flag Судова влада України

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ СУДАМИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ ЗА 2015 РІК ПРО ЗАСТОСУВАННЯ СУДАМИ ЗАКОНОДАВСТВА, ЩО РЕГУЛЮЄ ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ У СПРАВАХ ПРО ВИЗНАННЯ КРЕДИТНИХ ДОГОВОРІВ НЕДІЙСНИМИ

УЗАГАЛЬНЕННЯ

СУДОВОЇ ПРАКТИКИ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ СУДАМИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ ЗА 2015 РІК ПРО ЗАСТОСУВАННЯ СУДАМИ ЗАКОНОДАВСТВА, ЩО РЕГУЛЮЄ ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ У СПРАВАХ ПРО ВИЗНАННЯ КРЕДИТНИХ ДОГОВОРІВ НЕДІЙСНИМИ

 

 

 

Апеляційним судом Дніпропетровської області на виконання завдання Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 93-587/0/4-16 від 29 лютого 2016 року проаналізовано практику судів Дніпропетровської області за 2015 рік щодо вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням судами законодавства, що регулює захист прав споживачів у справах про визнання кредитних договорів недійсними.

 

Метою аналізу є виявлення проблемних та спірних питань, що виникають при розгляді цієї категорії справ, випадки неоднакового застосування судами чинного законодавства.

 

У період фінансової кризи питання захисту прав споживачів фінансових послуг в Україні стало особливо актуальним. Кількість фактів порушення цих прав значно зросла, про що свідчить динаміка збільшення кількості звернень до суду.

 

 

                                               Аналіз статистичних даних

Аналізуючи статистичні дані щодо розгляду судами цивільних справ, пов’язаних з вирішенням спорів, пов’язаних із застосуванням судами законодавства, що регулює захист прав споживачів у справах про визнання кредитних договорів недійсними слід зазначити, що судова статистика не відображає вказану категорію цивільних справ у окремій категорії їх розгляду, тому висновок можна зробити тільки на підставі інформації, наданої місцевими судами.

Щодо якості розгляду справ цієї категорії можна зазначити, що згідно з матеріалами, наданими для проведення узагальнення, у переважній більшості справ апеляційні скарги відхилено із залишенням рішення суду першої інстанції без змін.

Отже, суди, як правило, дотримуються вимог чинного законодавства України та ухвалюють законні та обґрунтовані рішення. Проте існують недоліки судової практики, які суттєво впливають на її єдність.

Справи, пов’язані з вирішенням спорів, пов’язаних із застосуванням судами законодавства, що регулює захист прав споживачів у справах про визнання кредитних договорів недійсними, розглянуті місцевими судами Дніпропетровської області за період 2015 року у кількості 268 справ, в порівнянні з минулими роками є динаміка збільшення таких справ, так, в 2014 році розглянуто 130 справ, в 2013 році – 118 справ.

 

За 2015 рік в апеляційному порядку було переглянуто рішень місцевих судів за вказаною категорією справ – 88, з них скасовано з ухваленням нового рішення – 30.

 

Законодавче врегулювання спорів у цивільних справах, пов’язаних із застосуванням судами законодавства, що регулює захист прав споживачів у справах про визнання кредитних договорів недійсними.

При здійсненні правосуддя у цивільних справах, пов’язаних, із застосуванням судами законодавства, що регулює захист прав споживачів у справах про визнання кредитних договорів недійсними, суд здійснює судочинство відповідно до Конституції України.

 

Відповідно до ст. 42 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

При вирішенні таких спорів суди мають виходити, зокрема, з положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 04.XI.1950), а також враховувати, що кредитні відносини врегульовано, зокрема, главами 52, 53, 71 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), законами України: від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність"; від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів"; Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV, та положень інших законів, нормативно-правових актів, чинних на час спірних правовідносин, розгляду і вирішення справи, у тому числі виданими Національним банком України у межах своїх повноважень, визначених Законом України від 20 травня 1999 року N 679-XIV "Про Національний банк України".

Крім того, роз'яснення з питань практики застосування зазначеного законодавства та вирішення спорів, що виникають в тому числі із кредитних договорів, викладені в постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від З0 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішення спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

Так, в п.14 постанови зазначено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18 - 19 Закону України "Про захист прав споживачів".

При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", в якій роз’яснено в п.п.1.2 - цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються, зокрема, Цивільним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року N 3161-IV), та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. 2. Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, положенням інших нормативно-правових актів а також моральним засадам суспільства. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Пункт 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачає, що вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК. В п.7 цієї постанови визначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Зокрема, кредитний договір обов'язково має укладатись у письмовій формі (стаття 1055 ЦК); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю.

Суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний) або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 1056-1 ЦК).

Визнання недійсним споживчого кредитного договору.

За змістом положень даних законодавчих актів для правильного вирішення справ вказаної категорії по-перше: слід визначити, що оспорюваний договір є договором споживчого кредиту, тобто кредит виданий на споживчі цілі та позичальником є фізична особа – споживач в розумінні Закону України "Про захист прав споживачів" п.п.22,23,19 ст. 1, в яких зазначено:

Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» 22) споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; 23) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції; 19) продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

по-друге: необхідно визначитись, які правові підстави зазначені позивачем для визнання кредитного договору недійсним, оскільки суд не має права виходити за межі позовних вимог і самостійно визначати підстави недійсності правочину (ст.11 ЦПК) та чи порушені права позивача, оскільки суд розглядає справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч.1 ст. 15 ЦПК), та якщо за вимогами закону є необхідність у з`ясуванні спричинення шкоди споживачу (ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів») то ці обставини суд обов’язково перевіряє;

 

по-третє: із зазначених обставин позову необхідно визначити характер спірних правовідносин і закон, який необхідно застосувати до цих правовідносин, а саме: здійснити аналіз та оцінку доказів у справі, тобто обґрунтувати висновки суду щодо задоволення позову або відмови у задоволенні позову (ст.ст. 212, 213 ЦПК).

 

Таким чином, ми бачимо, що законодавча база, регулююча спірні правовідносини є обширною, та норми законодавства, не завжди правильно застосовуються судами, у зв’язку з чим по аналогічним справам ухвалюються різні рішення суду.

 

Із судової практики вбачається, що на жаль позовні вимоги є не завжди належним чином обґрунтованими на захист порушеного права позивача, наслідком чого суди відмовляють у задоволенні позову за його недоведеністю, а в рішенні судів також відсутня належна мотивація висновку суду, що призводить до ухвалення незаконних рішень суду.

Отже, для правильного вирішення справи у відповідності зі ст. 3607 та ч.2 ст. 214 ЦПК України суди застосовують Правові позиції Верховного Суду України, які є обов'язковими для судів, які повинні судову практику привести у відповідність до його рішення.

Однак в силу ч.2 ст. 214 ЦПК України – суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Вирішуючи питання про порушене право позивача, суд повинен виходити з положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за якими згідно статті 1 Протоколу № 1 – захист права власності, поняття порушеного права значно ширше, чим визначено в національному законодавстві та розповсюджується і на незаконні фінансові вимоги, і на невиконані договірні зобов’язання, інше.

Крім того, суд застосовує рішення Європейського Суду, оскільки вони є джерелом права.

Сам характер фінансово-кредитних відносин, стороною в якій є фізична особа, а також використані у Законі України «Про захист прав споживачів» та у Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» терміни «споживчий кредит», «фінансова установа», «фінансова послуга» дають підстави вважати, що правовідносини, які виникають із кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів страхування, підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів».

 

Згідно з преамбулою Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.

 

Підхід Європейського Союзу (далі - ЄС) до ефективного режиму захисту прав споживачів фінансових послуг базується на трьох основних принципах. Споживачі повинні мати доступ до: достатньої інформації для прийняття поінформованих рішень при купівлі фінансових послуг; не затратних механізмів захисту від порушень договору про надання фінансових послуг; програм фінансової освіти.

 

Ці принципи охоплені у кількох Директивах ЄС, які стосуються захисту прав споживачів, а саме: розкриття інформації та реклами, практики продажів, ведення рахунків клієнтів, компенсаційних та гарантійних схем, а також конкуренції та фінансової стійкості надавачів послуг.

 

Оскільки банківська система в Україні є найбільшим сегментом вітчизняного фінансового сектору, ці послуги регулюються значною кількістю як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів, зокрема:  постановою Національного банку України (далі - НБУ)  «Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні», постановою НБУ «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» та ін.

 

В Україні, незважаючи на законодавче закріплення, не повною мірою реалізуються такі права споживачів у кредитно-фінансових правовідносинах, як право на достовірну інформацію про послугу та умови договору. Споживачі не мають ані достатньої інформації про фінансові послуги, які їм надають, ані необхідних знань, щоб їх зрозуміти. Вони не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов'язань та порівняти умови надання послуг, що пропонуються різними фінансовими установами.

 

Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року N 15-рп/2011 надано офіційне тлумачення застосування Закону України "Про захист прав споживачів" від 12.05.91 року, а саме: (справи про захист прав споживачів кредитних послуг) треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладання, так і виконання такого договору.

 

Відповідно до ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Підстави, умови, правові наслідки недійсності правочинів визначаються нормами гл. 16 ЦК "Правочини" (статті 215-236).

Глава 16 Цивільного Кодексу України регулює правовідносини щодо визнання недійсним правочину, загальні норми 203,215,216 та спеціальні норми, якими передбачено визнання правочинів недійсними за окремими підставами.

 

Із судової практики вбачається, що підставами визнання недійсним договору споживчого кредиту є ч.1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 та ст.230 ЦК України, а також спеціальна норма закону, яка передбачена у Законі України «Про захист прав споживачів» - стаття 18.

 

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами), які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства.

 

Для правильного застосування судами законодавства, що регулює захист прав споживачів у справах про визнання кредитних договорів недійсними слід виходити з наступного.

 

Оскільки суд розглядає договірні правовідносини то повинен виходити з положень ст.ст.6, 627,628,638,1054 ЦК України.

 

Кредитний договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім.

      

Відповідно до вимог статті 6 ЦК України, - 1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. 2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. 3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

 

 

Згідно статті 627 ЦК України, - 1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 2. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. (Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 22.09.2011 р. N 3795-VI)

 

 

Відповідно до вимог статті 628 ЦК України, - 1. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За положеннями статей 6, 627, 628 ЦК України випливає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства, тобто слід відрізняти умови договору, які є обов’язковими для договору та умови договору, які визначені на розсуд сторін і погоджені ними.

Умови договору, які є обов’язковими для кредитного договору є істотними умовами.

Порушення банком вищезазначених вимог закону відносно істотних умов кредитного договору, які є обов’язковими до актів цивільного законодавства, - є підставою для визнання кредитного договору недійсним, незалежно від того, що ці незаконні умови договору погоджені сторонами цього договору.

 

Які умови кредитного договору є істотними та закріплені на нормативному рівні ?

Для вирішення цього питання необхідно звернути увагу на положення ст. 638, 1054 ЦК України.

 

Відповідно до вимог статті 638 ЦК України, - 1. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

 

Відповідно до вимог статті 1054 ЦК України, - 1. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. 2. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 3. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. (доповнена 22.09.2011 р).

Отже, істотними умовами кредитного договору відповідно до закону є умови про предмет, ціну та строк його дії.

Предмет кредитного договору є обумовлена в кредитному договорі сума, яка надається в кредит позичальнику. Предметом кредитного договору є грошові кошти (кредит) в будь-якій валюті, тобто предметом кредитного договору може бути іноземна валюта або іноземна валюта в еквіваленті до національної валюти, якщо банківська установа, як кредитодавець має відповідну ліцензію чи письмовий дозвіл НБУ на здіснення операцій з надання кредиту в іноземній валюті, або національна валюта.

 

Відповідно до вимог ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" установлено, що кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

 

В яких випадках може бути встановлено недійсність такої істотної умови договору споживчого кредиту, як його предмет ?

 

Ми повинні пам’ятати, що ця істотна умова діє як при укладенні договору так і при його виконанні, оскільки законом передбачені зобов’язання сторін договору щодо надання та повернення обумовленої в кредитному договорі суми кредиту.

Кредитний договір є двостороннім, так як права та обов'язки в договорі мають обидві сторони договору.

З аналізу зазначеної норми випливає, що в кредитному договорі передбачені як зобов’язання кредитодавця - банка, так і зобов’язання позичальника, у відповідності до вимог ст.ст.509,526 ЦК України.

Та ці зобов’язання випливають один з одного і самостійно не існують, тобто якщо кредитодавець не виконав свої зобов’язання з надання кредиту, то у позичальника не виникають зобов’язання з повернення кредитних коштів.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

З аналізу вказаних норм вбачається, що для вирішення спору, який випливає з кредитного договору, необхідно по-перше: встановити факт виконання зобов’язання банком у відповідності до вимог ч.1 ст.1054 ЦК України, а саме: надання банком позичальникові грошові кошти (кредит) у розмірі та на умовах, встановлених договором та по-друге: факт не виконання або неналежного виконання позичальником зобов’язання щодо повернення кредиту, який банком йому наданий, та сплати процентів за користування наданим банком кредиту.

 

З огляду на положення статей 526, 533, 627, 1049, 1054 ЦК України банк як фінансова установа може укладати кредитні договори, предметом яких є іноземна валюта, за наявності в нього банківської ліцензії та відповідного письмового дозволу, та в разі, коли за умовами кредитного договору позичальник одержав кредит у вигляді грошових коштів в іноземній валюті, він зобов'язаний повернути кредитодавцю на вимогу останнього цей кредит у вигляді грошових коштів у тій самій сумі і в тій самій валюті, що були ним одержані.

 

Відповідно до вимог статті 1049 ЦК України, - 1. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13 жовтня 2010 року, яка згідно зі ст. 3607 ЦПК України є обов'язковою для судів, які повинні судову практику привести у відповідність до його рішення.

Виконання зобов’язання за кредитним договором підтверджується виключно фінансовими документами (меморіальний ордер, платіжне доручення, квитанція).

 

Отже перевіряючи виконання зобов’язання зі сторони кредитодавця надання позичальнику обумовленої грошової суми в кредитному договорі, суд повинен надати оцінку фінансовому документу, що підтверджує зазначений факт.

 

В судовій практиці мали місце такі справи, де за обставинами укладення кредитного договору в іноземній валюті, грошові кошти надавались банком позичальнику в національній валюті, а вимоги банку до позичальника стосувались саме повернення кредитних коштів в іноземній валюті, то ці факти є порушенням банком вимог закону щодо істотної умови кредитного договору відносно його предмету, таким чином, за наявності заявлених вимог про визнання кредитного договору недійсним із вказаних підстав у взаємозв’язку із встановленням судом порушеного права позичальника щодо обов’язку повертати кредитні кошти, які йому не надані, є підстави у відповідності до вимог ч.1 ст. 203, 215 ЦК у зв’язку з порушенням положень ст.ст.6, 627,628,638,1054, 1049 ЦК України для визнання кредитного договору недійсним.

Отже, оскільки факт надання банком кредиту в сумі визначеною в кредитному договорі не встановлений, то вимоги банку щодо стягнення заборгованості за кредитним договором з розрахунку заборгованості із суми кредиту в іноземній валюті, яку позичальник фактично не отримував, а банк не надавав - є незаконними, оскільки суперечать вимогам ст. ст.1054,1049,1048, 526 ЦК України.

Такий висновок відповідає правовій позиції викладеної в ухвалі ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-16517 св15.

 

Обумовлена (визначена) сума кредиту (предмет кредиту) в кредитному договорі не свідчить про те, що така сума була надана банком позичальнику, оскільки надання суми в кредит підтверджується лише фінансовими документами.

 

У разі доведення факту не виконання (неналежного виконання) банком свого обов’язку згідно кредитного договору щодо надання кредиту в іноземній валюті, то банк не має права вимагати від позичальника повернення кредитних коштів в іноземній валюті.

 

В даному разі можливо розглядати спірні кредитні правовідносини лише в ракурсі того, що предметом спірного кредитного договору є грошові кошти в національній валюті які фактично надані банком позичальнику і що підтверджено фінансовими документами, і саме із вказаної суми необхідно визначатись для вирішення питання чи порушено позичальником зобов’язання щодо повернення кредитних коштів банку відповідно до умов договору.

 

При вирішенні питання щодо порушеного права споживача у разі порушення банком істотної умови кредитного договору, як його предмет, то слід виходити з того, що невідповідність суми кредиту, яка визначена в кредитному договорі, сумі кредиту, яка фактично надана банком в кредит споживачу, - порушує право споживача при укладенні кредитного договору на отримання обумовленої суми кредиту у відповідності до вимог ст. 1054 ЦК України та ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», так і порушує право споживача при виконанні кредитного договору в ракурсі того, що позичальник відповідно до кредитного договору зобов’язаний повернути суму кредиту, яка йому не надавалась всупереч вимогам ст. 1049 ЦК України та ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

 

Однак, з аналізу судової практики за 2015 рік вбачається, що при встановленні факту надання кредиту в іноземній валюті суди застосовують діюче законодавство до спірних правовідносин по-різному.

 

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська відмовлено в повному обсязі у задоволенні позову, який позивач мотивував тим, що кредит йому було надано шляхом вираження грошового зобов’язання виключно в доларах США, чим банк, на думку позивача, порушив вимоги ст.99 Конституції України та ст.524 ч.1 ЦК України, в зв’язку із чим такий кредитний договір мав бути визнаним недійсним разом із іпотечним договором на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України. Відмовляючи у задоволенні такого позову суд першої інстанції з урахуванням на встановлену в ході розгляду справи наявність у відповідача ліцензії НБУ, а також письмового дозволу з додатком до дозволу на право здійснювати операції з валютними цінностями в контексті положень Закону України «Про банки і банківську діяльність», Закону України «Про Національний банк України», Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», «Положення про порядок видачі банками банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затвердженого постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року №275, роз’яснень Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених у п.10, 11 постанови №5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» дійшов висновку, що умови оспорюваних позивачем кредитного договору та договору іпотеки не суперечать вимогам діючого на час їх укладення законодавства, волевиявлення сторін на створення правовідносин щодо кредитних зобов’язань за договором було двостороннє, а тому позов про визнання цих договорів недійсними на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України є необґрунтованим та задоволенню не підлягає. Це рішення суду не оскаржувалось.

 

По цивільній справі № 214/4553/14-ц Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області позивачі звернулися до суду з позовом про визнання кредитного договору недійсним та застосувати наслідки недійсності договору, а саме зобов'язати банківську установу повернути позивачеві сплачену за кредитним договором суму у розмірі 54 550, 92 доларів США, а позивача - повернути банківській установі кошти в розмірі 182 100 грн. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що між ним та банківською установою було укладено кредитний договір. Відповідач змінив умови договору щодо процентної ставки. Також, як підставу для визнання договору недійсним, вказав, що при укладанні договору відповідач запевнював у стабільності курсу гривні до долара США, однак курс значно змінився. У судовому засіданні судом встановлено, що 12 травня 2008 року на поточний рахунок позивача банківською установою були перераховані 38361,07 долара США, які в той же день були перераховані позивачем на рахунок банківської установи, була здійснена операція з продажу валюти, виручені кошти у сумі 182100 грн. 00 коп. перераховані позивачем за автомобіль. Таким чином, на власні потреби позивач використав саме 182100 грн. 00 коп. На виконання договору позивач сплатив ПАТ 54550,92 долара США. Також у судовому засіданні встановлено, що позивач, підписуючи Розділ №1 кредитного договору, не був ознайомлений з зазначеними в договорі «Умовами», які містили 16 пункт, про можливість збільшення розміру кредитної ставки. Відповідач після укладання договору зазначену у договорі відсоткову ставку як «14.5 %» змінив до 16.5 % річних, без попередження позивача та поручителя, позивач здійснював платежі з урахуванням підвищеної процентної ставки. Позивачі наполягають, що оспорюваний договір є удаваним правочином, оскільки його було вчинено з метою приховання іншого правочину, який сторони вчинили в дійсності, а саме: було здійснено надання кредиту в національній валюті України - гривні. Згідно ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. За ч. 2 ст. 235 ЦК України якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. На переконання суду, за змістом вказаної норми удаваним правочином є такий, який приховує інший правочин. Відповідно до доводів позивачів, вони вважають, що між позивачем та відповідачем укладений саме кредитний договір, тобто вчинений той самий правочин, який ними оспорюється. Доводи позивачів щодо удаваності правочину стосуються валюти, в якій укладений договір, але не суті правовідносин, які між ними виникли, тому ці доводи не можуть бути прийняті судом як підстава визнання договору удаваним. Твердження позивачів, що кредит фактично був наданий не в доларах США, а в національній валюті України, на думку суду не тягне за собою недійсності укладеного договору, а лише може впливати на визначення розміру платежів, які позивач повинен зробити на користь банківської установи. Таким чином, суд вважає, що підстав для застосування до кредитного договору положень ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України, які передбачають умови визнання договору недійсним та наслідки цього, не мається. Тому, у задоволенні позову відмовлено повністю. Рішення суду було оскаржено в апеляційному порядку. Апеляційним судом Дніпропетровської області рішення суду було залишено без змін. Позивачем подано касаційну скаргу, яка на теперішній час не розглянута.

 

Ціна кредитного договору це є обумовлені проценти за користування кредитом.

 

Істотна умова договору споживчого кредиту, як ціна кредитного договору має місце як при укладенні договору так і при його виконанні.

 

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", як спеціального Закону, який регулює кредитні правовідносини, - договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання споживчого кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

 

Істотна умова кредитного договору (ціна договору) щодо визначення щомісячної суми мінімально необхідного платежу, без визначення суб’єктивного права позичальника знати на що ця сума буде потрачена та не виконання відповідного обов’язку банком щодо визначення в цьому платежі розміру процентів та окремо розміру тіла кредиту – є несправедливою та такою що суперечить принципам цивільного права.

 

Цей висновок узгоджується з Правовою Позицією Верховного Суду України у справі № 6-1341цс15 від 02 грудня 2015 року.

 

При виконанні такого кредитного договору в якому встановлено порушення істотної умови договору, як ціна договору має місце дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобов’язаннях та ця підстава недійсності кредитного договору передбачена статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

 

Аналогічні висновки містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року та від 19 січня 2015 року.

 

При вирішенні питання щодо порушеного права споживача у разі порушення банком істотної умови кредитного договору, як його ціна, то слід виходити з того, що встановлений факт дисбалансу зарахування відсотків та тіла кредиту на шкоду споживача, - є порушенням прав споживача, як при укладенні кредитного договору, оскільки ці умови обумовленні в кредитному договорі, що ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобов’язаннях, які повинні бути рівними відповідно до вимог ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів», так і є порушенням прав споживача при виконанні кредитного договору, оскільки зобов’язання повернути суму кредитних коштів, яка включає в собі незаконне та несправедливе нарахування відсотків та тіла кредиту на шкоду споживача, тобто в розмірі, який не відповідає вимогам п.6 ч.1 ст. 3 ЦК України, а саме: загальним засадам цивільного законодавства: справедливості, добросовісності та розумності, що призводить до примусу виконання споживачем кабального, непосильного кредитного зобов’язання у порівнянні з виконаним зобов’язанням банку щодо надання кредитних послуг.

 

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт б частини 1 статті З ЦК України).

Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу, поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.

При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до правових норм, добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов’язків. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з рахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу.

Законодавець в ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» не визначив поняття шкоди завданої споживачу, а цивільне законодавство передбачає види шкоди: майнову (матеріальну) та моральну (немайнову). Якщо законодавець зазначив таке поняття як «шкода», не розділивши на її види, то мається на увазі, як майнова так і моральна шкода.

 

При визначенні спричинення шкоди споживачу в даному випадку можна виходити з того, що в результаті виконання кредитного договору за яким встановлено дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту таким чином, що споживач буде вимушений сплачувати банку кредитні кошти в такому розмірі, що набагато є більшими аніж понесені витрати банком з надання кредитних коштів, і в такому розмірі, що порушує принципи справедливості, добросовісності та розумності, і не відповідає моральним засадам суспільства, оскільки це призведе до значного погіршення матеріального стану споживача.

 

Відносно істотної умови щодо строку дії кредитного договору, то сама по собі умова договору про дію договору до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем не може розглядатися як доказ установлення строку дії договору, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. У зв’язку з чим ми виходимо з того, строк дії кредитного договору визначається в договорі: з часу надання кредиту по час повернення кредитних коштів.

 

Однією з істотних умов укладання кредитного договору, яка має бути чітко виписана в договорі є умови щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту.

 

Відповідно до п. 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 N 168, - банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту за встановленою формою.

 

Зазначене положення прийняте Національним банком України (постанова Національного Банку України №168 від 10 травня 2007 року) на виконання п. "д" ч. 2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", згідно з яким перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема, таким, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо), а також пп. 2 п. 4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", відповідно до якого договір про надання споживчого кредиту має містити детальний розпис можливих складових загальної вартості кредиту для споживача.

 

Однак зазначений в Правилах обов'язок повідомлення споживача відносно можливих складових загальної вартості кредиту по суті є істотною умовою кредитного договору, що відрізняється від простого обов'язку повідомлення, передбаченого ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та є обов’язковим для банку на нормативному рівні тих вимог, які були визначені в Законі.

 

 

З цього випливає, що до 10 травня 2007 року умови щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту не були визначені на нормативному рівні, як істотні умови кредитного договору і згідно судової практики за розглядом питання чи є порушенням банку п. "д" ч. 2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з врахуванням того, що вказані умови повинні мати місце на час укладення кредитного договору, то правова позиція була такою, що до кредитних договорів, які укладені до 10 травня 2007 року, не можна застосовувати наведені норми щодо порушення банком зазначених істотних умов кредитного договору, оскільки цей закон зворотної сили не має, тобто на час укладення кредитного договору умова щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту не була істотною умовою, а таким чином до таких договорів не розповсюджується правові наслідки недійсності кредитного договору із вказаної підстави.

 

Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту.

 

Відповідно до пунктах 3.1, 3.4.,3.2,3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 N 168, - Банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги; вбачається, що кредитний договір має містити графік платежів у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користуванням кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до Правил. У графіку платежів також має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. що у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

 

Зазначена істотна умова договору споживчого кредиту щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту має місце лише при укладенні договору і при встановленні факту порушення її зі сторони банку на час укладення кредитного договору, а саме: зміст спірного кредитного договору не містить в собі умови щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту, чим порушуються права позичальника, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору  та чим порушено банком п.2 ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відсутність в спірному кредитному договорі обов’язкових істотних умов кредитування, визначених в п.3.1. Правил, свідчить про те, що зміст цього кредитного договору суперечить актам законодавства, то на підставі ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України такий договір споживчого кредиту підлягає визнанню недійсним.

 

У цивільній справі № 201/11216/15-ц Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська за позовом (----) до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «---» про визнання недійсним кредитного договору, позивач посилався на те, що 20 серпня 2007 року уклала з відповідачем кредитний договір, отримала кредитні кошти на придбання квартири і використала їх; згодом в 2014 році з'ясувала, що банк при укладанні вказаного кредитного договору обманув її, не вказавши повністю всі дані договору: вся сума кредиту, яку потрібно повернути, графік повернення кредиту, умови кредитування, можливість надання кредиту в іншій валюті, умови повернення боргу та інша інформація як для споживача послуг банку, тобто фактично працівник банку при укладанні договору тиснув на неї психологічно та допустив обман стосовно умов і правил кредитування, внаслідок чого вона змушена була підписати цей договір, а отже цей договір не відповідає її внутрішній волі, тому повинен бути визнаний недійсним. Банк вважає, що в неї є заборгованість по цьому кредитному договору і подав позов до суду про стягнення цієї заборгованості, справа слухається. Позивач вважає, що заборгованості в нього перед цим банком не має, звертався до банку з цим питанням та просив про реструктуризацію, але банк наполягав на заборгованості. На його звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного та укладання кредитного договору, боргу, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права як споживача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Вважає позивач дії відповідача по укладанню кредитного договору, стягненню з нього кредитних коштів і боргу неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим.

Відмовляючи в задоволенні позову суд посилався на те, що позивач свідомо звернувся до банку з метою отримання кредиту та згідно умов договору підтвердив, що повністю розуміє всі умови договору, свої права та обов'язки за договором і погоджується з ними. Зміна обставин, на які може»посилатися позивач ніяким чином не пов'язана з умовами виконання договору. Банк свої зобов'язання по договору виконав, позичальник, в свою чергу, отримав те, на що розраховував - грошових коштів для споживчих потреб.

     Щодо надання позичальнику необхідної інформації відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» суд дійшов висновку про те. що з вказаною інформацією позичальник був ознайомлений у повному обсязі та у відповідності до чинного законодавства України, що підтверджується кредитним договором та оформленою анкетою-заявою. До підписання кредитного договору та складання вказаної угоди, анкет позичальник також детально ознайомився з текстом даного договору та додатків до нього, він був ознайомлений та згодний з умовами кредитування, які були йому надані у письмовій формі. Згідно цих документів підтверджено факт надання позивачу повної інформації про умови кредитування у ПАТ «КБ «---». Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 жовтня 2015 року про відмову у задоволенні позову (---) залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року.

 

 

Так, відповідно до матеріалів цивільної справи № 201/16251/14-ц Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська за позовом (---) до публічного акціонерного товариства комерційний банк «---» про визнання кредитного договору недійсним, позивач посилалася на те, що 05 вересня 2007 року між нею та ПАТ КБ «---» був укладений кредитний договір №_____. В забезпечення виконання умов кредитного договору між сторонами укладено договір іпотеки № ______. Вказаний кредитний договір позивач вважає недійсним з моменту його укладення. При укладенні договору був складений лише один документ графік погашення кредиту. При наданні послуг з надання споживчого кредиту відповідачем було порушено вимоги ЗУ «Про захист прав споживачів». Позивач вважає, що сторони не погодили усіх істотних умов договору. Відмовляючи в задоволенні позову суд зазначив, що при підписанні спірного кредитного договору сторонами було досягнуто згоди з усіх істотних умов, обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печатками сторін. Позивач погодився на умови про надання кредиту як такі, що його влаштовували. Позивача не примушували та не нав'язували йому своїх послуг та не вимагали укладення договору. Це була особиста ініціатива позивача. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що позивачка добровільно у 2007 році уклала кредитний договір та до грудня 2014 року не вважала його таким, що порушує її права, а відтак пропустила строк позовної давності, відповідачем подана письмова заява про застосування наслідків спливу строку позовної давності. Вказане рішення суду від 14 січня 2015 року було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2015 року.

 

 

Частина 3 ст. 1054 ЦК передбачає, що особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. (Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 22.09.2011 р. N 3795-VI).

Таким законом, є Закон України «Про захист прав споживачів», зокрема статті 11,18,19,21,22.

Стаття 11. Права споживача в разі придбання ним продукції у кредит

  1. Договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Не вважається пропонуванням споживчого кредиту застереження про можливість надання його під час придбання продукції.

Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.(доповнено 22.09.2011 р. N 3795-VI)

  1. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

  1. Кредитодавець не має права вимагати від споживача відомостей, які не стосуються визначення його платоспроможності та не є необхідними для надання споживчого кредиту. Персональні дані, одержані від споживача або іншої особи у зв'язку з укладенням та виконанням договору про надання споживчого кредиту, можуть використовуватися виключно для оцінки фінансового стану споживача та його спроможності виконати зобов'язання за таким договором. Не є порушенням положень абзацу другого цієї частини повідомлення кредитодавцем відомостей про споживача Бюро кредитних історій, яке займається збиранням, обробленням, зберіганням, захистом і використанням інформації відповідно до законодавства про формування і ведення кредитних історій. Фінансові установи несуть відповідальність за порушення прав споживачів у сфері захисту персональних даних згідно із законом.
  2. Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця.

Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються:1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору;7) інші умови, визначені законодавством.

Забороняється у будь-який спосіб ускладнювати прочитання споживачем тексту детального розпису сукупної вартості споживчого кредиту, зазначеного у договорі про надання споживчого кредиту або у додатку до такого договору, у тому числі шляхом друкування його кеглем, меншим за кегль шрифту основного тексту, злиття кольору шрифту з кольором фону.

  1. До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
  2. Споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору.
  3. Право відкликання згоди не застосовується щодо: 1) споживчих кредитів, забезпечених іпотекою; 2) споживчих кредитів на придбання житла; 3) споживчих кредитів, наданих на купівлю послуги, виконання якої відбулося до закінчення строку відкликання згоди.

 

 

Таким чином, вбачається, що в цій нормі (ст.11) Закону чітко прописана процедура укладання договору, в якій йдеться й про питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип процентної ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення.

 

       Так, рішенням Вільногірського   міського суду Дніпропетровської області від 12.01.2015 року   розглянуто цивільну справу № 174/1155/14-ц   позовом ОСОБИ_1  до фізичної особи підприємця ОСОБИ_2, ФОП ОСОБИ_3, ФОП ОСОБИ_4, ПАТ «1», ПАТ «2»  про  захист прав споживача шляхом визнання правочинів недійсними та стягнення коштів. Позивач мотивував свої позовні вимоги тим, що 16.11.2014р. нею був підписаний договір споживчого кредиту між нею та ПАТ «2», що їй було запропоновано провести ремонт балкону в належній їй квартирі за загальну суму 5 000 грн. з виплатою цієї суми у розстрочку на протязі трьох років. 16.11.2014 року у м. Дніпроджержинську вона підписала договір індивідуального номеру заказу ____ від 16.11.2014 року, а потім ОСОБА_2 та інші особи, які знаходилися в офісі у м. Дніпродзержинську надали їй для підпису документи, як вони пояснили, які необхідні для оформлення кредиту на придбання металопластикового балкону, що після підписання цих документів їй встановлять балкон і вона буде сплачувати кредит на протязі 3 років по 120 грн. щомісячно.     17.11.2014 року після консультації з юристом вона з’ясувала,  що окрім вказаного вище договору вона підписала ще два кредитних договори, № ІНФОРМАЦІЯ_1 від 16.11.2014 року з ПАТ«2» на суму 19007, 56 грн., який був перераховано на рахунок ФОП  ОСОБА_4, другий споживчий кредит № ІНФОРМАЦІЯ_2 від 16.11.2014 року на суму 5000 грн. за яким кошти були перераховані ФОП ОСОБА_3. Приймаючи до уваги сукупну вартість кредиту за двома кредитними договорами, яка складає 24 000 грн. вона має сплачувати на користь ПАТ «1» та ПАТ «2» 966  грн. щомісячно до 29.06.2015 року, а після 29.06.2015 року по 1125 грн. 99 коп. за рахунок збільшення плати ПАТ «1». Однак її щомісячний дохід складається лише з пенсії, яка дорівнює 1049 грн., вона пенсіонер, інвалід другої групи. Вважає, що договір індивідуального номеру заказу є неукладеним, оскільки з боку відповідача він є не підписаним. Позивач просила визнати недійсним договір споживчого кредиту, та стягнути з відповідачів ОСОБИ_4 таОСОБИ_3 на користь ПАТ «2» грошовові кошти. Позов   задоволено частково, судом вирішено: визнано недійсним договір споживчого кредиту від 16.11.2014 року, укладений між ОСОБОЮ_1 та ПАТ «1». В задоволенні позову в іншій частині відмовлено. 18.05.2015 року апеляційним судом Дніпропетровської області рішення Вільногірського міського суду від 12.01.2015 року залишено без змін.

 

Так, рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 07 липня 2015 року по справі № 204/2581/15-ц (провадження № 2/204/1474/15) у задоволенні позовної заяви про визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу відмовлено. У позовній заяві позивач посилався на те, що між позивачем та банком було укладено договір про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу, який позивач вважає таким, що не відповідає вимогам чинного (на день укладення договору) законодавства, що є підставою для визнання його недійсним; з позиції позивача банк не виконав переддоговірну роботу з позичальником, адже не надав йому в повному обсязі інформацію, що позбавило його можливості зробити свідомий вибір; позивач зазначав, що у договорі відсутня така істотна умова як ціна договору та орієнтовна сукупна вартість кредиту; також позивач вважав, що банк у спірних правовідносинах використовував іноземну валюту як засіб платежу, однак, відповідно до позиції НБУ розрахунки в іноземній валюті за продукцію, роботи, послуги, об’єкти права інтелектуальної власності та інші майнові права відповідно до вимог Положення про валютний контроль є використанням валюти та потребують наявності індивідуальної ліцензії. При розгляді вищезазначеної позовної заяви суд керувався положеннями ст.ст. 625, 629, 1050, 1054, 1056-1 ЦК України, ст.ст. 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Законом України «Про захист прав споживачів», Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд прийшов до висновку про недоведеність вимог, спростував доводи позивачки наявними у справі доказами, зокрема умовами кредитного договору, встановивши, що банк на момент укладення кредитного договору мав всі надані законом повноваження, відповідні ліцензії та дозволи на проведення валютних операцій. Крім того, судом було встановлено, що позивачка була обізнана про умови кредитування, ціну, сукупну вартість кредиту, сплату комісії, її вартість та порядок нарахування, сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, позивачка підписала його та додаток до нього, тим самим погодилася з усіма його умовами, підтвердила, що розуміє всі умови договору, свої права та обов’язки за договором та погоджується з ними, а також те, що перед підписанням даного договору позичальницею отримано інформаційний лист відповідно до вимог законодавства, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів», а отже прийняла всі умови договору. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2015 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 07 липня 2015 року залишено без змін.

 

Рішенням Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 17 лютого 2016 року відмовлено у задоволенні позову (---) до ПАТ «---» про захист прав споживача та визнання недійсним кредитного договору, посилаючись на те, що позивачу була надана необхідна переддоговірна інформація, передбачена ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», при укладенні договору кредиту сторони дійшли взаємної згоди щодо всіх істотних умов, зі змістом договору позивач був ознайомлений, про що свідчить його підпис в кредитному договорі. (---) не звертався до банку із заявами про надання додаткової інформації або роз'яснення певних положень договору, не скористалася правом на відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту згідно з ч.6 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». В апеляційному та касаційному порядку судове рішення не оскаржувалось.

 

Відповідно до цивільної справи № 201/2481/13-й Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська за позовом публічного акціонерного товариства «---» до (---) про звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом (---) до ПАТ «---» про визнання недійсним кредитного договору № ___ від 29.07.2005р., укладеного із ЗАТ «---», позивачка за зустрічним позовом (---) посилається, що в порушення ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав інформації про форму кредитування з описом відмінностей між зобов'язаннями споживача, тип процентної ставки, орієнтовну сукупну вартість кредиту,   вартість   послуги     з оформлення кредитного договору, строк отримання кредиту, варіанти його повернення, необхідність здійснення оцінки майна, податковий режим сплати відсотків і державні субсидії. Всупереч ст. 15 Закону вона не отримала доступну, достовірну та своєчасну інформації про продукцію (кредит), що мало забезпечити можливість її свідомого і правильного вибору. Всупереч п. 9 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір не містить положень щодо прав та обов'язків, відповідальності сторін. Крім того, кредитний договір укладений з використанням нечесної підприємницької практики, тому є недійсними на підставі ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Суд прийшов до висновку, що (---) безпідставно посилається у зустрічному позові на невідповідність кредитного договору вимогам Постанови НБУ № 168 від 10.05.2007р. "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", оскільки дана постанова не була чинною на час підписання договору. Норми ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» взагалі не було на момент підписання договору (29.07.2005р.). Дана норма набрала чинності з 13.01.2006р. у зв'язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005р. № 3161-IV. Поняття «несправедливі умови договору» закріплено у ч. 2 ст*. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», яка на момент укладення спірного кредитного договору не діяла. Як вбачається з матеріалів справі, та не заперечувалось сторонами, кредитний договір був підписаний ними без заперечень. Отже, вважається, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, договір укладено у письмовій формі, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.»На момент укладення оспорюваного кредитного договору позичальник не заявляла додаткових умов, щодо яких повинно бути досягнуто згоди. Крім того, банк відзначив, що (---) пропущено трирічний строк позовної давності (ст. 257 ЦК України), перебіг якого почався з моменту укладення кредитного договору - 29.07.2005р., тобто більше ніж 8 (вісім) років тому, що є підставою відмови у позові. У свою чергу суд не обговорює питання строків позовної давності при подачі зустрічного позову (---), оскільки прийшов до висновку про необґрунтованість зустрічного позову, а в межах строків позовної давності підлягає захисту тільки порушене право.

 

Аналізуючи судову практику застосування судами Дніпропетровської області ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що суди враховували Правову Позицію Верховного Суду України у справі № 6-1341цс15 від 02 грудня 2015 року, де зазначено:

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. 

 

 

В Законі України «Про захист прав споживачів» є спеціальна норма, яка регулює визнання недійсними умови договорів.

Стаття 18. Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача

  1. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. 2. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
  2. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: 1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров'я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника); 2) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); 3) встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; 4) надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; 5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором; 6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; 7) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); 9) установлення невиправдано малого строку для надання споживачем згоди на продовження дії договору, укладеного на визначений строк, з автоматичним продовженням такого договору, якщо споживач не висловить відповідного наміру; 10) установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; 12) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору; 14) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору; 15) обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей; 16) встановлення обов'язку споживача виконати всі зобов'язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх; 17) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов'язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди.
  3. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.
  4. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
  5. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.
  6. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.
  7. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

 

   Аналізуючи норму ст. 18 цього Закону, можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

 

   За змістом частин 5, 6 ст. 18 Закону України від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.

 

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська вирішувався спір позивача (позичальника) до банку про визнання недійсним кредитного договору з тих підстав, що п.1.5 договору, яким передбачена процентна ставка 13% річних, та п.3.6, яким передбачена пеня за порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів в розмірі 1,6% від суми простроченої заборгованості за кожний день прострочення, є такими, що не відповідають вимогам ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки розмір пені складає більш ніж 50% вартості кредиту, отже такі умови, за переконанням позивача, є несправедливими відносно нього як споживача, у зв’язку з чим кредитний договір, як такий що суперечить змісту актів цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам згідно ст.ст.203 ч.1, 215 ч.1 ЦК України є недійсним, тому позивач, просив суд визнати недійсними п.3.6 та п.1.5 спірного кредитного договору. Аналізуючи оскаржувані позивачем пункти кредитного договору з урахуванням на норми ст.ст.546, 549, 511, 203, 215 ЦК України, ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне рулювання ринків фінансових послуг», ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» суд дійшов висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання такого положення недійсним. Оскільки ж в спірному кредитному договорі плата за обслуговування кредиту є незмінною величиною відповідно до п.3.1.1 – 385,83 долари США щомісяця, то такі умови не суперечать положенням ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, судом встановлено і визнано представником позивача у судовому засіданні, що позивач при укладанні кредитного договору дійсно була ознайомлена з усіма умовами договору, розміром процентної ставки, розміром пені у випадку порушення строків погашення та особисто підписала і договір, і додаток з розрахунком сукупної вартості кредиту, отримала примірник договору. При цьому позивач не скористався своїм правом, передбаченим ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», на відкликання протягом 14 календарних днів своєї згоди на укладення спірного кредитного договору, натомість позивач виконував належним чином взяті на себе зобов’язання з повернення кредиту і сплати відсотків більше півроку. Відтак, прийняттям грошових коштів, витратою їх на визначені договором цілі, фактичним виконанням протягом тривалого часу позивач визнав умови кредитного договору зрозумілими, прийнятними, а догові – укладеним в його інтересах. З викладеного суд зробив висновок про відсутність правових підстав для визнання недійсним умов п.3.6 кредитного договору. Одночасно суд прийняв до уваги як підставу для відмови у позові те, що представником відповідача в судовому засіданні заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності у зв’язку з тим, що починаючи з дати укладення кредитного договору позивач була обізнана зі всіма його умовами, проте в межах визначеного ст.257 ЦК України загального трирічного строку позовної давності до з відповідними вимогами до суду не зверталась. За наслідками апеляційного перегляду дане рішення суду залишено без змін.

 

До Царичанського районного суду Дніпропетровської області надійшла справа № 196/1164/15 (2/196/564/2015) за позовом (---) до ПАТ КБ «---», третя особа Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Орлова Т.Є., про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним. Позивач в позовній заяві посилався на те, що між ним та відповідачем укладено кредитний договір. Цей договір укладений сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб. На час укладання кредитного договору ним банку була достовірно надана інформація про його фінансово-майновий стан та відповідно до умов надання кредитних коштів ним була надана довідка про отримання доходу у національній валюті України за шість місяців, що передували місяцю отримання кредиту. На його прохання надати йому кредит у валюті гривня, банк запропонував йому кредит у валюті долар США. Відповідно до положень кредитного договору банк зобов’язався надати позичальникові кредитні кошти на споживчі цілі в доларах США шляхом видачі готівки через касу перерахованих у гривні з терміном погашення. Позивач зазначав, що зобов’язання має бути виражене лише у грошовій одиниці України - гривні. Цивільний кодекс допускає лише можливість визначення грошового еквіваленту зобов’язання в іноземній валюті. Вказував в позовній заяві, що в порушення цих вимог закону відповідач зазначив у предметі договору суму, зафіксовану лише у іноземній валюті, без жодного посилання на національну валюту, чим на нього покладено комерційні ризики банку та фактично покладено валютні ризики. Несправедливістю є зокрема умови кредитного договору в частині надання кредиту в доларах США. При укладенні договору кредиту він не мав можливості розраховувати на те, що співвідношення курсу валюти кредиту та гривні настільки зміниться і його доходу, який він, члени його родини як і раніше отримують у гривні, не вистачатиме на погашення платежів за кредитом. Вважав, що його помилка є результатом навмисних дій іншого учасника правочину, тобто введення його в оману зі сторони банку, який зумовив спотворене формування його волі, що на його думку тягне за собою визнання правочину недійсним. Рішенням Царичанського районного суду від 24.12.2015 року у задоволенні позовних вимог позивачу відмовлено повністю. У відповідності до вимог ст. 203 ЦК України, судом встановлено, що зміст кредитного договору не суперечить Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Позивач на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки мав необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочинів на момент їх укладення було вільним і відповідало його внутрішній волі. Воля сторін спірних правочинів на момент їх укладення полягала в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки за договорами, що й було здійснено позивачем. Ця воля була взаємною і спрямованою на досягнення певної мети. Правочини вчинено у формі, встановленій законом і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Позивач не погодився з рішенням Царичанського районного суду та подав апеляційну скаргу. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01.02.2016 року, скаргу позивача відхилено, рішення Царичанського районного суду від 24.12.2015 р., залишено без змін.

По цивільній справі № 214/5876/14-ц Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області позивач звернулась до суду з позовною заявою про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що нею та банківською установою укладено договір. Згідно п.2.5 договору відповідачем був наданий споживчий кредит для оплати товару, що був вказаний в специфікації договору у загальній сумі 8 000 грн. шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на поточний рахунок ФОП (Н). Самих коштів позивач не отримувала, а призначення кредиту було спрямовано на оплату товару продавця (Н), яка виступала як представник банку. Договір укладався з боку відповідача в електронному вигляді. Умови кредитування вона не підписувала, їй надали лише ту частину договору, яку вона надала до суду. Договір з ФОП (Н) сплинув 01 березня 2014 року, договір не виконано. Вважає, що відповідач має нести відповідальність за дії партнера банку (Н). У добровільному порядку відповідач відмовляється від розірвання договору. Вважаючи, що відповідачем порушено вимоги ЗУ «Про захист прав споживачів», просить укладений договір укладений між нею та відповідачем визнати недійсним. У судовому засіданні представник позивача додатково зазначила, що текст договору викладено шрифтом, який не можливо прочитати, кредитні кошти перераховані (Н) без підтвердження того, що товар було поставлено замовнику. Укладений з банком договір не відповідає вимогам закону, в ньому не зазначена межа кредиту, форма забезпечення. Відповідачем не надані документи, які б свідчили, що позивач ознайомлений з умовами кредитування, недоліками та перевагами запропонованого кредиту. В ході розгляду справи, судом встановлено, що на момент вчинення спірного правочину сторонами не було додержано, передбачені ст. 203 ЦК України, загальні вимоги, необхідні для чинності правочину, що в свою чергу, тягне можливість застосування до спірних правовідносин правової норми ч.І ст.215 ЦК України, тому є наявність правових підстав для визнання спірного правочину недійсним. Судом винесено заочне рішення відповідно до якого позовні вимоги позивача задоволено, кредитний договір визнано недійсним. На теперішній час рішення не набрало законної сили.

 

 Стаття 19 Закону України «Про захист прав споживачів»

Заборона нечесної підприємницької практики

  1. Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. 2. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: 1) основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; 2) будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 3) ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг; 4) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті; 5) характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; 6) права споживача або небезпеки, що йому загрожує. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
  2. Забороняються як такі, що вводять в оману: 1) пропонування для реалізації продукції за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надати таку продукцію за такою ціною або у таких обсягах, що можна передбачити з огляду на пропоновану ціну та характеристики продукції; 2) пропонування з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої; 3) відмова від пред'явлення споживачу товару, що пропонується, та прийняття замовлення або ненадання товару протягом розумного строку чи демонстрування дефектного зразка товару; 4) недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення; 5) пропонування до вільної реалізації продукції, яка вилучена з обігу або щодо обігу якої існують обмеження; 6) недостовірне твердження, що існуватиме загроза особистій безпеці споживача або його сім'ї, якщо він не придбає чи не замовить продукцію; 7) утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції; 8) використання повідомлення про розпродаж у зв'язку із припиненням суб'єкта господарювання, його структурного підрозділу або припинення відповідного виду господарської діяльності, тоді як це не відповідає дійсності. Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.
  3. Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції. При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться: 1) час, характер та повторюваність пропозицій щодо придбання продукції; 2) вживання образливих або загрозливих висловів; 3) використання тяжкої для споживача обставини, про яку продавцю або виконавцю було відомо, для впливу на рішення споживача; 4) встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання; 5) загроза здійснити незаконні або неправомірні дії.
  4. Як агресивні забороняються такі форми підприємницької практики: 1) створення враження, що споживач не може залишити приміщення продавця (виконавця) без укладення договору або здійснення оплати; 2) здійснення тривалих та/або періодичних візитів до житла споживача, незважаючи на вимогу споживача про припинення таких дій або залишення житла; 3) здійснення постійних телефонних, факсимільних, електронних або інших повідомлень без згоди на це споживача; 4) вимога оплати продукції, поставленої продавцем (виконавцем), якщо споживач не давав прямої та недвозначної згоди на її придбання. Перелік форм агресивної підприємницької практики не є вичерпним.
  5. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Суб'єкти господарювання, їх працівники несуть відповідальність за нечесну підприємницьку практику згідно із законодавством.

 

   Відповідно до Правової позиції ВСУ у справі № 6-98цс14 від 03 вересня 2014 року, - надання установою послуг з адміністрування активів, створених за рахунок залучених періодичних внесків учасників групи з метою об'єднання їхніх коштів і спрямованих на почергове придбання кожним із них певних товарів, що обумовлені в договорі, є правомірною діяльністю з надання фінансових послуг (за умови отримання ліцензії), яка передбачена статтею 1 Закону України "Про фінансові послуги та регулювання ринків фінансових послуг", а не нечесною підприємницькою практикою в розумінні пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів", наслідком якої є визнання угоди недійсною.

У пунктах 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 9 квітня 1985 року N 39/248 зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановленні або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах; заохочувати створення ринкових умов, що надають споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів.

Законом закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.

 

Аналіз п. 7 ч. 3 ст. 19 зазначеного Закону дає підстави для висновку, що поняття "пірамідальна схема" у розумінні цієї норми має такі обов'язкові ознаки: а) здійснення сплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару. Для кваліфікації пірамідальної схеми необхідна наявність усіх зазначених ознак.

 

Законодавець розрізняє ознаки, що застосовуються до понять "пірамідальна схема" та "придбання товарів у групах". Якщо перше є порушенням законодавства, то друге, за умови отримання відповідного дозволу та дотримання всіх установлених вимог, є легітимною підприємницькою діяльністю. Такий висновок ґрунтується на головній ознаці відсутності пірамідальної схеми згідно з п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" - це товарність схеми, тобто передбачення надання споживачу товару в обмін на внесені ним кошти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 р. у справі N 6-40цс13).

 

 

 

Із вказаного аналізу норм впливає, що статті 18, 19 Закону України від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" передбачають різні взаємовиключні підстави визнання угод недійсними.

 

 

Законом України «Про захист прав споживачів» передбачена норма, яка регулює порушення прав споживачів.

Стаття 21. Порушення прав споживачів

  1. Крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо:

1) при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції;

2) при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення;

3) при наданні послуги, від якої споживач не може відмовитись, а одержати може лише в одного виконавця, виконавець нав'язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами та/або виконавцями, не надають споживачеві однакових гарантій відшкодування шкоди, завданої невиконанням (неналежним виконанням) сторонами умов договору;

4) порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач;

5) будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію;

6) споживачу реалізовано продукцію, яка є небезпечною, неналежної якості, фальсифікованою;

7) ціну продукції визначено неналежним чином;

8) документи, які підтверджують виконання договору, учасником якого є споживач, своєчасно не передано (надано) споживачу.

Таким чином, відповідно до положення ст. 21 Закону України "Про захист прав споживачів" де зазначено, що "Крім випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо: 4) порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.

Банки заявляють про пріоритет банку перед позичальником щодо визначення умов кредитного договору, і в дійсності таке має місце, однак ці обставини суперечать презумпції рівності сторін договору.

Крім випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо: порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.

З аналізу судової практики випливає, що вказану норму Закону суди здебільшого не застосувують до спірних правовідносин.

   Відповідно до вимог ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», ч1. - Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом; ч.2. - При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди; ч.3. - Споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.

Вказана норма для її застосування викликає труднощі у судів, а саме: ч.ч.2,3, оскільки інші Закони, зокрема: Закон України «Про судовий збір» не відповідає вказаній нормі закону.

Застосування статті 230 ЦК України Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману ч.1 Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Роз’яснено в п.п.20,21 постанови Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»: 20. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 10 вересня 2015 року суддя Зайченко С.В. в задоволенні позову ОСОБИ_1 до ПАТ КБ «---», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним кредитного договору відмовив, посилаючись на те, що банк у письмовій формі надав позивачу вичерпну інформацію про умови кредитування в іноземній валюті, попередивши, що валютні ризики під час виконання зобов'язань покладені на позичальника, а також зазначив в договорі розмір щомісячного платежу та строк здійснення цих платежів з чого і вбачається орієнтована загальна вартість кредиту. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 29 лютого 2016 року рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 10 вересня 2015 року залишив без змін, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважаючи їх вірними та такими, що відповідають обставинам, встановленим у справі та чинному законодавству. При цьому апеляційний суд Дніпропетровської області дійшов висновку, що суд першої інстанції дав належним чином оцінку доказів, поданих сторонами в порядку ст. 212 ЦПК України, дійшов до правильного висновку про те, що підстав, передбачених ст. 230 ЦК України,ст.ст.11,18,19 Закону України «Про захист прав споживачів» для визнання кредитного договору недійсним немає, так як позивач не довів введення його в оману з боку відповідача під час укладення кредитного договору, оскільки перед його підписанням він мав можливість ознайомитися з текстом та умовами договору та власноруч його підписав.

 

У справі № 185/8877/14-ц позивач за зустрічним позовом (---) просив визнати кредитний договір недійсним, посилаючись на те, що був введений в оману щодо обставин, які мають істотне значення та впливають на вчинення правочину, а саме: в частині придбання непотрібних йому кредитних послуг в іноземній валюті та розподілу відповідальності між сторонами договору. Зокрема(---) вказав та те, що КБ «---» під час укладення та підписання кредитного договору не повідомив його про можливість отримання кредиту в національній валюті, не попередив про те, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за договором, укладеним в іноземній валюті, несе споживач. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду від 12 травня 2015 року первісний позов про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено, відмовлено у задоволенні зустрічного позову про визнання кредитного договору недійсним, оскільки (---) у судовому засіданні не було доведено заявлених ним у позові позовних вимог. Суд дійшов висновку про те, що дії банку були правильними та відповідали діючому законодавству України.

06 серпня 2015 року апеляційним судом Дніпропетровської області було залишено без змін рішення від Павлоградського міськрайонного суду від 12 травня 2015 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, оскільки (---) був належним чином ознайомлений з умовами кредитування і не довів наявності умислу в діях КБ «---» і самого факту обману.

22 жовтня 2015 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2015 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року залишено без змін, зокрема зазначено, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позичальником не доведено наявності умислу в діях банку в момент укладення кредитного договору, оскільки позичальник був належним чином повідомлений про умови кредитного договору, особисто підписав його та згідно меморіального ордеру отримав кредитні кошти в іноземній валюті

 

Частина 2 ст.548 ЦК України, - недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Таким чином, у разі визнання кредитного договору недійсним, недійсними визнаються також договори, які укладенні для забезпечення виконання недійсного договору, а саме: договори поруки, застави, іпотеки.

Відповідно до вимог статті 217 ЦК України, - 1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

 

В судовій практиці багато було справ відносно визнання недійсним пункт кредитного договору в якому передбачалось вирішення спору між сторонами договору Третейським судом. По різному вони вирішувались. Згідно правовим позиціям ВСУ зазначена правильною практика судів, які визнавали цей пункт недійсним відповідно до вимог Закону щодо непідвідомчості спорів Третейському суду відносно кредитних правовідносин.

 

Наприклад: в постанові Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року зазначено –оскільки особа є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча.

 

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська з вирішення спору про визнання недійсним кредитного договору судом також було відмовлено у задоволенні такого позову, який позивач мотивував наступним. У 2008 року між сторонами у справі було укладено кредитний договір пункти 1.3.1, 1.5, 3.3.1, 4.2.6, 4.4.1 якого, на думку позивача, не відповідають положенням ст.ст.11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженим постановою НБУ України №168 від 10 травня 2007 року, зокрема, внаслідок відсутності в кредитному договорі орієнтовної сукупної вартості кредиту та вартості послуг з його оформлення, розпису загальної вартості кредиту для позичальника, відсутності графіку погашення кредиту, обов’язку позичальника за власний рахунок застрахувати предмет іпотеки в рекомендованій банком страховій компанії, можливість банка нараховувати пеню, штраф та водночас в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки, що позивач оцінює як подвійну юридичну відповідальність, дискримінаційні правила зміни відсоткової ставки через можливість лише збільшення такої ставки без зменшення. Крім того, позивач в обґрунтування своїх вимог послався і на те, що розрахунок суми плати за користування кредитними коштами вводить позичальника в оману, оскільки: розмір процентів за користування кредитом здійснюється банком з розрахунку 360 днів у році, а не 365 (366); мінімальний щомісячний платіж є завеликим, бо оскільки сплата таких платежів має зумовити погашення кредиту задовго до настання визначеного договором кінцевого строку повернення кредиту; кредитним договором встановлено обов’язок позичальника сплачувати комісію в порушення вимог законодавства, а п.4.4.1 передбачає перерахунок графіку погашення кредиту лише при внесенні коштів у розмірі більше 5000 доларів США, а при платежах менше даної суми, але більше мінімального платежу банк переплату не зараховує, і куди йде переплата в такому випадку встановити неможливо. З урахуванням цього позивач розцінив спірний кредитний договір несправедливим, укладеним з використанням відповідачем нечесної підприємницької діяльності. Аналізуючи встановлені судом фактичні обставини в контексті норм ст.ст.11, 203, 215, 217, 230, 524, 525, 546, 547, 548, 573, 575, 627, 629, 638, 1054, 1055 ЦК України, ст.ст.1, 3, 18 Закону України «Про іпотеку», ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст.11, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», п.п.3.1, 3.5, 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року №168, п.1.18 Глави 1 Розділу ІІІ Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених постановою Правління НБУ від 18 червня 2003 року №255, суд прийшов до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову в повному обсязі, виходячи з наступного.

Так, позивачем було пред’явлено позовні вимоги про визнання недійсними положень п.1.3.1 та 1.5 кредитного договору №___ від ____ року, перший з яких визначає порядок розрахунку процентів за користування кредитом, виходячи з кількості днів у році – 360, а другий – встановлює обов’язок позичальника сплатити банку комісію за розрахунки, проведені за даним кредитним договором. Дану частину своїх позовних вимог позивач мотивував введенням його кредитодавцем в оману щодо порядку здійснення розрахунку суми плати за користування кредитом (п.1.3.1 кредитного договору), оскільки календарний рік складається з 365 або 366 (високосний рік) днів, в той час як позивач використовує 360 днів у формулі, що збільшує розмір процентів за користування кредитом. Також позивач мотивує зазначені вимоги тим, що покладення на позичальника обов’язку сплачувати комісію за розрахунки (п.1.5 кредитного договору) суперечить вимогам чинного законодавства. Однак, суд не погодився із такою позицією сторони позивача, оскільки відповідно до п.1.18 Глави 1 Розділу ІІІ Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених постановою Правління НБУ від 18 червня 2003 року №255, здійснення кредитодавцем розрахунку процентів річних за користування кредитом, виходячи з 360 днів у році, є одним із передбачених законодавством методів. Не може оцінюватись і як обман позивача застосування кредитодавцем такого методу розрахунку процентів річних за користування кредитом, оскільки формула розрахунку, застосована в методі, наведена безпосередньо в тексті оспорюваного позивачем п.1.3.1 кредитного договору чітко та однозначно. Щодо оспорювання п.1.5 кредитного договору №___ від____ року, то відповідно до п.3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року №168, стягування банком з позичальника комісій, які пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо не є забороненим законом платежем. Навпаки, розмір таких комісій має бути обов’язково зазначено в кредитному договорі, на виконання чого спірний договір і містить спірний п.1.5, яким передбачена сплата позичальником комісії саме за розрахунки за договором. Відповідно, різновид даної комісії не є тим, що охоплюється п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року №168, на який посилається позивач. Таким чином, змісти оспорюваних позивачем п.1.3.1 та 1.5 кредитного договору відповідають вимогам законодавства, чинного на час укладення означеного кредитного договору, і не свідчать про введення кредитодавцем позивача в обману щодо обставин та юридичних наслідків правовідносин, які регулюються цими пункти договору, а відтак такі пункти договору не можуть бути визнані недійсними на підставі та в порядку ст.ст.203, 215, 217, 230 ЦК України, ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Вирішуючи позов в частині вимог про визнання недійсними п.4.2.6 та п.4.4.1 кредитного договору, суд виходив з того, що перший із вказаних пунктів договору регулює питання зміни шляхом збільшення відсоткової ставки за користування кредитом в тому числі, але не виключно, у випадку, якщо позичальник припиняє перерахування заробітної плати, або інших регулярних надходжень на рахунок, відкритий в банку. Разом з тим, згідно п.3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року №168, банки мають право змінювати процентну ставку лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Очевидним є те, що наведена в спірному п.4.2.6 підстава для збільшення відсоткової ставки не є такою, що впливає на вартість кредитних ресурсів банку. Пунктом 4.4.1, окрім іншого, регулюється питання перерахунку графіку погашення кредиту у випадку часткового дострокового погашення кредиту – внесення щомісячного платежу у розмірі, більшому за мінімальний. Однак, даним спірним пунктом кредитного договору визначено, що перерахунок графіку погашення кредиту здійснюється лише в разі внесення в рахунок погашення позичальником суми в розмірі більше 5000 доларів США. Дане положення суперечить нормі ст.11 ч.8 Закону України «Про захист прав споживачів», за змістом якої корегування кредитодавцем кредитних зобов'язань споживача у бік їх зменшення при достроковому частковому погашенні кредиту має здійснюватись без прив’язки до суми дострокового погашення. Відтак, оскільки зміст оспорюваних позивачем п.4.2.6 та п.4.4.1 не відповідає змісту норм законодавства, чинних на час укладення кредитного договору, суд прийшов до висновку про обґрунтованість пред’явлених позивачем позовних вимог в частині визнання недійсними п.4.2.6 та п.4.4.1 зазначеного кредитного договору. Разом з тим, такі позовні вимоги позивача, в тому числі в частині позовних вимог про визнання недійсним п.3.3.1 кредитного договору, задоволенню не підлягали ні повністю, ні частково – внаслідок пропуску позивачем строку позовної давності. Разом з тим, суд не прийняв до уваги посилання сторони позивача на відсутність в кредитному договорі орієнтовної сукупної вартості кредиту та вартості послуг з його оформлення, розпису загальної вартості кредиту для позичальника, відсутності графіку погашення кредиту, обов’язку позичальника за власний рахунок застрахувати предмет іпотеки в рекомендованій банком страховій компанії, можливість банка нараховувати пеню, штраф, що позивач оцінює як подвійну юридичну відповідальність, тощо, оскільки такі твердження безпосередньо не стосувались оспорюваних позивачем пунктів кредитного договору, а відтак і не утворювали предмет доказування по справі.

 

Та обставина, що позичальник і кредитодавець підписали кредитний договір, а тому погодились з його умовами, - не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про визнання договору недійсним, оскільки у разі не підписання договору, то такий договір вважається неукладеним, а тому і підстав для визнання його недійсним не має; сторони підписуючи договір підтверджують що вони з ним погоджується, однак ці обставини не є перешкодою для визнання такого договору недійсним на підставі того, що він суперечить вимогам закону, а також моральним засадам суспільства, оскільки якщо виходити від протилежного взагалі б не було б інституту визнання правочину недійсним відповідно до вимог ч.1 ст. 203 ЦК України, тому що укладений правочин передбачає його підписання сторонами у зв’язку з чим і погодження з його умовами.

 

Однак чинне законодавство визначає, що правочин, який суперечить вимогам закону, а також моральним засадам суспільства визнається судом недійсним. Недійсним правочин вважається з часу його укладення та не має такий правочин юридичних наслідків, окрім повернення сторін у первісний стан.

 

Та обставина, що позичальник частково виконував спірний кредитний договір, також не змінює його правову природу невідповідності обов’язковим нормам закону, і у зв’язку з чим незаконний правочин не може змінитись на чинний, якщо він навіть був виконаний.

 

Правові наслідки недійсності кредитного договору.

 

Відповідно до вимог ст. 216 ЦК України: ч.1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування; ч.2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; ч.3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів; ч.4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін; ч.5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

 

Таким чином, відповідно до вимог ч.3 ст. 216 ЦК України - правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

 

Отже, правові наслідки недійсності кредитного договору встановлено спеціальною нормою, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин – стаття 10571 ЦК України.

 

Відповідно до вимог ст. 10571 ЦК України ч.1. У разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю; ч.2. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт; ч.3. Арешт на майно підлягає зняттю, якщо протягом 30 днів з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсним кредитного договору кошти у розмірі, визначеному судом, будуть повернуті кредитодавцю. Якщо у зазначений строк зобов'язання повернути кошти не виконано, кредитодавець має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на арештоване майно; ч.4. Арешт на майно, накладений відповідно до частини другої цієї статті, підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом; ч.5. Визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. (Доповнено статтею 10571 згідно із Законом України від 02.10.2012 р. N 5405-VI).

 

Таким чином, у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю у розмірі, визначеному судом (ст. 1057-1 ЦК України).

Для застосування вказаної норми із визначеної грошової суми кредиту за мінусом сплачених позичальником кредитних коштів, визначається судом сума у повернення банку - кредитодавцю, за заявою сторони. При цьому не враховуються нараховані суми на погашення процентів за користування кредитом та штрафні санкції.

З аналізу судової практики випливає, що застосування вказаної норми не є поширеним за розглядом справ вказаної категорії, оскільки здебільшого суди відмовляють у задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору, та сторони не надають суду заяву про застосування наслідків недійсності правочину.

 

При визнанні кредитних договорів недійсними та захисту прав споживачів позивачі здебільш посилаються, що не були ознайомлені в повному обсязі про умови кредитування при укладенні договору, які при виконанні договору виявились несправедливими у зв’язку з чим порушені їх права.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Виходячи із змісту ч. 1 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", відповідно до якої, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими, суд повинен виходити не з обставини підписання позивачем кредитного договору та її погодження з усіма його умовами, а повинен був виходити з обставини прямої заборони Законом відповідачу-банку включати несправедливу умову в кредитний договір, тому що, як зазначено у Рішенні КСУ, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору.

Підсумовуючи усе вищевикладене, слід зазначити, що причини, які призводять до виникнення спорів щодо фінансових послуг, лежать у сфері відповідальності як споживачів (зокрема, недостатня обізнаність з вимогами законодавства щодо укладення договорів; нехтування ознайомленням із правилами надання послуг чи іншими документами, які на доповнення до укладених договорів регулюють відповідні договірні відносини), так і фінансових установ (прояви недобросовісності, зловживання своєю компетентністю у відносинах із громадянами з недостатньою високим рівнем фінансових знань та досвіду; включення несправедливих стосовно споживачів умов до договорів про надання відповідних послуг).

 

Причинами визнання недійсними кредитних договорів, на думку позивачів є невиконання банками умов кредитного договору, безпідставне збільшення заборгованості, що призводить до погіршення майнового стану боржників.

 

Крім цього, існують об’єктивні причини, пов’язані з частими змінами законодавства щодо фінансових послуг, які ускладнюють правозастосування.

На даний час найбільш застосовуваним на практиці механізмом захисту прав споживачів фінансових послуг є судовий.

 

Проведеним узагальненням виявлено значну кількість проблемних питань судової практики вирішення зазначеної категорії спорів.

 

Проте, аналізуючи статистичну інформацію, можна зробити висновок, що в більшості випадків по справам про визнання договору споживчого кредиту недійсним, судді, досліджуючи всі доводи сторін та докази – відмовляють у задоволенні позовних вимог.

 

Такі рішення, як правило, оскаржуються, проте в більшості випадків, за результатами розгляду апеляційною інстанцією, залишаються без змін.

 

Таким чином, оскільки при вирішенні цих спорів виникають труднощі із тлумаченням законодавства, яке регулює спірні правовідносини, то є потреба у роз’ясненні законодавства з цих питань.

 

Проблемні та спірні питання, що виникають при розгляді справ по спорам про визнання недійсним споживчого кредитного договору.

 

Узагальнюючи результати судової практики за 2015 рік розгляду судами цивільних справ, пов’язаних із застосуванням судами законодавства, що регулює захист прав споживачів у справах про визнання кредитних договорів недійсними, хотілось би звернути увагу на наступне.

 

Результати проведеного узагальнення показали, що судді в основному дотримуються вимог норм матеріального та процесуального права при розгляді справ у спорах про визнання недійсним споживчого кредитного договору, проте наявність помилок та неоднакової судової практики свідчать про те, що судді не завжди достатньо повно з'ясовують фактичні обставини справи, дають правильну юридичну оцінку доказам, належним чином перевіряють пояснення сторін, у зв'язку з чим постановлені судові рішення не повною мірою відповідають вимогам статей 213 - 215 ЦПК України.

 

Чинне законодавство України має досить серйозні прогалини та істотні суперечності правових норм в регулюванні правовідносин, що виникають під час укладання кредитних договорів. Серед них, наприклад, неврегульованість режиму банківської таємниці, механізм компенсації моральної шкоди за порушення прав сторін, механізму повернення грошей, наданих кредитодавцем (банківською установою) позичальникам, ці обставини, а також велика кількість позовів до судових інстанцій у зв'язку з порушеннями учасниками правовідносин зобов'язань під час невиконання та невідповідного виконання умов кредитного договору свідчать про необхідність проведення наукових досліджень з проблем, що постають під час регулювання кредитного договору.

Виходячи з аналізу розгляду судами справ, можна зазначити про такі порушення на стадії укладення та виконання кредитного договору:

- нарахування заборгованості банком за даними кредитного договору в той момент коли позичальником велася виплати згідно графіку договору;

- зміна розміру лізингових платежів без укладення відповідної додаткової угоди до основного договору;

- не надання інформації споживачу щодо сукупної вартості кредиту при укладенні кредитного споживчого договору;

- надання банком суми кредиту всупереч обумовленої суми кредиту в кредитному договорі.

Слід  також зазначити, що потребує правового визначення питання спричинення шкоди позивачу відповідно до вимог ст. 18 Закону України «Про захист прав споживача», порушення права споживача відповідно до вимог ст. 11 Закону України «Про захист прав споживача» стосовно ухвалення судових рішень про визнання споживчого кредитного договору недійсним.

 

Щодо надання пропозицій про поліпшення розгляду зазначеної категорії справ можна зазначити, що в даний час назріла необхідність у внесенні змін до чинного законодавства, яке недостатньо повно регулює питання щодо застосування Закону України «Про захист прав споживачів» за позовами про визнання кредитного договору недійсним.