заяву без руху, суддя вказав на наступні недоліки:

- у матеріалах справи відсутні відомості про обтяження та обмеження земельної ділянки та довідка про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з індексацією на час звернення до суду;

у позовній заяві відсутня інформація про родинні стосунки позивача з померлими та не підтверджена жодним документом;

не підтверджений факт родинних відносин між ОСОБА3 та   ОСОБА4;

не підтверджено документально підставу звернення до суду;

із наданих документів не зрозуміло, чи прийняв хтось спадщину після смерті ОСОБА3;

не надано інформації, чи зверталась позивач щодо визнання права власності на земельну ділянку до нотаріуса і яку їй надано відповідь;

документально не обґрунтовано те, чому вона звернулась до суду з цього приводу лише через досить тривалий проміжок часу після смерті спадкодавця.

 

Як роз’яснено у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування судом цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при пред’явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику.

 

Тому, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу ОСОБА1 задовольнила, а ухвалу судді Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2012 року скасувала, а питання про відкриття провадження передала на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

 

В И С Н О В К И:

 

За результатами проведеного узагальнення встановлено, що основними причинами, через які були скасовані рішення та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій у 2013-2014 роках є:

- не врахування обставин у справі та підстав заявлених позовних вимог, відсутність належних та допустимих доказів, на підставі яких суди приймали рішення;

- порушення загальних засад цивільного процесуального законодавства, зокрема, принципів диспозитивності цивільного процесу та змагальності сторін;

- не врахування пояснень та доводів сторін у справі. Не встановлення осіб, які порушували права та не вирішення питання про залучення цих осіб до участі у справі.

- ухилення суду від сприяння сторонам у здійсненні їх прав, сприяння всебічному та повному з’ясуванню обставин у справі;

- застосування норм законодавства до правовідносин, які виникли до набрання чинності вказаними нормами, тобто застосування закону; який не підлягав застосуванню;

- не врахування дії декількох Земельних кодексів України (1970 року, 1990 року, 2001 року) у тому випадку, коли земельні ділянки використовуються ще до введення в дію цих Кодексів, які по різному визначали правову природу надання та перехід права користування земельною ділянкою;

- не визначення та не усунення розбіжності у розмірі площ земельних ділянок, не встановлення причин розбіжності у такій площі;

- не врахування правового статусу споруд, які знаходяться на спірних земельних ділянках, що впливає на обсяг прав власників та співвласників цих споруд відносно земельної ділянки;

- не врахування умов та форми договорів, щодо земельних ділянок, а також змін у законодавстві, які впливають на істотні умови договорів;

- не врахування вимог законодавства (ст.212 ЗК України, ст.16 ЦК України) щодо способів захисту цивільних прав.

 

Аналіз практики застосування судами способів захисту цивільних прав та інтересів свідчить, що ця практика потребує удосконалення.

Вимоги ст.ст. 4,16 ЦПК України, призводять до відмови в захисті цих прав та інтересів у правовідносинах, для яких законом або договором не встановлено спосіб їх захисту.

Положення цих статей не узгоджуються зі ст. ст. 55, 124 Конституції України, ст.ст.6,13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

 

 

На підставі викладеного, з метою уникнення неправильного та неоднакового застосування законодавства, що регулює дані питання, вважаємо доцільним довести узагальнення до відома суддів Дніпропетровської області.

 

 

Узагальнення проведено та підготовлено у листопаді 2014 року.

 

 

 

Судді апеляційного суду

Дніпропетровської області                                                              Осіян О.М.,

                                                                                                                

                                                                                                               Чубуков О.П.