flag Судова влада України

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Узагальнення на тему:“Про практику вирішення слідчими суддями питань, пов’язаних із заходами забезпечення кримінального провадження”.

Узагальнення на тему:Про практику вирішення слідчими суддями питань, пов’язаних із заходами забезпечення кримінального провадження.

 

Як відомо, кримінальне провадження не можливе без застосування у випадках, визначених законом, певних заходів примусу.

            На відміну від КПК України в редакції 1960 року, в якому заходи кримінального процесуального примусу містилися в окремих главах, у новому КПК України заходам забезпечення кримінального провадження, як різновиду примусових заходів, приділено окремий розділ – другий.

Основною функцією заходів забезпечення кримінального провадження є забезпечення виконання завдань кримінального провадження, в тому числі, забезпечення належної поведінки суб'єктів кримінального провадження.

Звичайно, застосування заходів забезпечення кримінального провадження пов’язане з тимчасовим обмеженням охоронюваних законом прав, свобод та інтересів осіб, контроль за дотриманням яких під час досудового розслідування кримінальним процесуальним законом покладено на слідчого суддю, який є процесуальною фігурою спеціально уповноваженою на здійснення такого контролю шляхом, перш за все, вирішення питань, пов’язаних із застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження.

Той факт, що КПК України передбачено можливість застосування майже всіх заходів забезпечення кримінального провадження виключно на підставі ухвали слідчого судді, в першу чергу обумовлено наслідками, які може нести в собі необґрунтоване обмеження охоронюваних законом прав, свобод та інтересів осіб, беззастережне дотримання яких є одним із завдань нового кримінального процесуального закону.

В проведеному узагальненні піде мова про заходи забезпечення кримінального провадження питання стосовно яких порушувалися під час досудового розслідування і вирішення яких віднесено саме до компетенції слідчого судді.

            Порядок та підстави застосування заходів забезпечення кримінального провадження визначені в главах 11 – 18 розділу ІІ КПК України.

У відповідності до ч. 2 ст. 131 КПК України, заходами забезпечення кримінального провадження є:

-   виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід;

-   накладення грошового стягнення;

-   тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом;

-   відсторонення від посади;

-   тимчасовий доступ до речей і документів;

-   тимчасове вилучення майна;

-   арешт майна;

-   затримання особи;

-   запобіжні заходи.

Необхідно відзначити, що кожному із вищезазначених заходів забезпечення кримінального провадження законодавцем приділено окремі норми, якими регулюються порядок та підстави їх застосування і лише в ст. 132 КПК України визначені загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

Так, згідно ч. 3 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження допускається лише в разі доведення слідчим, прокурором того, що:

1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження;

2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора;

3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням.

Положення коментованої норми кримінального процесуального закону слід застосовувати в системному зв’язку з положеннями, які містяться в главах 11 – 18 КПК України щодо кожного окремого заходу забезпечення кримінального провадження, про які піде далі.

Привід.

Підстави та порядок застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як привід, регламентовані ч. 1, 2 ст. 139, ст. ст. 140 – 143 КПК України.

Зміст ч. 2 ст. 140 КПК України свідчить про те, що привід може бути застосовано як під час досудового розслідування, так і під час судового провадження і враховуючи, що до компетенції слідчого судді відноситься вирішення питань пов’язаних із застосуванням приводу саме під час досудового розслідування, предметом аналізу будуть підстави застосування даного заходу забезпечення кримінального провадження безпосередньо під час досудового розслідування.

У відповідності до вимог ч. 1, 2 ст. 139, ст. 140 КПК України, привід може бути застосовано під час досудового розслідування до підозрюваного, свідка (крім неповнолітньої особи, вагітної жінки, інвалідів І або ІІ груп, особи, яка одноосібно виховує дітей віком до 6 років або дітей – інвалідів, а також осіб, які згідно з             КПК України не можуть бути допитані як свідки), які будучи у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку викликані до слідчого, прокурора або слідчого судді (зокрема, наявне підтвердження отримання повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом), не з'явилися без поважних причин або не повідомили про причини свого неприбуття.

При цьому, на вищевказаних учасників кримінального провадження за неприбуття за викликом без поважних причин або неповідомлення про причини свого неприбуття, згідно ч. 1 ст. 139 КПК України накладається грошове стягнення у розмірі, передбаченому даною нормою закону.

Положеннями ч. 2 ст. 140 КПК України визначено, що під час досудового розслідування рішення про здійснення приводу слідчим суддею приймається за клопотанням слідчого, прокурора або з власної ініціативи.

Однак, на практиці в переважній більшості слідчими суддями застосовується захід забезпечення кримінального провадження у вигляді приводу саме за клопотаннями слідчих та прокурорів.

Підставами подання слідчими та прокурорами таких клопотань були неприбуття підозрюваних та свідків за викликом слідчого чи прокурора без поважних причин або неповідомлення вказаними учасниками кримінального провадження про причини свого неприбуття за викликом слідчого чи прокурора.

За період з 20 листопада 2012 року по 01 серпня 2013 року слідчими суддями судів першої інстанції Дніпропетровської області було розглянуто 334 клопотання про здійснення приводу підозрюваних та свідків, з яких 272 клопотання було задоволено, а в задоволенні 58 клопотань відмовлено.

Кримінальним процесуальним законом не визначено переліку підстав, з яких клопотання слідчого, прокурора про здійснення приводу підлягає відмові в задоволенні, однак, аналіз ч. 3 ст. 142 КПК України дає підстави вважати, що в задоволенні клопотання слід відмовити якщо в ході розгляду клопотання буде встановлено, що відсутнє підтвердження отримання підозрюваним, свідком повістки про виклик або відсутнє підтвердження про його ознайомлення зі змістом повістки іншим шляхом, тобто виклик учасників кримінального провадження було здійснено не у встановленому КПК України порядку. Також, предметом перевірки слідчим суддею мають бути причини неявки викликаної особи, а також з’ясування питання повідомлення слідчого, прокурора про причини неприбуття.

При цьому, розглядаючи питання дотримання вимог кримінального процесуального закону в частині виклику підозрюваного, свідка, слідчим суддям необхідно враховувати положення ст. 135 КПК України, якою регламентований порядок здійснення виклику у кримінальному провадженні.

На нашу думку, відсутність в КПК України конкретної норми, яка б визначала підстави відмов в задоволенні клопотань про здійснення приводу створює певні труднощі при розгляді таких клопотань, оскільки виникають питання подібні тому, яке рішення повинен прийняти слідчий суддя коли в ході розгляду буде встановлено, що підозрюваний, свідок, будучи викликаний у встановленому КПК України порядку, не з’явився до слідчого або прокурора з поважних причин, однак, з об’єктивних причин (важка хвороба, знаходження в місці, в якому відсутні засоби зв’язку) не міг повідомити про причини свого неприбуття.

Також, виникає питання, чи може бути невідповідність поданого клопотання про здійснення приводу вимогам ст. 141 КПК України підставою для відмови в його задоволенні.

Аналізуючи причини відмов в задоволенні клопотань про здійснення приводу, слід відзначити, що в переважній більшості слідчими суддями приймалися такі рішення саме у зв’язку з встановленням відсутності доказів отримання даними учасниками кримінального провадження повістки про виклик або ознайомлення зі змістом повістки іншим чином.

Відповідно до ч. 1 ст. 140 КПК України, привід полягає у примусовому супроводженні особи, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, до місця її виклику в зазначений в ухвалі час.

Виходячи з положень коментованої норми закону, слідчі та прокурори в своїх клопотаннях про здійснення приводу повинні зазначати день та час, в який підозрюваний або свідок підлягає примусовому супроводженню до слідчого, прокурора, що не суперечить вимогам кримінального процесуального закону.

Однак, на практиці подані клопотання про здійснення приводу не завжди містять таку інформацію, а враховуючи, що положення ст. 142 КПК України не передбачають розгляду клопотань даної категорії за обов’язкової участі особи, яка подала клопотання, з’ясувати це питання в ході безпосереднього розгляду клопотання не виявлялося можливим, у зв’язку з чим слідчими суддями постановлялися ухвали про відмову в задоволенні клопотань про здійснення приводу.

На нашу думку, з метою однакового застосування на практиці норм КПК України, вищевикладене питання підлягає додатковому роз’ясненню.

Частина 3 ст. 140 КПК України передбачає можливість застосування приводу, зокрема, до підозрюваного.

Однак, в практиці слідчих суддів мали місце випадки коли ні з поданого клопотання про здійснення приводу, ні з доданих до клопотання матеріалів, не вбачалося, що особі було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення або вона була затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, у зв’язку з чим слідчими суддями постановлялися ухвали про відмову в задоволенні поданого клопотання.

Як свідчить судова практика, розглядаючи клопотання про здійснення приводу, слідчі судді судів першої інстанції Дніпропетровської області крім норм КПК України, якими безпосередньо регулюються підстави і порядок застосування заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді приводу, враховують і вимоги         ст. 132 КПК України.

Так, є непоодинокими випадки відмов в задоволенні клопотань про здійснення на підставі п. п. 1, 2 КПК України, у зв’язку із встановленням слідчим суддею в ході розгляду клопотання недоведеності слідчим або прокурором того, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходу забезпечення кримінального провадження або того, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який йшлося в поданому клопотанні про здійснення приводу.

Подання слідчими, прокурорами клопотань про здійснення приводу обумовлено необхідністю проведення певної слідчої дії за участю підозрюваного або свідка, який, будучи у встановленому КПК України порядку викликаний і без поважної причини не з’явився за викликом або не повідомив про причини своєї неявки.

Однак, на практиці виникає проблемне питання, пов’язане з тим, що ч. 3         ст. 140 КПК України обмежує коло осіб з числа свідків, до яких може бути застосовано привід, що враховуючи можливе ухилення таких осіб від явки до слідчого або прокурора, унеможливлює проведення певної слідчої дії і може призвести до затягування строків досудового розслідування.

Також, одним із проблемних питань, яке, на нашу думку, заслуговує на увагу, є питання пов’язане з відсутністю в КПК України норми, якою б визначалася можливість здійснення приводу потерпілого.

Таке питання виникає враховуючи наявність передбачених кримінальним процесуальним законом випадків коли проведення певної слідчої дії (як то проведення допиту потерпілого, пред’явлення особи або речей для впізнання) неможливе за відсутності потерпілого, обов’язком якого у відповідності до ч. 1 ст. 57 КПК України є прибути за викликом, зокрема, слідчого, прокурора, що в свою чергу може призвести до затягування строків досудового розслідування.

Накладення грошового стягнення.

Підстави та порядок застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як накладення грошового стягнення, регламентовані ст. ст. 144 – 146 КПК України.

Частина 1 ст. 144 КПК України, відповідно до якої грошове стягнення може бути накладено на учасників кримінального провадження у випадках та розмірах, передбачених КПК України, за невиконання процесуальних обов’язків, є відсилочною нормою закону, оскільки не містить чіткого кола осіб, до яких може бути застосовано грошове стягнення, конкретного переліку процесуальних обов’язків, за невиконання яких без поважних причин до учасників кримінального провадження може бути застосовано грошове стягнення, а також не регламентує розмір такого грошового стягнення.

Аналізом положень КПК України встановлено, що грошове стягнення під час досудового розслідування може бути накладено в наступних випадках:

-   неприбуття підозрюваного, свідка, потерпілого на виклик без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття (ч. 1 ст. 139 КПК України);

-   невиконання підозрюваним обов’язків, покладених на нього при застосуванні запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання (ч. 2 ст. 179 КПК України);

-   невиконання поручителем взятих на себе зобов’язань при застосуванні до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді особистої поруки (ч. 5 ст. 180 КПК України);

-   порушення взятих на себе зобов’язань із нагляду за неповнолітнім підозрюваним із боку батьків, опікунів і піклувальників (ч. 5 ст. 493 КПК України).

За проаналізований період слідчими суддями судів першої інстанції Дніпропетровської області було розглянуто всього 4 клопотання, поданих слідчими, про застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як накладення грошового стягнення, за наслідком розгляду яких було постановлено 3 ухвали про задоволення клопотань та 1 ухвала, якою подане слідчим клопотання було повернуто без розгляду. Випадків скасування ухвал про накладення грошового стягнення в практиці слідчих суддів області не було.

Так, ухвалою слідчого судді Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 29 березня 2013 року було повернуто без розгляду клопотання слідчого СВ Васильківського РВ ГУМВС України в Дніпропетровській області, в якому слідчий просив застосувати до громадянки (---) захід забезпечення кримінального провадження у вигляді грошового стягнення. В обґрунтування поданого клопотання слідчий посилався на те, що в ході проведення досудового розслідування виникла необхідність допиту громадянки (---) в якості свідка, у зв’язку з чим їй особисто було вручено повістку про виклик до слідчого на 10 годину 27 березня 2013 року, однак, в зазначений день та час свідок до слідчого з невідомих причин не прибула, а в телефонній розмові пообіцяла прибути до слідчого 28 березня 2013 року, але знову не з’явилась. В ході розгляду зазначеного клопотання слідчий суддя встановив, що в клопотанні слідчим не було зазначено процесуального статусу особи, відносно якої порушувалося питання про застосування заходу забезпечення кримінального провадження, її прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання; обов’язок, який покладено на особу КПК України, прізвище, ім’я, по батькові та посада слідчого, прокурора, при цьому слідчим не було надано доказів, підтверджуючих неявку громадянки (---) без поважних причин, у зв’язку з чим слідчий суддя прийшов до висновку про необхідність повернення клопотання слідчого без розгляду.

Аналізуючи вищевикладений приклад, який мав місце в судовій практиці, необхідно відзначити наявність питання щодо обґрунтованості прийняття слідчим суддею такого рішення, оскільки КПК України не передбачено повернення без розгляду клопотань про накладення грошового стягнення, які викликають сумніви і викладені в ухвалі підстави, з яких слідчий суддя постановив таку ухвалу.

На наш погляд, є незрозумілою тенденція такої незначної кількості поданих слідчими та прокурорами клопотань про накладення грошового стягнення, враховуючи, що за аналогічний період слідчими та прокурорами було подано 334 клопотання про здійснення приводу підозрюваних та свідків, правові підстави подання якого визначені ч. 1, 2 ст. 139 КПК України.

Так, відповідно до ч. 1, 2 ст. 139 КПК України, якщо, зокрема, підозрюваний, свідок, який був у встановленому КПК України порядку викликаний, не з'явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, на нього накладається грошове стягнення, у визначеному даною нормою закону розмірі, і до такого учасника кримінального провадження може бути застосовано привід.

Таким чином, за наявності умов, передбачених ч. 1 ст. 139 КПК України, слідчі та прокурори не використовують передбачений кримінальним процесуальним законом механізм накладення грошового стягнення, який покликаний дисциплінувати учасників судового провадження до належного виконання процесуальних обов’язків та посилити повагу громадян до суду та правоохоронних органів.

Слід відзначити наявність певного спірного питання, яке полягає в тому, що норми КПК України, якими передбачені випадки, у яких застосовується грошове стягнення, не дають конкретної відповіді на питання, чи є накладення грошового стягнення у передбачених кримінальним процесуальним законом випадках обов’язковим, або ж ініціювання такого питання перед слідчим суддею є правом слідчих та прокурорів, в той час, як згідно ч. 3 ст. 146 КПК України, яка є імперативною нормою закону, слідчий суддя, встановивши, що особа не виконала покладений на неї процесуальний обов’язок без поважних причин, накладає на неї грошове стягнення.

 

Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом.

Підстави та порядок застосування слідчим суддею такого заходу забезпечення кримінального провадження як тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, а також порядок продовження строку такого обмеження, визначені                   ст. ст. 148 –153 КПК України.

У відповідності до вимог ст. 148 КПК України, під час досудового розслідування тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом може бути здійснене на підставі рішення слідчого судді у разі наявності достатніх підстав вважати, що для припинення кримінального правопорушення чи запобігання вчиненню іншого, припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного щодо перешкоджання кримінальному провадженню, забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, необхідно тимчасово обмежити підозрюваного у користуванні спеціальним правом.

Положення ст. 150 КПК України передбачають можливість звернення до слідчого судді з клопотанням про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом прокурора та слідчого за погодженням з прокурором. При цьому, у випадку тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом, прокурор або слідчий зобов’язаний звернутися до слідчого судді з відповідним клопотанням не пізніше 2 днів з моменту тимчасового вилучення.

Нормами глави 13 КПК України не визначено переліку спеціальних прав, у користуванні яких може бути тимчасово обмежено підозрюваного.

Однак, частиною 1 ст. 148 КПК України визначений перелік документів, які посвідчують користування спеціальним правом і можуть бути тимчасово вилучені і аналізом даної норми закону можна прийти до висновку, що під час досудового розслідування підозрюваний може бути тимчасово обмежений в користуванні наступних спеціальних прав:

-   права керування транспортними засобами;

-   права полювання;

-   права на здійснення підприємницької діяльності.

За період з дня набрання КПК України в редакції 2012 року законної сили і по 01 серпня 2013 року слідчими суддями місцевих судів Дніпропетровської області було розглянуто 27 клопотань слідчих та прокурорів про застосування заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, з яких 22 клопотання було задоволено, а в задоволенні 5 клопотань відмовлено. Випадків повернення клопотань про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом на підставі ч. 3 ст. 151 КПК України, а також випадків розгляду клопотань про продовження строку тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, в практиці слідчих суддів області за проаналізований період не було.

Як вбачається з постановлених слідчими суддями ухвал, в переважній більшості в поданих клопотаннях про застосування заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, порушувалося питання про тимчасове обмеження підозрюваного у користуванні саме права керування транспортними засобами, які заявлялися в рамках проведення досудового розслідування у злочинах проти безпеки руху та експлуатації транспорту.

Аналізуючи причини відмов в задоволенні клопотань слідчих про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом неможливо не відмітити той факт, що подеколи слідчі невірно тлумачать підстави, з яких у відповідності до ст. 148 КПК України до підозрюваного може бути застосовано такий захід забезпечення кримінального провадження.

Такий висновок вбачається з доводів слідчих, якими вони обґрунтовують свої клопотання і які полягають лише в тому, що особа підозрюється у вчиненні тяжкого злочину, за вчинення якого санкція статті КК України передбачає покарання, в тому числі, у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами, при цьому в поданих клопотаннях взагалі відсутнє посилання на підстави, з яких у відповідності до вимог кримінального процесуального закону підозрюваного може бути тимчасово обмежено у користуванні спеціальним правом, у зв’язку з чим слідчими суддями постановлялися ухвали про відмову в задоволенні клопотань.

При цьому, мали місце випадки коли слідчі зверталися з клопотаннями про тимчасове обмеження підозрюваного у користуванні спеціальним правом в рамках кримінального провадження, досудове розслідування у якому вже тривало декілька місяців, при цьому з клопотання не вбачалося чим була обумовлена необхідність застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження наприкінці досудового розслідування.

Все ж таки, основною причиною відмов в задоволенні клопотань про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом була недоведеність слідчим та прокурором того, що застосування до підозрюваного такого заходу забезпечення кримінального провадження необхідне задля запобігання вчиненню ним інших злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту.

При цьому, відмовляючи в задоволенні клопотань слідчих, слідчими суддями враховувалися відомості про особу підозрюваного, зокрема, стосовно наявності у нього протягом тривалого часу права керування транспортними засобами, протягом якого особа не притягувалась до адміністративної відповідальності за порушення Правил безпеки дорожнього руху України; необхідність використання підозрюваним транспортного засобу у роботі.

Також, слідчими суддями враховувалися наслідки тимчасового обмеження підозрюваного у користуванні правом керування транспортними засобами.

Проблемне питання, яке виникає під час розгляду клопотань про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом полягає в тому, що у відповідності до вимог ст. 151 КПК України, такі клопотання слідчим суддею розглядаються не пізніше трьох днів з дня надходження клопотання до суду і якщо документи, які посвідчують користування спеціальним правом не були тимчасово вилучені, лише за участю підозрюваного, його захисника.

Однак, КПК України не визначено, яке рішення повинен прийняти слідчий суддя в разі ухилення підозрюваного від явки в судове засідання з розгляду клопотання про тимчасове обмеження його у користуванні спеціальним правом і невиконання при цьому ухвал слідчого судді про здійснення приводу підозрюваного.

Також, на нашу думку одним із проблемних питань, яке може виникнути в ході розгляду клопотання про продовження строку тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, є відсутність в ст. 153 КПК України вказівки на строк, до якого за рішенням слідчого судді застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження може бути продовжено. Таким чином, виникає питання, чи можна під час розгляду такого клопотання застосовувати положення ст. 219 КПК України і вирішувати питання про продовження строку тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом в межах строків досудового розслідування.

Відсторонення від посади.

Підстави та порядок застосування слідчим суддею такого заходу забезпечення кримінального провадження як відсторонення від посади, а також порядок продовження строку відсторонення від посади та його скасування, регламентовані         ст. ст. 154 – 158 КПК України.

Системний аналіз зазначених норм кримінального процесуального закону дає можливість прийти до висновку, що підставою застосування заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді відсторонення від посади під час досудового розслідування є наявність достатніх підстав вважати, що такий захід необхідний для припинення кримінального правопорушення, припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного, який, перебуваючи на посаді, може знищити чи підробити речі і документи, які мають значення для досудового розслідування, незаконними засобами впливати на свідків та інших учасників кримінального провадження або протиправно перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином.

При цьому, ч. 1 ст. 154 КПК України передбачає можливість застосування заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді відсторонення від посади під час досудового розслідування лише щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину, і незалежно від тяжкості злочину – щодо особи, яка є службовою особою правоохоронного органу.

За проаналізований період на розгляд слідчим суддям місцевих судів Дніпропетровської області надійшло 45 клопотань про відсторонення від посади, з яких 40 клопотань було задоволено, а в задоволенні 5 клопотань відмовлено.

Випадків скасування або продовження строку дії заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді відсторонення від посади під час досудового розслідування в практиці слідчих суддів судів першої інстанції Дніпропетровської області не було.

У відповідності до ч. 1 ст. 157 КПК України, слідчий суддя, суд відмовляє у задоволенні клопотання про відсторонення від посади, якщо слідчий, прокурор не доведе наявність достатніх підстав вважати, що такий захід необхідний для припинення кримінального правопорушення, припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного чи обвинуваченого, який, перебуваючи на посаді, може знищити чи підробити речі і документи, які мають значення для досудового розслідування, незаконними засобами впливати на свідків та інших учасників кримінального провадження або протиправно перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином.

Так, саме у зв’язку з недоведеністю слідчим в поданому клопотанні, а прокурором в судовому засіданні, того, що перебуваючи на займаній посаді, підозрювана зможе незаконними засобами впливати на свідків та інших учасників кримінального провадження або протиправно перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, ухвалою слідчого судді Жовтневого суду                             м. Дніпропетровська від 18 червня 2013 року було відмовлено в задоволенні клопотання старшого слідчого відділу прокуратури Дніпропетровської області про відсторонення від посади (---), підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України. До висновку про необхідність відмови в задоволенні поданого клопотання слідчий суддя прийшов встановивши, що на момент розгляду клопотання підозрювана перебуває у декретній відпустці по догляду за дитиною, а відтак не здійснює своїх посадових обов’язків.

На підставі ч. 1 ст. 157 КПК України і Тернівським районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області 02 липня 2013 року було відмовлено в задоволенні клопотання слідчого СВ Тернівського РВ КМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області про відсторонення від посади (---), підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України.

Разом з тим, положення ч. 2 ст. 157 КПК України зобов’язують слідчого суддю при вирішення питання про відсторонення від посади враховувати такі обставини:

  1. правову підставу для відсторонення від посади;
  2. достатність доказів, які вказують на вчинення особою кримінального правопорушення;
  3. наслідки відсторонення від посади для інших осіб.

Так, встановивши в ході розгляду клопотання слідчого Дніпропетровського РВ ГУМВС України в Дніпропетровській області про відсторонення від посади (---), підозрюваного у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 175, ч. 2 ст. 367 КК України, факт відсутності у кримінальному провадженні достатніх доказів, які вказують на вчинення громадянином (---) кримінальних правопорушень, у вчиненні яких він підозрюється, ухвалою слідчого судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2013 року було відмовлено в задоволенні поданого клопотання.

Згідно ч. 1 ст. 156 КПК України, клопотання про відсторонення від посади слідчим суддею розглядається за участю, в тому числі, підозрюваного.

Саме у зв’язку відсутністю підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, (---), в судовому засіданні з розгляду клопотання старшого слідчого СВ Індустріального РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області про його відсторонення від посади, яке було обумовлено перебуванням підозрюваного на стаціонарному лікуванні, ухвалою слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2013 року було відмовлено в задоволенні клопотання слідчого.

            Як було вище зазначено, кримінальний процесуальний закон передбачає застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як відсторонення від посади, лише у кримінальних провадженнях щодо злочинів середньої тяжкості, тяжких чи особливо тяжких злочинів, і незалежно від тяжкості злочину – у кримінальному провадженні щодо особи, яка є службовою особою правоохоронного органу.

            Однак, в судовій практиці Дніпропетровської області мав місце випадок коли слідчим клопотання про відсторонення підозрюваного від посади було подано всупереч вимогам ч. 1 ст. 154 КПК України.

            Так, 28 травня 2013 року слідчий СВ Довгинцівського РВ КМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області звернувся до Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з клопотанням, в якому просив здійснити відсторонення від посади (---), підозрюваного у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 368 КК України. Однак, в ході розгляду вказаного клопотання слідчим суддею районного суду було встановлено, що злочини, у вчиненні яких підозрюється (---), у відповідності до ст. 12 КК України відносяться до злочинів невеликої тяжкості, у кримінальному провадженні щодо яких КПК України не допускає застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як відсторонення від посади, у зв’язку з чим слідчий суддя постановив ухвалу про відмову в задоволенні поданого клопотання.

            Узагальнюючи судову практику розгляду клопотань про відсторонення від посади, маємо змогу проаналізувати якість постановлених слідчими суддями ухвал, оскільки у відповідності до п. 11 ч. 1 ст. 309 КПК України, ухвали слідчого судді про відсторонення від посади або відмову у ньому, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

            Із загальної кількості ухвал, постановлених слідчими суддями місцевих судів Дніпропетровської області за наслідками розгляду клопотань про відсторонення від посади, в апеляційному порядку було оскаржено 13 ухвал про відсторонення від посади та 3 ухвали, якими в задоволенні поданих клопотань даної категорії було відмовлено.

            За наслідками апеляційного перегляду колегіями суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області було скасовано 3 ухвали слідчих суддів судів першої інстанції про відсторонення від посади, а 10 ухвал залишено без змін.

            При цьому, скасовуючи ухвалу слідчого судді Кіровського районного суду              м. Дніпропетровська від 24 липня 2013 року, якою підозрювану (---) було відсторонено від посади головного спеціаліста відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції, колегія суддів не ставила під сумнів обґрунтованість висновків слідчого судді районного суду стосовно необхідності відсторонення підозрюваної від займаної посади, однак, не погодилась з визначеним слідчим суддею строком дії такої ухвали. До такого висновку колегія суддів прийшла враховуючи, що в поданому клопотанні слідчим порушувалося питання про відсторонення підозрюваної від посади на строк 1 місяць, а не на 2, як було визначено слідчим суддею. У зв’язку з чим, скасувавши ухвалу слідчого судді, колегія суддів постановила нову ухвалу, якою задовольнила клопотання слідчого про відсторонення підозрюваної (---) від посади строком на 1 місяць.

            Підставами скасування решти 2 ухвал, якими підозрюваних було відсторонено від посади, було встановлення колегіями суддів в ході апеляційного розгляду відсутності доказів наявності достатніх підстав вважати, що такий захід забезпечення кримінального провадження необхідний для припинення кримінального правопорушення, припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного. Колегіями суддів було констатовано, що слідчі судді в постановлених ухвала лише зробили посилання на наявність передбачених кримінальним процесуальним законом підстав для відсторонення підозрюваного від посади, жодним чином не перевіривши та не вмотивувавши такі висновки, у зв’язку з чим, скасувавши оскаржувані ухвали колегіями суддів були постановлені нові ухвали, якими відмовлено в задоволенні поданих клопотань.

            Що стосується ухвал, якими було відмолено в задоволенні клопотань про відсторонення від посади, то за наслідками їх апеляційного перегляду, всі ухвали, в тому числі ті, приклади яких наведені вище, залишені без змін.

            Таким чином, враховуючи, що 35% ухвал від загальної кількості, постановлених за наслідком розгляду клопотань про відсторонення від посади, було оскаржено в апеляційному порядку, з яких 77% ухвал було залишено без змін, можна прийти до висновку про те, що слідчими суддями судів першої інстанції Дніпропетровської області в цілому законно та обґрунтовано приймаються рішення по даній категорії клопотань.

            Проблемним питанням, яке виникає під час розгляду клопотань про відсторонення від посади і на нашу думку, потребує роз’яснень, є відсутність розуміння того, яким чином при вирішенні питання про відсторонення від посади повинні враховуватися наслідки такого відсторонення підозрюваного від посади для інших осіб, а також яким чином такі наслідки повинні враховуватися в співвідношенні з об’єктивною наявність передбачених КПК України підстав для застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження.

            Тимчасовий доступ до речей і документів.

            Відповідно ст. 159 КПК України тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та, у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх (здійснити їх виїмку).

            Також, вищезазначеною нормою кримінального процесуального закону встановлено, що дозвіл на тимчасовий доступ до речей і документів може бути надано виключно на підставі ухвали слідчого судді і відображення в КПК України відповідної норми зумовлено тим, що тимчасовий доступ до речей і документів обмежує як суспільні, так і приватні права особи, оскільки документи можуть торкатися як суспільного, так і приватного її життя, знаходитися у неї вдома і на роботі чи в іншому місті, і їх навіть тимчасове вилучення або зняття з них копій може привести до розголошення як суспільного так і приватного життя особи, а в подальшому – негативно вплинути на її особисті та суспільні стосунки.

            За період з 20 листопада 2012 року по 01 серпня 2013 року на розгляд слідчих суддів судів першої інстанції Дніпропетровської області надійшло 11784 клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів, з яких 10327 клопотань було задоволено, в задоволенні 1356 клопотань відмовлено, а 101 клопотання було повернуто.

            Той факт, що кількість поданих на розгляд слідчих суддів клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів суттєво переважає над кількістю поданих клопотань про застосування інших заходів забезпечення кримінального провадження, обумовлено тим, що речі та документи мають доказове значення у кримінальному провадженні, а отже отримання до них доступу є необхідним як з метою встановлення обставин у кримінальному провадженні та винних осіб у вчиненні кримінального правопорушення, так і для їх долучення до матеріалів кримінального провадження в якості доказів.

            У відповідності до вимог ст. 160 КПК України, право звернутися до слідчого судді під час досудового розслідування з клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів мають сторони кримінального провадження, зокрема, з боку обвинувачення – слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий та його представник; з боку захисту – підозрюваний, його захисник та законний представник.

            Однак, судова практика свідчить про те, що з клопотаннями про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів як правило звертається сторона кримінального провадження з боку обвинувачення, а саме, слідчі та прокурори, в той час, як випадки звернення до слідчих суддів з такими клопотаннями сторони кримінального провадження з боку захисту, перш за все це стосується захисників підозрюваних, є поодинокими, незважаючи на те, що відображення в новому КПК України норми закону, яка надає стороні кримінального провадження з боку захисту дане право, було спрямоване на закріплення механізму реалізації такої засади нового кримінального процесуального закону, як змагальність сторін та свобода в подані ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

            Так, 22 березня 2013 року слідчим суддею Саксаганського районного суду             м. Кривого Рогу Дніпропетровської області було розглянуто клопотання про надання тимчасового доступу до документів, подане захисником підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України. В клопотанні захисником було порушено питання про надання дозволу на тимчасовий доступ до медичних документів, які містять інформацію про надання медичної допомоги потерпілому у кримінальному провадженні, з метою отримання їх копій чи витягів. Ухвалою слідчого судді клопотання захисника було задоволено в повному обсязі, при цьому під час розгляду клопотання слідчим суддею були встановлені факти того, що громадянину (---) дійсно було оголошено підозру у вчиненні кримінального правопорушення, а адвокат (---) постановою слідчого був залучений до участі у кримінальному провадженні в якості захисника підозрюваного (---), а також та обставина, що листом КЗ (---) захиснику було відмовлено в наданні інформації про надання потерпілому (---) медичної допомоги, оскільки така інформація є конфіденційною, у зв’язку з чим слідчий суддя прийшов до висновку, що в інший спосіб стороні кримінального провадженні неможливо отримати таку інформація, котра має суттєве значення для встановлення обставин кримінального провадження.

            Незважаючи на те, що КПК України конкретно визначено коло осіб, які мають право під час досудового розслідування звернутися до слідчого судді з клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів, в практиці слідчих суддів Дніпропетровської області мають місце випадки коли з такими клопотаннями звертаються особи, які у відповідності до ч. 1 ст. 160 КПК України, не мають такого права, як то керівники районних та міських відділів внутрішніх справ, співробітники оперативних підрозділів органів внутрішніх справ, у зв’язку з чим слідчими суддями приймалися рішення про відмову в задоволенні поданих клопотань.

            Проведеним узагальненням встановлено, що звертаючись до слідчих суддів з клопотаннями про тимчасовий доступ до речей і документів, слідчі та прокурори не завжди дотримуються вимог ч. 6 ст. 132, ст. 160 КПК України.

            Так, найрозповсюдженішими порушеннями, які допускаються слідчими та прокурорами є не долучення до клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів належним чином засвідченої копії витягу з ЄРДР щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання; не зазначення в клопотанні правової кваліфікації кримінального правопорушення, а лише вказівка на статтю (частину статті) КК України; відсутність повних та конкретних відомостей про речі і документи, тимчасовий доступ до яких планується отримати; відсутність відомостей про підстави вважати, що речі і документи перебувають або можуть перебувати у володінні відповідної фізичної або юридичної особи, а також відомостей стосовно значення речей і документів для встановлення обставин у кримінальному провадженні.

            Слід відзначити важливість роз’яснення судовою палатою у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в інформаційному листі від 05 квітня 2013 року права слідчих суддів після розгляду клопотання про застосування заходу забезпечення кримінального провадження у виді тимчасового доступу до речей і документів постановити ухвалу про повернення клопотання для усунення недоліків, якщо клопотання було подано слідчому судді без додержання вимог, визначених відповідною нормою КПК, в той час, як до моменту надання судом касаційної інстанції такого роз’яснення, в переважній більшості слідчими суддями в разі встановлення невідповідності поданого клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів вимогам п. п. 1 – 5 ч. 2           ст. 162 КПК України приймалися рішення про відмову в задоволенні поданого клопотання.

            Кримінальним процесуальним кодексом України саме на сторону кримінального провадження, в тому числі слідчого і прокурора, які звертаються до слідчого судді з клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів, покладено обов’язок довести наявність обставин, перелічених в п. п. 1, 2, 3 ч. 5         ст. 163 КПК України, які слідчими суддями розглядаються з урахуванням вимог ч. 3 ст. 132 КПК України, яка містить загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

            Однак, в більшості випадків слідчі та прокурори формально ставляться до вимог кримінального процесуального закону в частині необхідності обґрунтування вищевказаних обставин і лише обмежуються констатацією в клопотанні наявності таких обставин, жодним чином не розкриваючи їх, а тим паче не доводячи.

            Саме встановлення слідчими суддями під час розгляду клопотань про тимчасовий доступ до речей та документів недоведеності слідчими, прокурорами вищевказаних обставин і було підставою відмов у задоволенні таких клопотань.

Так, основними причинами відмов в задоволенні клопотань слідчих та прокурорів про надання дозволів на тимчасовий доступ до речей і документів стало встановлення слідчими суддями під час розгляду клопотання факту не доведення слідчими та прокурорами наявності достатніх підстав вважати, що ці речі або документи перебувають чи можуть перебувати у володінні відповідної фізичної або юридичної особи; самі по собі або в сукупності з іншими речами і документами кримінального провадження, у зв’язку з яким подається клопотання, мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні, а інколи взагалі не доведено, що речі або документи мають суттєве значення для встановлення будь-яких обставин у кримінальному провадженні, в рамках якого подається клопотання; за змістом клопотання не конкретизовано, до яких саме документів або речей необхідно надати тимчасовий доступ; взагалі не надано доказів необхідності вжиття такого заходу забезпечення кримінального провадження як тимчасовий доступ до речей і документів.

Як свідчить судова практика, найпоширенішими документами, з клопотаннями про тимчасовий доступ до яких звертаються сторони кримінального провадження, є документи, які містять охоронювану законом таємницю.

В більшості випадків це стосується документів, котрі містять відомості, які можуть становити лікарську таємницю, таємницю вчинення нотаріальних дій, банківську таємницю вчинення нотаріальних дій і звичайно інформацію, яка знаходиться в операторів та провайдерів телекомунікацій, про зв'язок, абонента, надання телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг, їх тривалості, маршрутів передавання тощо.

Враховуючи специфіку такої інформації та наслідки, які може спричинити для фізичної або юридичної особи доступ до таких документів, до клопотань про надання дозволів на тимчасовий доступ до документів, які містять охоронювану законом таємницю законодавець встановив додаткові вимоги, які у відповідності до п. 6 ч. 2 ст. 160 КПК України, полягають в необхідності зазначення в клопотанні можливості використання як доказів відомостей, що містяться в речах і документах, та неможливості іншими способами довести обставини, які передбачається довести за допомогою цих речей і документів.

Проведеним узагальненням встановлено, що слідчими, прокурорами, керівниками органу досудового розслідування у відповідних клопотаннях зазначаються вищезазначені обставини, хоча в багатьох випадках і суто формально, а тому, слідчі судді, керуючись вимогами ч. 6 ст. 163 КПК України, відмовляють в задоволенні клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, у зв’язку з недоведеністю можливості використання як доказів відомостей, що містяться в таких речах і документах та неможливості іншими способами довести обставини, які передбачається довести за допомогою цих речей і документів.

В переважній більшості на розгляд слідчих суддів надходять клопотання про тимчасовий доступ до документів з інформацією, яка знаходиться в операторів та провайдерів телекомунікацій, про зв'язок, абонента, надання телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг, їх тривалості, маршрутів передавання тощо.

При розгляді таких клопотань, крім вищезазначених підстав відмови в їх задоволенні, досить часто мають місце випадки коли в клопотаннях відсутнє посилання, з поданням відповідних доказів, на підтвердження належності телефонного номеру оператора певній особі, пов’язаній з кримінальним провадженням; належності номеру ІМЕІ, вказаному у клопотанні, певному мобільному телефону; у зв’язку між номером абонента або ІМЕІ певного телефону та обставинами кримінального правопорушення. Як показує судова практика, в переважній більшості в клопотаннях сторони кримінального провадження з боку обвинувачення про тимчасовий доступ до речей і документів ставиться питання і про вилучення відповідних речей чи документів.

У відповідності до п. 7 ч. 2 ст. 160 КПК України, якщо в клопотанні про тимчасовий доступ до речей і документів стороною кримінального провадження порушується питання про його вилучення, то в клопотанні повинно бути зазначено обґрунтування необхідності такого вилучення.

При цьому, в контексті вимог ч. 7 ст. 163 КПК України, обґрунтування необхідності вилучення речей і документів при тимчасовому доступі до них полягає в викладенні в клопотанні підстав вважати, що без вилучення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів.

Саме встановивши доведеною стороною кримінального провадження наявність достатніх підстав вважати що без вилучення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів, слідчий суддя, у відповідності до вимог зазначеної норми закону і може дати розпорядження про надання можливості вилучення речей і документів.

В свою чергу, недоведеність слідчим, прокурором, керівником органу досудового розслідування викладених обставин, визначених кримінальним процесуальним законом і є найпоширенішою причиною, з якої слідчі судді судів першої інстанції Дніпропетровської області приходили до висновку про необхідність відмови в наданні дозволу на вилучення речей чи документів при задоволенні відповідного клопотання в частинні надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, тим самим частково задовольняючи подане клопотання.

Так, за наслідками розгляду клопотання старшого слідчого СВ ПМ Дніпродзержинської ОДПІ, заявленого в рамках кримінального провадження за фактом ухилення посадовими особами ТОВ (---) від сплати податків в особливо великих розмірах, в якому слідчий просив надати дозвіл на тимчасовий доступ до документів контрагента ТОВ (---) – ПП (---) по розрахунковому рахунку № (---), відкритому у філії відділення ПАТ (---), з можливістю їх вилучення, слідчим суддею Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області було прийнято рішення про необхідність часткового задоволення даного клопотання слідчого. Ухвалою слідчого судді було надано дозвіл на тимчасовий доступ до вказаних в клопотанні документів, а в частині вимог клопотання про вилучення цих документів слідчий суддя відмовив, оскільки прийшов до висновку про недоведеність органом досудового розслідування підстав вважати, що без вилучення документів існує реальна загроза їх зміни чи знищення або того, що без вилучення документів неможливо досягти мету отримання доступу до них.

Також, слідчі судді при розгляді клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів, вирішуючи питання необхідності надання дозволу на їх вилучення речей, враховують права та інтереси осіб, які не є стороною кримінального провадження, однак при вилученні речей чи документів права та інтереси яких можуть бути порушені.

Так, відмовивши слідчому СВ Криворізького МУ ГУМВС України в Дніпропетровській області в наданні дозволу на вилучення оригіналів виконавчого провадження і дозволивши лише тимчасовий доступ до нього, слідчий суддя Центрально - Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області виходив з того, що вилучення таких документів призведе до порушення законних прав та охоронюваних законом інтересів ПАТ (---), яке є стороною виконавчого провадження, зокрема стягувачем.

Аналізуючи судову практику розгляду клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів, маємо змогу дослідити питання якості постановлених ухвал, оскільки відповідно до вимог п. 10. ч. 1 ст. 309 КПК України, ухвала слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, яким дозволено вилучення речей і документів, які посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, звичайно за умови, що за їх відсутності фізична особа – підприємець чи юридична особа позбавляються можливості здійснювати свою діяльність.

Так, за проаналізований період в апеляційному порядку було оскаржено 31 ухвалу слідчих суддів місцевих судів Дніпропетровської області, якими органам досудового розслідування було надано дозвіл на тимчасовий доступ до речей і документів, які посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності, або інших документів, за відсутності яких, як зазначалося в апеляційних скаргах, фізична особа – підприємець чи юридична особа буде позбавлена можливості здійснювати свою діяльність, з можливістю їх вилучення.

У відкритті провадження по 18-и апеляційним скаргам суддями – доповідачами колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області було відмовлено у відкритті провадження, на підставі ч. 4 ст. 399 КПК України, у зв’язку із встановленням того, що за відсутності документів, дозвіл на вилучення яких при тимчасовому доступі було надано слідчим суддею, фізичні особи – підприємці та юридичні особи не будуть позбавлені можливості здійснювати свою діяльність.

Чотири апеляційні скарги були повернуті на підставі п. 4 ч. 3 ст. 399 КПК України, з яких 2 апеляційні скарги повернуті у зв’язку з тим, що були подані після закінчення строку апеляційного оскарження і особи, які їх подали, не порушували питання про поновлення цього строку, а 2 апеляційні скарги повернуті, оскільки судом апеляційної інстанції не було встановлено підстав для поновлення пропущеного процесуального строку.

Отже, лише 9 поданих апеляційних скарг було розглянуто по суті, з яких за наслідками апеляційного перегляду ухвал слідчих суддів, в задоволенні 8-ми апеляційних скарг було відмовлено і лише одна апеляційна скарга була задоволена.

Так, задовольняючи апеляційну скаргу заступника голови правління ПАТ (---) і скасовуючи ухвалу слідчого судді Бабушкінського районного суду                                 м. Дніпропетровська від 09 січня 2013 року, якою було задоволено клопотання слідчого СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області та надано тимчасовий дозвіл до оригіналів засновницьких документів вказаного банку, з можливістю їх вилучення, колегія суддів у кримінальних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області постановила нову ухвалу, якою відмовила слідчому в задоволенні вказаного клопотання. Обґрунтуванням такого рішення стало те, що в порушення вимог, передбачених ст. 160 КПК України, слідчий суддя районного суду не звернув увагу на відсутність в клопотанні слідчого відомостей про значення документів банку для встановлення обставин у кримінальному провадженні за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК України, а також відомостей, які б свідчили про можливість використання відомостей, котрі містяться в документах банку, в якості доказів у кримінальному провадженні.

Хоча відсоток оскаржених в апеляційному порядку ухвал слідчих суддів є незначним, в контексті кількості оскаржених ухвал в співвідношенні з тими, які були залишені без змін, все ж таки можна зробити висновок про те, що слідчі судді місцевих суддів відповідально ставляться до питання вилучення документів, які посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності, або інших документів, за відсутності яких фізична особа – підприємець чи юридична особа буде позбавлена можливості здійснювати свою діяльність і обґрунтовано приймають такі рішення.  

            Враховуючи, що кількість розглянутих клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів значно переважає кількість розглянутих клопотань про застосування інших заходів забезпечення кримінального провадження, закономірно, що саме в ході розгляду клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів виникає найбільше спірних та проблемних питань щодо практичного застосування норм КПК України, на які неможливо не звернути увагу.

            Однією з проблем, яка виникає у слідчих суддів одразу після отримання відповідного клопотання, є невизначення в кримінальному процесуальному законі чіткого переліку документів, які підлягають долученню стороною кримінального провадження до клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів, незважаючи на те, що судова палата у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в інформаційному листі від 05 квітня 2013 року надала роз’яснення щодо переліку документів, які повинні додаватися до клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, хотілося б щоб КПК України містив окрему норму, якою б був визначений такий перелік документів і недотримання вимог якої стороною кримінального провадження, було б підставою для прийняття слідчим суддею відповідного рішення, можливо про повернення такого клопотання для доопрацювання.

            Також, мають місце непоодинокі випадки коли при підготовці клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів слідчі та прокурори безвідповідально ставляться до необхідності долучення до клопотання копій документів матеріалів кримінального провадження, які мають істотне значення під час його судового розгляду і можуть суттєво вплинути на висновки слідчого судді, відмовляючи при цьому в наданні слідчому судді всіх матеріалів кримінального провадження для дослідження під час розгляду відповідного клопотання, що є перешкодою для повного та всебічного розгляду клопотання.

            Окрему проблему становить подання слідчими та прокурорами разом з клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів копій документів, в тому числі витягу з ЄРДР, які належним чином не засвідчені, а інколи взагалі не засвідчені, що позбавляє слідчого суддю можливості пересвідчитися в ідентичності цих документів, в той час, як інформація, що в них міститься, має суттєве значення під час розгляду клопотання даної категорії та може істотно вплинути на висновки слідчого судді.

            Проблемні питання виникають і в ході безпосереднього розгляду клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів.

            Має місце наявність проблемного питання, яке полягає в тому, що досить часто в клопотаннях про тимчасовий доступ до речей і документів відсутня точна інформація стосовно даних про особу, у володінні якої знаходяться речі або документи, зокрема, даних про прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи, або ж повне найменування юридичної особи, в той час, як в ч. 2 ст. 160 КПК України на сторону кримінального провадження, якою подається клопотання, не покладено обов’язку зазначення вказаних відомостей в клопотанні.  

            Аналізуючи практику розгляду слідчими суддями судів першої інстанції Дніпропетровської області клопотань органів досудового розслідування про тимчасовий доступ до речей і документів, в яких порушується і питання про їх вилучення, можна констатувати, що органи досудового розслідування часто-густо зловживають своїм правом на порушення питання про вилучення речей і документів при зверненні до слідчих суддів з відповідними клопотаннями, належним чином не обґрунтовуючи необхідність вилучення речей, а перш за все в більшості випадків це стосується вилучення оригіналів документів, без зазначення підстав, з яких для досягнення цілей кримінального провадження неможливо обмежитись вилученням належним чином засвідчених копій таких документів.

            Таким чином, наявна необхідність визначення конкретної норми, яка б чітко визначала виключний перелік обставин, з яких сторона кримінального провадження могла б в клопотанні про тимчасовий доступ до речей і документів порушити питання про вилучення таких речей чи документів, а слідчий суддя, в свою чергу, встановивши факт доведеності таких обставин, буде вправі прийняти рішення про надання дозволу на вилучення.

            На думку слідчих суддів місцевих судів Дніпропетровської області, є проблемою відсутність роз’яснень питання стосовно того, яким саме чином слідчий або прокурор повинні доводити наявність достатніх підстав вважати, що існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів.

            На нашу думку, роз’яснення такої норми стане на заваді безпідставного обмеження прав та інтересів особи, у володінні якої знаходяться речі чи документи.

            При цьому, особливу увагу слід звернути на питання, пов’язані з вилученням матеріалів судових справ при наданні тимчасового доступу до них, оскільки, як показує статистика, органи досудового розслідування досить часто в своїх клопотаннях про тимчасовий доступ до документів, які містяться в матеріалах судової справи, порушують питання про їх вилучення, навіть не зважаючи на те, що судовий розгляд по справі на момент подання клопотання не закінчився.

            Такі вимоги органів досудового розслідування, зокрема, щодо вилучення оригіналів документів, які містяться в матеріалах судової справи, розгляд якої триває, є намаганням порушити принцип самостійності судів та перешкоджати здійсненню правосуддя.

            А тому, на нашу думку, повинна бути визначена особлива процедура та досить вагомі підстави для вилучення матеріалів судової справи з приміщення суду, що перш за все обумовлено тим, що за кожною судовою справою стоять особи, як фізичні, так і юридичні, їхні права та охоронювані законом інтереси і навіть після розгляду справи по суті, можуть виникнути будь-які питання, як на стадії виконання судового рішення, так і після здачі судової справи до архіву суду, будуть потребувати оперативного доступу до матеріалів такої справи.

            Також, було б доцільно передбачити в кримінальному процесуальному законі норму, яка б зобов’язувала при розгляді клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів, в якому порушується питання їх вилучення, враховувати інтереси третіх осіб, які не являються ні стороною кримінального провадження, ні володільцями речей чи документів, однак, права та інтереси таких осіб безпосередньо зачіпаються і можуть бути порушені при вилученні речей або документів.

            В свою чергу, відповідно до інформації, наданої місцевими судами Дніпропетровської області, при виконанні ухвал слідчих суддів про тимчасовий доступ до речей і документів, існують проблемні питання, пов’язані з тим, що особа, у володінні якої знаходяться речі чи документи, посилаючись на вимоги ч. 2 ст. 165 КПК України, вимагає від особи, на яку у відповідності до ухвали слідчого судді покладено її виконання, пред’явлення оригіналу такої ухвали, в той час як оригінал ухвали слідчого судді знаходиться в суді в матеріалах за клопотанням.

            Також, спірне питання виникає в частині того, чи можна на сторону кримінального провадження з боку захисту покласти виконання ухвали про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів та їх вилучення, оскільки, враховуючи її зацікавленість в результатах досудового розслідування, а відтак і наявність об’єктивних сумнівів в її неупередженості, можуть мати місце обґрунтовані ризики втрати або спотворення речей чи документів, які можуть бути доказами у кримінальному провадженні.

            На думку слідчих суддів судів першої інстанції Дніпропетровської області, підлягає додатковому роз’ясненню питання, пов’язане з тим, яке рішення слід приймати внаслідок розгляду повторно поданого клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів, яке вже було задоволено, однак ухвала слідчого судді у визначений в ній строк не була виконана, як з об’єктивних причин, так і безпідставно.

            Існують в практиці слідчих суддів судів першої інстанції Дніпропетровської області і таки випадки, коли орган досудового розслідування, отримавши дозвіл слідчого судді на тимчасовий доступ до речей чи документів, протягом строку дії ухвали судді безпідставно її не виконав і повторно звертається до слідчого судді з клопотанням аналогічного змісту.

            Проаналізувавши судову практику розгляду слідчими суддями місцевих судів Дніпропетровської області клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів, слід відзначити те, що в переважній більшості під час розгляду таких клопотань слідчими суддями нажаль ігноруються вимоги ч. 4 ст. 132 КПК України і при оцінці потреб досудового розслідування в застосуванні даного заходу забезпечення кримінального провадження не враховується можливість без його застосування отримати речі і документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні. В той час, як оцінюючи потребу застосування такого примусового заходу в досудовому розслідуванні, слідчий суддя повинен переконатися в тому, що слідчим або прокурором уживалися заходи щодо одержання речей чи документів, про тимчасовий доступ до яких йдеться в поданому клопотанні, в добровільному порядку. Невстановлення слідчими суддями під час розгляду клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів факту доведеності слідчими і прокурорами, на яких кримінальним процесуальним законом покладено цей тягар, зазначеного елементу локального предмету доказування, на нашу думку є однією з причин тієї значної кількості клопотань, які надходять на розгляд слідчих суддів, оскільки слідчими та прокурорами не вживається будь-яких заходів для отримання речей і документів, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні, без застосування заходу забезпечення кримінального провадження, що свідчить про їх нерозуміння або небажання дотримуватися спростовної презумпції не на користь застосування заходів забезпечення кримінального провадження, яка встановлена законодавцем в КПК України в редакції 2012 року.

            Одним із спірних питань, які виникають при розгляді клопотань даної категорії, є питання пов’язане з розглядом клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів, які вже були вилучені в ході проведення обшуку, проведеного в рамках цього ж кримінального провадження, а можливо і іншого кримінального провадження. Однак, на нашу думку, при розгляді таких клопотань необхідний індивідуальний підхід до кожного конкретного випадку з урахуванням того, що у відповідності до ч. 7 ст. 236 КПК України, вилучені в ході проведення обшуку речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном, статус якого регламентований главою 16 КПК України, а також враховувати вимоги ч. 4 ст. 132 КПК України щодо спростовної презумпції не на користь застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

            Як відомо, законодавцем не визначений конкретний строк для розгляду клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів.

            На цю прогалину в кримінальному процесуальному законі звертають увагу слідчі судді місцевих судів Дніпропетровської області, вважаючи доцільним визначення на законодавчому рівні конкретного процесуального строку, протягом якого повинно бути розглянуто клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів, незважаючи на те, що як свідчить судова практика, в більшості випадків такі клопотання розглядаються оперативно і в межах трьохденного строку, а в разі доведеності факту наявності загрози знищення або пошкодження речей чи документів, - в день передачі такого клопотання слідчому судді, визначеному за допомогою автоматизованої системи документообігу в місцевих загальних судах.

            Арешт майна.

            У відповідності до ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку. Відповідно до вимог КПК України арешт майна може також передбачати заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його.

            Арешт може бути накладено на нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права, які перебувають у власності підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, і перебувають у нього або в інших фізичних, або юридичних осіб з метою забезпечення можливої конфіскації майна або цивільного позову.

Заборона на використання майна, а також заборона розпоряджатися таким майном можуть бути застосовані лише у випадках, коли їх незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна або настання інших наслідків, які можуть перешкодити кримінальному провадженню.

            За проаналізований період на розгляд слідчих суддів судів першої інстанції Дніпропетровської області надійшло 479 клопотань про арешт майна, з яких 361 клопотання було задоволено, в задоволенні 89 клопотань відмовлено, а 29 клопотань даної категорії повернуто в порядку ч. 3 ст. 172 КПК України для усунення недоліків.

            Необхідно відзначити, що в переважній більшості під час досудового розслідування з клопотаннями про арешт майна звертаються слідчі та прокурори, в той час як в практиці слідчих суддів області є поодинокими випадки звернень з такими клопотаннями цивільних позивачів.

            Положеннями ст. 171 КПК України визначені вимоги до клопотання про арешт майна, яких,як показує судова практика, не завжди дотримуються саме слідчі при зверненні до слідчого судді з таким клопотанням.

            Так, найрозповсюдженішими недоліками поданих слідчими клопотань про арешт майна, є наступні: незазначення підстав, у зв’язку з якими потрібно здійснити арешт майна; незазначення точного переліку і виду майна, що належить арештувати, незазначення родових ознак майна (наприклад номіналу грошових купюр); недодавання до поданого клопотання документів, що підтверджують право власності на майно, що належить арештувати; недодавання до клопотання копій документів та інших матеріалів, якими слідчий обґрунтовував доводи клопотання або копій, які належним чином не засвідчені чи зроблені таким чином, що неможливо зрозуміти їх зміст.

            Також, мають місце випадки коли в порушення вимог ч. 6 ст. 132 КПК України до поданого клопотання про арешт майна не було витягу з ЄРДР щодо кримінального провадження, в рамках якого подавалося клопотання, у зв’язку з чим слідчими суддями також приймалися рішення про повернення поданого клопотання для дооформлення.

            Разом з тим, основними недоліками клопотань про арешт майна, поданих слідчими для забезпечення цивільного позову, є наступні: незазначення розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також вартості майна, яке підлягає арешту, що унеможливлювало співмірити її з розміром шкоди, завданої кримінальним правопорушенням; незазначення доказів факту завдання шкоди і розміру цієї шкоди.

            На наш погляд, норми КПК України, якими регулюється порядок застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна, є одними із найбільш досконалими в практичному розумінні і дають однозначну відповідь на питання, чи підлягає конкретне клопотання про арешт майна задоволенню.

            Проаналізувавши ухвали слідчих суддів місцевих судів Дніпропетровської області, якими було відмовлено в задоволенні клопотань про арешт майна, можна виділити найрозповсюдженіші підстави, з яких слідчі судді виходили, приймаючи такі рішення, зокрема:

-   невідповідність речей, які планується арештувати, критеріям, зазначеним у ч. 2 ст. 167 КПК України;

-   ненадання належних доказів факту завдання матеріальної шкоди та її розміру;

-   подання клопотання про арешт тимчасово вилученого майна з порушенням строку, передбаченого ч. 5 ст. 171 КПК України;

-   відсутність достатніх доказів, які б вказували на вчинення особою кримінального правопорушення;

-   в поданому клопотанні порушувалося питання про арешт тимчасово вилученого майна, власником якого є особа, що у кримінальному провадженні не є ні підозрюваним, ні обвинуваченим, ні особою, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, в той час як таке майно не відповідало критеріям, зазначеним у ч. 2 ст. 167 КПК України;

-   відсутність відомостей про повідомлення будь-якій особі про підозру вчиненні кримінального правопорушення;

-   зі змісту клопотання про арешт майна слідувало, що воно було подано з метою забезпечення можливої конфіскації майна або цивільного позову, в той час як слідчому судді не було надано відомостей про заявлення у кримінальному провадженні цивільного позову, а санкція кримінального правопорушення, в рамках кримінального провадження щодо якого подавалося клопотання, не передбачає конфіскації майна.

 

Необхідно відзначити, що в практиці слідчих суддів області мали місце випадки відмов в задоволенні клопотання про арешт майна, з підстав його невідповідності вимогам п. 1 ч. 3 ст. 171 КПК України, у зв’язку із незазначенням в клопотанні розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, в той час, як у відповідності до вимог ч. 3 ст. 172 КПК України, такі клопотання підлягали поверненню прокурору для усунення недоліків.

            Згідно статистичних даних, наданих судами першої інстанції Дніпропетровської області, в судовій практиці мало місце лише два випадки скасування під час досудового розслідування слідчими суддями заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту майна.

            Рішення про необхідність скасування арешту майна слідчими суддями приймалися в одному випадку у зв’язку з тим, що на моменту розгляду клопотання потерпілої про скасування арешту майна, відпала потреба в застосуванні такого заходу забезпечення кримінального провадження, а в другому випадку слідчим суддею, шляхом допиту в судовому засіданні власниці арештованого майна, рішення про арешт якого було прийнято у її відсутність, було встановлено, що арешт на майно накладено необґрунтовано.

            Положення ст. 309 КПК України передбачають можливість оскарження в апеляційному порядку ухвал слідчих суддів як про арешту майна, так і про відмову в арешті.

Так, за проаналізований період часу до Апеляційного суду Дніпропетровської області надійшла 41 апеляційна скарга на ухвали слідчих суддів, якими було задоволено клопотання слідчих, прокурорів про арешт майна і 32 апеляційні скарги на ухвали про відмову в задоволенні таких клопотань.

За наслідками апеляційного перегляду колегіями суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області було скасовано 2 ухвали про арешт майна.

Так, задовольнивши апеляційну скаргу старшого прокурора прокуратури                     м. Дніпродзержинська і скасувавши ухвалу слідчого судді Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 25 червня 2013 року, якою було частково задоволено клопотання слідчого про арешт майна, колегія суддів 10 липня 2013 року постановила нову ухвалу, якою в повному обсязі задовольнила клопотання слідчого і наклала арешт на все без виключення майно, про арешт якого порушувалося питання в поданому клопотанні. До висновку про необхідність прийняття такого рішення колегія суддів прийшла дослідивши матеріали кримінального провадження, згідно яких підозрюваний (---) наполягав на тому, що вилучені в ході огляду його кабінету грошові кошти належать йому особисто, а відтак висновки слідчого судді про відмову в накладенні арешту на грошові кошти були визнані необґрунтованими.

Скасовуючи ухвалу слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 серпня 2013 року, якою було накладено арешт на грошові рахунки ТОВ (---) і постановляючи нову ухвалу, котрою в задоволенні клопотання слідчого про арешт майна відмовлено в повному обсязі, колегія суддів виходила з того, що в матеріалах кримінального провадження відсутні достатні докази ухилення посадовими особами ТОВ (---)від сплати податків, будь-кому з яких не було навіть повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, пов’язаного з ухиленням від сплати податків. При цьому, колегією суддів були враховані наслідки арешту грошових рахунків щодо перешкоджання господарської діяльності підприємства.

За наслідками апеляційного перегляду ухвал слідчих суддів про відмову в задоволенні клопотань про арешт майна, колегіями суддів було скасовано таких 5 ухвал із постановленням нових ухвал, якими клопотання слідчих про арешт майна задоволено.

Приймаючи такі рішення, колегії суддів виходили з того, що висновки слідчих суддів судів першої інстанції не відповідали фактичним обставинам кримінального провадження і ухвали про відмову в задоволенні клопотань про арешт майна постановлялися необґрунтовано, всупереч вимогам ст. ст. 170, 173 КПК України.

Узагальнюючи судову практику розгляду клопотань про арешт майна, необхідно відзначити характерну помилку, яку допускають слідчі судді задовольняючи клопотання даної категорії.

Так, в порушення вимог ч. 2 ст. 173 КПК України слідчими суддями не завжди враховується розмір завданої кримінальним правопорушенням матеріальної шкоди, не перевіряються, шляхом дослідження матеріалів кримінального провадження, докази, якими слідчі та прокурори обґрунтовують розмір шкоди, внаслідок чого подеколи приймаються рішення про накладення арешту на майно, вартість якого значно перевищує розмір завданої кримінальним правопорушенням матеріальної шкоди.

Також, подеколи слідчими суддями не виконуються вимоги ч. 4 ст. 173 КПК України в частині застосування найменш обтяжливого способу арешту майна при задоволенні клопотання.

Як приклад можна навести ситуацію, коли накладається арешт на грошові кошти підприємства, чим паралізується його повноцінна господарська діяльність, накопичується заборгованість з заробітної плати, в той час, як у власності підприємства знаходиться ряд об’єктів нерухомого майна, вартість яких є співрозмірною з розміром завданої кримінальним правопорушенням матеріальної шкоди.

            Запобіжні заходи, затримання особи на підставі ухвали слідчого судді.

            У відповідності до ч. 1 ст. 176 КПК України, запобіжними заходами є: особисте зобов’язання – найбільш м’який запобіжний захід; особиста порука; застава; домашній арешт; тримання під вартою – найбільш суровий запобіжний захід.

Частиною 4 ст. 176 КПК України передбачено можливість застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування виключно на підставі ухвали слідчого судді за клопотанням слідчого погодженим з прокурором, або за клопотанням самого прокурора.

            Положеннями ст. 177 КПК України визначені мета і загальні підстави застосування всіх без виключення запобіжних заходів.

            Так, метою застосування запобіжного заходу під час досудового розслідування є забезпечення виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Підставою застосування запобіжного заходу під час досудового розслідування є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді вважати, що підозрюваний, може здійснити дії, передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених кримінальним процесуальним законом.

            Разом з тим, ст. 178 КПК України зобов’язує слідчого суддю при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у       ст. 177 КПК України,на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі:

  1. вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення;
  2. тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється;
  3. вік та стан здоров'я підозрюваного;
  4. міцність соціальних зв'язків підозрюваного в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців;
  5. наявність у підозрюваного постійного місця роботи або навчання;
  6. репутацію підозрюваного;
  7. наявність судимостей у підозрюваного;
  8. дотримання підозрюваним умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;

9.наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення;

  1. розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини.

Враховуючи, що кожен із передбачених кримінальним процесуальним законом запобіжних заходів має свої особливості та специфіку в його застосуванні, на нашу думку, буде доцільним проаналізувати судову практику розгляду клопотань про застосування кожного окремо запобіжного заходу.

  1. Особисте зобов’язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 179 КПК України, особисте зобов’язання полягає у покладенні на підозрюваного, обвинуваченого зобов’язання виконувати покладені на нього слідчим суддею, судом обов’язки, передбачені ст. 194 КПК України.

За проаналізований період на розгляд слідчих суддів місцевих судів Дніпропетровської області надійшло 1696 клопотань про застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання, за наслідками розгляду яких до 1656 підозрюваних було застосовано запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання, а в задоволенні поданих клопотань щодо 40 підозрюваних було відмовлено.

При цьому, задовольнивши клопотання про застосування до 533 підозрюваних запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання, слідчими суддями на підозрюваних було покладено обов’язки, передбачені ч. 5 ст. 194 КПК України.

Системний аналіз норм КПК України, якими регулюється порядок застосування запобіжних заходів, в тому числі запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання, дає підстави прийти до висновку, що вирішення питання про необхідність покладення на підозрюваного одного або кількох обов’язків, передбачених п. п. 1 – 9 ч. 5 ст. 194 КПК України, при застосуванні запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання, відноситься до виключної компетенції слідчого судді і таке рішення слідчим суддею може бути прийнято як з власної ініціативи, так і за клопотанням слідчого, прокурора.

На практиці слідчі та прокурори в поданих клопотаннях про застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання не завжди обґрунтовано порушують питання про покладення на підозрюваного конкретних обов’язків, передбачених п. п. 1 – 9 ч. 5 ст. 194 КПК України, у зв’язку з чим слідчими суддями приймалися рішення про часткове задоволення поданого клопотання.

Так, ухвалою слідчого судді Саксаганського районного суду                       м. Кривого Рогу Дніпропетровської області було частково задоволено клопотання слідчого СВ Саксаганського РВ КМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області, в якому слідчий просив застосувати до (---), підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК України, запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання, з покладенням на підозрюваного передбачених п. п. 1 – 3, 7 ч. 5 ст. 194 КПК України обов’язків. В ході розгляду поданого клопотання слідчий суддя районного суду прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання в частині покладення на підозрюваного обов’язку докласти зусиль до пошуку роботи, враховуючи, що підозрюваний хворіє рядом тяжких захворювань і вирішує питання про визнання його інвалідом, у зв’язку з чим постановив ухвалу, якою відмовив слідчому в задоволенні клопотання в частині покладення на підозрюваного такого обов’язку.

Положеннями ч. 1, 2 ст. 194 КПК України конкретно визначено підстави, з яких слідчий суддя зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якими є недоведеність прокурором під час розгляду клопотання наявності всіх обставин, передбачених ч. 1 ст. 194 КПК України, зокрема:

-   наявності обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, кримінального правопорушення;

-   наявності достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор;

-   недостатності застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Аналізом постановлених слідчими суддями місцевих судів Дніпропетровської області ухвал про відмову в задоволенні клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання встановлено, що основною підставою, з якої приймалися такі рішення, було недоведення прокурором під час розгляду клопотання наявності достатніх підстав вважати, що в кримінальному провадженні існує хоча б один із ризиків, передбачених ст. 177 КПК України.

При цьому, відмовляючи в задоволенні поданого клопотання з підстав, зазначених вище, в переважній більшості слідчі судді, встановивши в ході розгляду клопотання факт доведеності прокурором наявності обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення, керуючись вимогами ч. 3 ст. 194 КПК України, зобов’язували підозрюваного прибувати за кожною вимогою до слідчого, прокурора, слідчого судді.

Також, однією з найрозповсюдженіших підстав відмови в задоволенні клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання була неявка підозрюваного в судове засідання з розгляду такого клопотання, як з поважної причини, як то перебування на стаціонарному лікуванні, так і без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття, в той час, як у відповідності до вимог ч. 1 ст. 193 КПК України, розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу здійснюється за обов’язковою участю, в тому числі, підозрюваного.

Необхідно відзначити, що в практиці слідчих суддів області нажаль мали місце випадки, коли в задоволенні клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання було відмовлено з підстав, які не передбачені кримінальним процесуальним законом.

Так, ухвалою слідчого судді Індустріального районного суду                                 м. Дніпропетровська від 29 травня 2013 року було відмовлено в задоволенні клопотання слідчого СВ Індустріального РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області про застосування до (---), підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КПК України, запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання. Підставою прийняття слідчим суддею такого рішення був висновок слідчого судді про те, що з урахуванням характеру кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється (---), тяжкості такого кримінального правопорушення, а також особи підозрюваного, запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання є занадто м’яким і не зможе запобігти наявним у кримінальному провадженні ризикам.

Згідно статистичних даних, наданих судами першої інстанції Дніпропетровської області, в практиці слідчих суддів мали місце два випадки зміни застосованого до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Так, ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 грудня 2013 року було задоволено клопотання слідчого і відносно (---), підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КПК України, було змінено запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Підставою прийняття слідчим суддею такого рішення було встановлення того, що після застосування до (---) запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання настала смерть потерпілого, у зв’язку з чим(---) було повідомлено про підозру у вчиненні саме кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КПК України, а тому, з урахуванням особи підозрюваного, який неодноразово судимий, має не зняту і непогашену судимість, не має постійного місця проживання, слідчий суддя прийшов до висновку, що з метою забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного, а також запобігання ризикам, наявним у кримінальному провадженні, застосований до підозрюваного запобіжний захід підлягає зміні.

Підставою постановлення слідчим суддею Кіровського районного суду                   м. Дніпропетровська 15 лютого 2013 року ухвали про зміну застосованого до підозрюваного (---) запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання на тримання під вартою було невиконання підозрюваними покладених на них ухвалою слідчого судді обов’язків, що виражалось в ухиленні від прибуття за викликом слідчого.

Особиста порука.

У відповідності до ч. 1 ст. 180 КПК України, особиста порука полягає у наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового зобов’язання про те, що вони поручаються за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків відповідно до ст. 194 КПК України і зобов’язуються за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу.

За період з дня набрання КПК України в редакції 2012 року законної сили і по 01 серпня 2013 року на розгляд слідчих суддів Дніпропетровської області було подано лише 11 клопотань про застосування до підозрюваних такого запобіжного заходу як особиста порука, за наслідками розгляду яких всі клопотання були задоволені.

Як свідчать статистичні дані, є досить нерозповсюдженими випадки звернень слідчих, прокурорів з клопотанням про застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді особистої поруки і на нашу думку це перш за все пов’язано з небажанням громадян брати на себе обов’язки поручителя, враховуючи відповідальність, яка кримінальним процесуальним законом передбачена для поручителя в разі невиконання підозрюваним покладених на нього обов’язків відповідно до ст. 194 КПК України.

Домашній арешт.

Відповідно до ст. 181 КПК України домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби і такий запобіжний захід може бути застосовано до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у виді позбавлення волі.

За проаналізований період слідчими суддями судів першої інстанції Дніпропетровської області було розглянуто 254 клопотання про застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, з яких 237 клопотань задоволено, а в задоволенні 17 клопотань відмовлено.

При цьому, відмовляючи в задоволенні поданих клопотань, слідчими суддями не в усіх випадках приймалися рішення про застосування до підозрюваного більш м’якого запобіжного заходу.

Аналізом постановлених ухвал про відмову в задоволенні поданих клопотань даної категорії встановлено, що основними підставами, з яких слідчими суддями приймалися такі рішення, було встановлення в ході розгляду клопотання недоведеності прокурором наявності обставин, передбачених п. п. 1 – 3 ч. 1 ст. 194 КПК України і перш за все недоведеності наявності у кримінальному провадженні ризиків, визначених ст. 177 КПК України.

Згідно ч. 6 ст. 181 КПК України строк дії ухвали слідчого судді про тримання особи під домашнім арештом не може перевищувати двох місяців. У разі необхідності строк тримання особи під домашнім арештом може бути продовжений за клопотанням прокурора в межах строку досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 199 КПК України, однак, сукупний строк тримання особи під домашнім арештом під час досудового розслідування не може перевищувати 6 місяців.

Так, в практиці слідчих суддів області мало місце 7 випадків продовження під час досудового розслідування строку дії запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту і жодного випадку відмови в задоволенні такого клопотання.

Аналізом постановлених ухвал про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, встановлено, що в усіх випадках слідчі судді цілком обґрунтовано приймали такі рішення і крім тяжкості кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа та вагомості наявних доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення, враховували обставини, які свідчать про те, чи не зменшилися у кримінальному провадженні заявлені слідчим, прокурором ризики, передбачені ст. 177 КПК України, в тому числі, в контексті обсягу слідчих дій, які необхідно провести для закінчення досудового розслідування.

За проаналізований період в апеляційному порядку було оскаржено 13 ухвал слідчих суддів про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, з яких лише 1 ухвала була скасована із постановленням нової ухвали, якою в задоволенні клопотання слідчого про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту було відмовлено і застосовано до підозрюваного запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання. Підставою прийняття колегією суддів такого рішення було встановлення необґрунтованості висновків слідчого судді районного суду про те, що більш м’який запобіжний захід, ніж домашній арешт, не зможе забезпечити виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов’язків.

Що стосується постановлених слідчими суддями ухвал про відмову в задоволенні клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, то за проаналізований період в апеляційному порядку було оскаржено 3 таких ухвали, за наслідками апеляційного перегляду 2 ухвали з яких було скасовано із постановленням нових ухвал, якими клопотання слідчих задоволено в повному обсязі та застосовано до підозрюваних запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, із покладенням обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України.

 

 

Застава.

У відповідності до ст. 182 КПК України, застава полягає у внесенні коштів у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок, визначений в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків, під умовою звернення внесених коштів у доход держави в разі невиконання цих обов'язків.

При застосуванні запобіжного заходу у вигляді застави підозрюваному, обвинуваченому роз'яснюються його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю - у вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється чи обвинувачується особа, передбачене законом покарання за його вчинення, обов'язки із забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого та його явки за викликом, а також наслідки невиконання цих обов'язків.

За період з 20 листопада 2012 року по 01 серпня 2013 року слідчими суддями місцевих судів Дніпропетровської області було розглянуто 58 клопотань про застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді застави, за наслідками розгляду яких 41 клопотання було задоволено, в задоволенні 9 клопотань відмовлено, а відносно 8 осіб застосовано більш м’який запобіжний захід,

Підставами відмов в застосуванні до підозрюваних запобіжного у вигляді застави було не доведення прокурором під час розгляду клопотання наявності обставин, передбачених п. п. 1 – 3 ч. 1 ст. 194 КПК України. При цьому, які і у випадках з клопотаннями про застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, перш за все недоведеності прокурором наявності у кримінальному провадженні ризиків, визначених ст. 177 КПК України.

В практиці слідчих суддів області мав місце 1 випадок зміни застосованого до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді застави на тримання під вартою, що було обумовлено невнесенням підозрюваним коштів у розмірі застосованої застави на відповідний рахунок. Також приймаючи рішення про необхідність зміни застосованого до підозрюваного запобіжного заходу, слідчим суддею було враховано відомості про особу підозрюваного та наявність у кримінальному провадженні об’єктивного ризику того, що він буде переховуватися від органів досудового розслідування та суду.

На нашу думку, з метою уникнення наслідків, до яких може призвести помилка слідчого судді в частині визначення розміру застави в порушення вимог ч. 5 ст. 182 КПК України, було б доцільно передбачити на законодавчому рівні можливість оскарження в апеляційному порядку ухвал слідчого судді в цій частині.

У відповідності до вимог ч. 6 ст. 182 КПК України, в разі невнесення підозрюваним, обвинуваченим, який не тримається під вартою, протягом 5 днів з дня обрання запобіжного заходу у вигляді застави коштів на відповідний рахунок або незабезпечення їх внесення заставодавцем, даний запобіжний захід може бути змінений.

            Системний аналіз норм КПК України, якими регулюється порядок застосування, зміни або скасування запобіжних заходів, дає підстави прийти до висновку про те, що запобіжний захід може бути змінено за клопотанням слідчого або прокурора.

            Однак, на практиці в разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим, передбачених ч. 6 ст. 182 КПК України обов’язків, слідчими та прокурорами подаються клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а не про зміну запобіжного заходу у вигляді застави на тримання під вартою і виникає питання, чи може бути така ухвала слідчого судді оскаржена в апеляційному порядку, оскільки згідно ст. 309 КПК України в апеляційному порядку може бути оскаржена лише ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а ухвала про зміну запобіжного заходу оскарженню не підлягає.

Тримання під вартою.

Відповідно до ст. 183 КПК України, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.

При цьому, даною нормою кримінального процесуального закону визначено виключне коло осіб, до яких може бути застосовано такий запобіжний захід.

Незважаючи на те, що ч. 3 ст. 176 КПК України визначає запобіжний захід у вигляді тримання під вартою як найсуворішій із передбачених кримінальним процесуальним законом, статистичні дані свідчать про те, що кількість клопотань, поданих слідчими та прокурорами про застосування до підозрюваних саме такого запобіжного заходу є досить значною.

Так, за проаналізований період на розгляд слідчих суддів судів першої інстанції Дніпропетровської області надійшло 1228 клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, за наслідками розгляду яких 1134 клопотань було задоволено, а в задоволенні 94 клопотань відмовлено.

Аналізом постановлених ухвал про відмову в задоволенні клопотань про застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою встановлено, що підставами, з яких слідчі судді виходили приймаючи такі рішення, було недоведеність слідчими, прокурорами наявності у кримінальному правопорушенні наступних обставин:

-   обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення;

-   хоча б одного із ризиків, передбачених ст. 177 КПК України;

-   недостатності застосування до підозрюваного для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні більш м’якого запобіжного заходу ніж тримання під вартою.

При цьому, відмовляючи в застосуванні до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з вищевикладених підстав, слідчі судді в переважній більшості випадків застосовували до підозрюваних більш м’які запобіжні заходи, передбачені ч. 1 ст. 176 КПК України і лише встановивши відсутність у кримінальному провадженні жодного з ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, слідчими суддями постановлялися ухвали про відмову в задоволенні клопотання в повному обсязі.

Разом з тим, досить поширеною підставою відмови в задоволенні клопотань даної категорії є неприбуття підозрюваного за викликом слідчого судді в судове засідання з розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу та невиконання органами внутрішніх справ ухвали слідчого судді про привід підозрюваного, в той час як слідчим, прокурором не було надано відомостей про знаходження підозрюваного у міжнародному розшуку.

Також, мають місце випадки, коли слідчі, прокурори звертаються з клопотаннями про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за наявності невиконаної ухвали слідчого судді про надання дозволу на затримання підозрюваного з метою приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, у зв’язку з чим, слідчими суддями приймалися рішення про відмову в задоволенні клопотання про застосування запобіжного заходу.

Необхідно відзначити, що вагому роль на висновки слідчих суддів про необхідність відмови в задоволенні клопотань про застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою мали встановлені в ході безпосереднього розгляду клопотання відомості про особу підозрюваного, визначені п. п. 3 – 8 ч. 1 ст. 178 КПК України.

Статтею 186 КПК України чітко визначені строки розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу, в тому числі у вигляді тримання під вартою.

Однак, виникає проблемне питання, яким чином повинен діяти слідчий суддя в тому разі коли підозрюваний заявив клопотання про забезпечення його захисником або про виклик в судове засідання будь-якого свідка для відібрання у нього пояснень, що з об’єктивних причин неможливо виконати в межах строків, передбачених ст. 186 КПК України, в той час, як у відповідності до роз’яснень, наданих Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у випадку, коли судовий розгляд щодо затриманого підозрюваного, у визначений КПК України строк не проведено, слідчий суддя зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу на підставі ч. 3 ст. 206 КПК, а наявні обґрунтовані ризики того, що після звільнення підозрюваний зможе вчинити дії, передбачені п. п. 1 – 5 ч. 1 ст. 177 КПК України.

Статтею 184 КПК України регламентовані загальні вимоги до клопотань слідчих, прокурорів про застосування запобіжного заходу, в тому числі у вигляді тримання під вартою.

Проведеним узагальненням встановлено, що в переважній більшості подані на розгляд слідчих суддів області клопотання відповідали вимогам ст. 184 КПК України, однак найрозповсюдженішим недоліком поданих клопотань було відсутність в клопотаннях посилання на матеріали, якими підтверджується обставини, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов висновку про наявність у кримінальному провадженні одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні.

Як правило, в таких випадках слідчі судді, усвідомлюючи важливість застосування запобіжного заходу для досягнення мети досудового розслідування та об’єктивну необхідність його застосування в кожному конкретному випадку, не приймали передчасних рішень про відмову в задоволенні поданого клопотання у зв’язку з його невідповідністю вимогам ст. 184 КПК України, а намагалися в ході безпосереднього розгляду клопотання самостійно встановити обґрунтованість наявності у кримінальному провадженні одного або кількох ризиків, на які слідчий або прокурор посилався в поданому клопотанні.

Так, в судовому засіданні слідчими суддями допитувався підозрюваний, за необхідності свідки, досліджувалися матеріали кримінального провадження.

Однак, в судовій практиці мали місце випадки коли слідчі або прокурори безпідставно відмовляли слідчим суддям в наданні матеріалів кримінального провадження для дослідження в судовому засіданні під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу, у зв’язку з чим слідчими суддями приймалися рішення про відмову в задоволенні таких клопотань, оскільки доданими до клопотання матеріалами не підтверджувався факт наявності у кримінальному провадженні передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України ризиків.

Ненадання слідчим, прокурором матеріалів кримінального провадження слідчому судді для дослідження в судовому засіданні є перешкодою і для встановлення об’єктивної наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення.

Проведеним узагальненням встановлено, що найрозповсюдженішою помилкою, яку слідчі судді допускали застосовуючи до підозрюваних запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, було обґрунтування прийняття такого рішення виключно тяжкістю покарання, що загрожувало підозрюваному у разі визнання його винуватим у кримінальному правопорушенні у вчиненні якого він підозрюється, без належного з’ясування наявності у кримінальному правопорушенні хоча б одного із ризиків, передбачених ст. 177 КПК України.

Також, в практиці слідчих судді області мали місце помилки, які виражалися в тому, що при застосуванні до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, слідчі судді в порушення вимог ч. 3 ст. 183 КПК України не визначали розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним обов’язків, передбачених КПК України або ж визначали розмір застави всупереч загальним правилам, визначеним ч. 5 ст. 182 КПК України, як збільшуючи розмір застави, так і зменшуючи її.

Положення ст. 188 КПК України надають слідчому, прокурору право під час досудового розслідування звернутися до слідчого судді із клопотанням про дозвіл на затримання підозрюваного з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

За проаналізований період слідчими суддями місцевих судів Дніпропетровської області було розглянуто 88 клопотань про дозвіл на затримання підозрюваного з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, з яких 71 клопотання було задоволено, а в задоволенні 17 таких клопотань відмовлено.

Узагальненням судової практики встановлено, що клопотання слідчих, прокурорів поданих в порядку ст. 188 КПК України в переважній більшості були обґрунтовані доводами про переховування підозрюваних від органів досудового розслідування і саме недоведення прокурором в ході розгляду клопотання факту переховування підозрюваного від органів досудового розслідування було найрозповсюдженішою підставою відмов в задоволенні таких клопотань.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 211 КПК України, затримана без ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше 60 годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу.

В контексті вимог вказаної норми закону виникає питання, яке рішення повинен прийняти слідчий суддя в разі надходження клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою після спливу 60 годин з моменту затримання особи (крім відповідного реагування у відношенні органу досудового розслідування).

При цьому, слід відзначити одне із проблемних питань, яке полягає в тому, що органи досудового розслідування відлік 60 годин, протягом яких затримана особа повинна бути доставлена до суду, подеколи відраховують не з моменту фактичного затримання особи, а з години, яка зафіксована в протоколі про затримання, в той час, як мають місце випадки, коли в ході розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчим суддею встановлено, що час фактичного затримання особи відрізняється від часу затримання, який відображений в протоколі.

Частиною 2 ст. 207 КПК України передбачено можливість затримання без ухвали слідчого судді будь-якої особи, крім осіб, зазначених у ст. 482 КПК України в двох виключних випадках, зокрема:

-   при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення;

-   безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безпосереднього переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні.

Однак, на практиці виникає проблемне питання пов’язане з тим, що при повідомленні особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину і наявності об’єктивних підстав вважати, що після отримання копії клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою такий підозрюваний вчинить дії, передбачені п. п. 1 – 4 КПК України, органи досудового розслідування з метою запобігання таким спробам позбавленні можливості обмежити підозрюваного в свободі пересування, шляхом затримання, до моменту розгляду слідчим суддею клопотання про застосування запобіжного заходу.

За проаналізований період слідчими суддями судів першої інстанції Дніпропетровської області було продовжено строк тримання під вартою відносно 274 підозрюваних.

Підставами прийняття слідчими суддями рішень про необхідність продовження строку тримання підозрюваних під вартою було встановлення того факту, що наявні у кримінальному провадженні ризик або ризики, які мали місце при застосуванні до підозрюваного такого запобіжного заходу, не зменшилися або ж з’явилися і нові ризики, обумовлені, наприклад, повідомленням про підозру у вчиненні інших кримінальних правопорушень, які виправдовують тримання особи під вартою в контексті обсягу слідчих дій, які необхідно виконати для завершення досудового розслідування.

Найрозповсюдженішою помилкою, яку слідчі судді судів першої інстанції допускають при продовженні строку тримання підозрюваного під вартою є неправильне визначення строку дії такої ухвали.

Так, досить часто слідчі судді двомісячний відлік строку дії ухвали про продовження строку тримання під вартою відраховують або з дня винесення такої ухвали, або з останнього дня строку дії попередньої ухвали слідчого судді, не враховуючи, що строку тримання підозрюваного під вартою у відповідності до вимог ч. 3 ст. 197 КПК України не може перевищувати строку досудового розслідування.

Разом з тим, здійснюючи апеляційний перегляд таких ухвал слідчих суддів, колегії суддів вимушені скасовувати їх і постановляти нові ухвали з дотриманням вимог кримінального процесуального закону, а тому, на наш погляд, було б доцільним визначення в КПК України можливості зміни за наслідками апеляційного перегляду ухвали слідчого судді в подібних випадках.

Також, неможливо залишити поза увагою наявність проблемного питання в частині строків тримання особи під вартою, яке виникає після надходження обвинувального акту до суду.

Так, у відповідності до вимог ч. 5 ст. 202 КПК України, підозрюваний обвинувачений повинен бути негайно звільнений у разі закінчення строку дії ухвали слідчого судді про тримання під вартою.

При цьому, аналіз положень ст. 315 КПК України дає підстави прийти до висновку про те, що після надходження до суду обвинувального акту, питання щодо обрання, зміни чи скасування запобіжного заходу судом може бути вирішено лише під час підготовчого судового засідання.

На практиці є непоодинокими випадки коли до суду надходить обвинувальний акт щодо особи, відносно якої під час досудового розслідування було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який надійшов до суду в межах строку дії ухвали слідчого судді про застосування до підозрюваного такого запобіжного заходу.

Однак, строк дії ухвали слідчого судді про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою закінчується в день надходження обвинувального акту до суду або ж протягом 1 – 2 днів після надходження до суду, в той час як підготовче судове засідання з об’єктивних причин не може бути призначене протягом 5 днів з дня надходження обвинувального акту до суду.

Крім того, мають місце випадки коли після розподілу матеріалів кримінального провадження за допомогою автоматизованої системи документообігу суду виявляється, що утворити склад суду для судового розгляду кримінального провадження неможливо, у зв’язку з чим до суду апеляційної інстанції направлялися матеріали кримінального провадження з відповідним поданням місцевого суду.

Враховуючи час, який потрібен на поштову пересилку матеріалів кримінального провадження з суду першої інстанції до апеляційного суду, на призначення до розгляду в суді апеляційної інстанції подання місцевого суду про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого, мали місце випадки коли строк дії ухвали слідчого судді про застосування запобіжного закінчувався, а кримінальним процесуальним законом до компетенції апеляційного суду не віднесено вирішення питання, зокрема, про продовження строку тримання під вартою.

З метою недопущення випадків звільнення з вищевказаних підстав з під варти обвинувачених, щодо яких є всі законні підстави тримання під вартою, на нашу думку, наявна необхідність узгодження з керівництвом Генеральної прокуратури України практики направлення до суду обвинувальних актів як мінімум за 15 днів до моменту закінчення строку дії ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Крім того, в судовій практиці виникає проблемне питання, пов’язане з тим, що у відповідності до вимог ч. 1 ст. 331 КПК України, питання щодо обрання, скасування або зміни запобіжного заходу під час судового розгляду може бути вирішено виключно всіма суддями, які входять до складу суду, а не лише головуючим, що може бути здійснено в разі здійснення судового провадження судом присяжних.

Однак, мають місце випадки коли дехто з суддів, які входять до складу суду, перебуває у відпустці, на лікарняному, у відрядженні, а строк тримання обвинуваченого під вартою в цей період закінчується і головуючий одноособово це питання вирішити не може, що є загрозою звільнення з-під варти осіб, щодо яких є всі законні підстави для знаходження під вартою.

            Як свідчить судова практика, основними підставами зміни під час досудового розслідування застосованого до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на більш м’який, було встановлення слідчими суддями в ході розгляду таких клопотань того, що передбачені ст. 177 КПК України ризики, які були підставою для застосування найсуворішого запобіжного заходу, на момент подання клопотання про зміну запобіжного заходу відпали, а тому з урахуванням відомостей про особу підозрюваного, слідчі судді приходили до висновку, що для забезпечення його належної процесуальної поведінки та виконання ним визначених кримінальним процесуальним законом обов’язків можливо змінити застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на більш м’який.

            При цьому, слід звернути увагу на той факт, що з клопотаннями про зміну застосованого до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на більш м’який, які були задоволенні, зверталися як слідчі та прокурори, так і безпосередньо підозрювані та їх захисники.

            Серед загальної кількості ухвал про застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, постановлених за проаналізований період, в апеляційному порядку було оскаржено 101 ухвалу, з яких лише 9 ухвал слідчих суддів було скасовано.

            Що стосується ухвал слідчих суддів, якими було відмовлено в застосуванні до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, то із загальної кількості таких ухвал, постановлених за проаналізований період, в апеляційному порядку було оскаржено 29 ухвал, з яких 6 ухвал скасовано.

            Також, в апеляційному порядку було оскаржено 37 ухвал про продовження строку тримання під вартою, з яких за наслідками апеляційного перегляду було скасовано 6 ухвал та 3 ухвали про відмову в продовженні строку тримання під вартою, з яких одна ухвала була скасована.

            Основними підставами для скасування постановлених слідчими суддями ухвал було встановлення в ході апеляційного розгляду наступного:

-           необґрунтованості висновків слідчих суддів місцевих судів про наявність або відсутність у кримінальному провадженні хоча б одного із ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, - при застосуванні запобіжного заходу і того, що заявлені ризики не зменшилися або з’явилися нові ризики, - при продовженні строку тримання під вартою;

-           невідповідність фактичним обставинам кримінального провадження висновків слідчого судді про те, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів, передбачених ч. 1 ст. 176 КПК України, не зможе запобігти доведеним під час розгляду клопотання ризику або ризикам;

-           невідповідність визначеного слідчим суддею розміру застави при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, розміру завданої кримінальним правопорушенням матеріальної шкоди;

-           неправильне визначення строку дії ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою.

            Підсумовуючи вищевикладене слід відзначити, що враховуючи статистичні дані про кількість оскаржуваних в апеляційному порядку ухвал слідчих суддів в співвідношенні із скасованими ухвалами, можна дійти висновку про те, що слідчі судді місцевих судів Дніпропетровської області досить відповідально ставляться до питань застосування заходів забезпечення кримінального провадження і в переважній більшості вирішують ці питання з дотриманням вимог кримінального процесуального закону.

Таким чином, слідчі судді ефективно реалізовують покладену на них КПК України функцію судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.

Дійсно, у зв’язку з чисельними новелами КПК України в редакції 2012 року, в судовій практиці виникають спірні та проблемні питання щодо застосування окремих норм кримінального процесуального закону, багато відповідей на які містяться в положеннях КПК України, які підлягають системному тлумаченню, при цьому необхідно відзначити важливість роз’яснень, які надаються Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ з багатьох актуальних питань.