flag Судова влада України

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Узагальнення судової практики вирішення майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь якому іншому шлюбі в 2014- 2015 роках

УЗАГАЛЬНЕННЯ

судової практики вирішення майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь якому іншому шлюбі в 2014- 2015 роках

Апеляційним судом Дніпропетровської області на виконання завдання Верховного Суду України № 8-ЕП-283 від 02 лютого 2016 року проаналізовано практику судів області щодо вирішення спорів, що виникають із визначення частки дружини, чоловіка у спільній сумісній власності; виділ своєї частки з майна, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності в натурі; визначення порядку користування спільним майном, а також роздільним майном кожного з подружжя.

Метою аналізу є виявлення проблемних та спірних питань, що виникають при розгляді цієї категорії справ, випадки неоднакового застосування судами чинного законодавства.

Об’єктом узагальнення є висвітлення та аналіз помилок, допущених судами за наслідками розгляду справ вищевказаної категорії, а також судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій, якими змінені чи скасовані відповідні судові рішення.

Згідно ч.1, ч.2 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку,визначеному законом.

         Майнові відносини між подружжям в період перебування у шлюбі, після розірвання шлюбу, а також між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, регулюються нормами Сімейного Кодексу України, зокрема ст.2, ст.3, ст.7- ст.9, главами 7, 8,9,10 , нормами Цивільного Кодексу України ч.3 ст. 368, ст.369- ст.372 , Законом України «Про власність» (який втратив чинність у червні 2007 року) та іншими нормативно-правовими актами.

         Так, у першому пункті постанови Пленуму Верховного Суду від 21 грудня 2007 року N11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що при розгляді справ, які виникають у зв'язку з укладенням, припиненням шлюбу, а також з інших сімейних відносин, необхідно виходити з положень Конституції України, норм СК, Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), Закону України від 23 червня 2005 р. N 2709-IV "Про міжнародне приватне право" та інших нормативно-правових актів, що регулюють сімейні відносини.

         Норми Сімейного Кодексу, які регулюють майнові відносини між членами сім’ї «претерпіли» суттєвих змін по відношенню до Кодексу про шлюб та сім’ю. У порівнянні від попереднього діючого законодавства СК дає право подружжю самим визначати свої майнові відносини шляхом укладення «шлюбного договору» (глава 10 СК), договірні відносини з утримання (глава 9 СК). Крім того, відповідно до положень ст.3 СК сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК (ст.74 СК).

Для проведення узагальнення від 44-х судів області надійшли узагальнення, проведених судами по справах вирішення майнових спорів між подружжя (колишнім подружжя), а також між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь якому іншому шлюб. Також за наданою інформацією судами області на розгляді в судах області перебувало в 2014-2015 роках 1596 справ, розглянуто за цей період 1252 справи.

         Вивчення надісланих справ та узагальнень, проведених судами та рішень свідчить, що основна частина цих справ розглядається судами правильно, у відповідності з вимогами закону та роз’яснень, наданих у постановах Пленумів Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з цих питань.

         Разом з цим, в окремих випадках суди допускали помилки та порушення норм СК України, внаслідок чого по 71 справах, розглянутих судами за аналізуємий період, рішення судів були повністю або частково скасовані апеляційним судом Дніпропетровської області.

Сімейним правом України закріплено принцип спільності майна подружжя, який означає об'єднання майна чоловіка і жінки в єдину майнову масу та встановлює ряд спеціальних прав щодо його володіння, користування та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю між ними; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Сімейний кодекс України передбачає, що до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя належать:

- загальні об'єкти права спільної сумісної власності (будь-яке майно подружжя);

- особливі об'єкти, які законодавець виокремлює із усього (будь-якого) майна подружжя: заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; майно, яке отримане на підставі договорів, укладених в інтересах сім'ї; статутний капітал, при умові його формування за рахунок спільних коштів (рішення Конституційного Суду від 19 вересня 2012року №17-рп/2012); речі для професійних занять.

На перший погляд, правові засади поділу спільного майна подружжя прості та не повинні спричиняти труднощів у розгляді справ цієї категорії. Однак насправді у розгляді таких справ виникає ще чимало проблем, особливо при поділі окремих видів майна, на чому необхідно зупинитися докладніше.

При вирішенні майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь якому іншому шлюбі, важливе по-перш за все вирішити, до якого виду власності (особистої чи спільної) (часткової або сумісної) відноситься спірне майно, на яких підставах воно було придбане та чи може воно бути об'єктом права особистої чи спільної сумісної власності подружжя у відповідності до вимог ст.ст. 57 та 61 СК України.

Перелік майна, яке є особистою приватною власністю одного з подружжя порівняно з раніш наведеним у ст.57 СК України розширений. До наведених раніше у ч.1 ст.57 СК 3-х видів майна, зараз додатково визначені:

4) житло, набуте (нею, ним) за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

5) земельна ділянка, набута (нею, ним) за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Узагальненням встановлено, що при розгляді спорів, зв’язаних з майном, що є особистою приватною власністю одного з подружжя суди вірно застосовували вказані норми закону.

Так, розглядаючи справу за позовом (---) про розділ майна, а саме двох земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського товариства, Солонянський районний суд в позові відмовив, бо було встановлено, що право власності відповідача на спірні земельні ділянки виникло після розірвання шлюбу з позивачкою.

Цим же судом при розгляді справи за позовом (---) про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права користування ½ частиною земельної ділянки у цій останній частині позову відмовлено, бо суд встановив, що відповідач лише уклав тимчасовий договір оренди земельної ділянки, ще не набувши права власності на неї.

Разом з цим, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська розглянувши 25.07.2014 року справу № 201/8833/14ц, задовольнив позов (---) про поділ земельної ділянки у садівничому товаристві (---), не навів доказів, на підставі чого зареєстровано право власності за відповідачем на цю земельну ділянку.

Якщо ця земельна ділянка була одержана відповідачем у порядку приватизації і йому був виданий Державний акт на право власності на цю землю, то на неї право спільної, сумісної власності не розповсюджується.

         Розглядаючи спори між подружжям (колишнім подружжям) сторона по справі, яка вважає спірне майно особистою власністю, в одних випадках подають самостійні позовні вимоги про визнання майна особистою власністю, в інших - заявляють про це в своїх позовах чи в запереченнях на позовні вимоги при розділі майна, при цьому суди розглядають ці заяви та заперечення, приймають їх до уваги, перевіряють і в рішеннях дають їм оцінку.

Так,наприклад, у справі № 192/503/15-ц, яка розглянута Солонянським районним судом, позивач заявила позов про визнання права особистої власності на житловий будинок, визнання недійсним державного акту на земельну ділянку, визнання дійсними договорів дарування. Рішенням суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволені позову було відмовлено. При цьому суд вірно застосував норми закону, які діяли на час виникнення правовідносин.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України майно, набуте одним з подружжя за час шлюбу, але за кошти, які належали йому (їй) особисто, є особистою приватною власністю чоловіка (дружини). Відповідно до п. 7 цієї ж статті, якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні відповідно до розміру внеску є його особистою приватною власністю.

Розгляд спорів про поділ майна між подружжям (колишнім подружжям), займає найбільшу частину з усіх справ вирішення майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь якому іншому шлюбі.

Право спільної сумісної власності подружжя регулюється главою 8 СК України (ст.ст. 60 – 73).

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

        Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Між тим, вирішуючи спори між подружжям про майно, суди не завжди встановлювали обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, не отримували від реєструючих органів даних, за ким на час вирішення спору зареєстровано спірне майно.

Нікопольський міськрайонний суд по справі №182/7093/13ц за позовом (---)про визнання права на ½ частину автобуса, незважаючи на те, що відповідач в суді заявив, що спірний автобус перереєстровував на ім’я своєї матері, не перевірив цю обставину та задовольнив позов.

Рішення цього суду від 21.05.2014 року в апеляційному порядку скасовано і в позові відмовлено.

В узагальненні, проведеному цим судом з приводу вказаної справи, робиться висновок про те, що, якби суд з самого початку прийняв передбачені ЦПК України заходи забезпечення позову шляхом накладання арешту на спірне майно (не вказуючи, чи була заява позивачки про це), не було би прийнято помилкове рішення.

Без перевірки, за ким зареєстрований спірний автомобіль, вирішив спір і Васильківський районний суд по справі 172/1870/13ц.

До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).

При поділу грошових сум (вкладів), внесених у банківські (фінансові) установи за договорами банківського вкладу (депозиту) за рахунок заробітної плати, пенсії, стипендії, інших доходів подружжя, треба мати на увазі, що їхні вклади, незалежно від їх виду та від того, на чиє ім'я з подружжя вони внесені, відповідно до ст. 61 СК є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Встановивши, що кредитний договір був укладений одним з подружжя в інтересах сім’ї, кошти, одержані за договором використані теж в інтересах сім’ї, Апостоловський районний суд визнав, що ці кошти є спільною сумісною власністю подружжя (справа № 171/682/14ц).

Рішенням же від 24.06.2014р. по справі № 171/2506/13ц   цей суд, встановивши, що за час шлюбу позивачкою було укладено ряд кредитних договорів та вона має пластикову картку, частину заборгованості за якою вона просила стягнути з відповідача, в позові відмовив. Суд послався на те, що кредитні зобов’язання поділу не підлягають, а лише враховуються при поділі майна подружжя.

Дніпровський районний суд м. Дніпродзержинська розглядаючи справу № 209/4774/14ц за позовом (---) про поділ майна подружжя, встановив, що під час шлюбу на кредитній картці позивача накопичився борг, який на час розірвання шлюбу складав 4402 грн. Позивач просив поділити цей борг, визнавши ½ частину боргу за відповідачкою та стягнути з неї цю суму на його користь з метою подальшого зарахування на кредитну картку. Суд відмовив у позові, пославшись на те, що позивачем не надано доказів укладання договору та витрачення коштів з кредитної картки в інтересах сім’ї. Більш того, суд встановив, що на час витрачення грошей з кредитної картки, сторони однією сім’єю не проживали, спільного господарства не вели. Крім того, суд вказав, що позивач обрав спосіб захисту права шляхом стягнення суми на його користь з метою подальшого зарахування на кредитну картку, не передбачений законом.

Стаття 62 СК передбачає, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Прикладом може бути справа, розглянута Верхньодніпровським районним судом 5.05.2014 року за позовом (---) до(---). Суд, встановивши, що спірний будинок з господарчими спорудами належний відповідачці на праві приватної особистій власності, за час шлюбу внаслідок трудових та грошових затрат істотно збільшився у вартості, визнав його спільною сумісною власністю сторін. При цьому суд не взяв до уваги заперечення відповідача про те, що вартість домоволодіння істотно збільшилася за рахунок зростання цін, оскільки жодних доказів з цього приводу не було надано.

У даному конкретному випадку суд не встановлював розмір частки кожного з колишніх подружжя, але треба мати на увазі, що ці частки не можуть бути рівними.

Треба встановити вартість будинку на час укладення шлюбу та його збільшену вартість на час виникнення спору, оскільки саме з різниці цих вартостей слід виходити, визначаючи частку другого подружжя, чи значно вона збільшилася у своїй вартості. Визначаючи частки сторін, суд повинен встановити, яку частку домоволодіння складало належне однієї з сторін на праві особистої власності до його поліпшеного і тільки на решту частку визнавати рівне право власності за сторонами.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя передбачено ст. 69 СК України.

Важливе значення для вирішення спору про поділ майна подружжя має встановлення вартості цього майна.

Більшість судів при цьому керувалися роз’ясненнями, наведеними у п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», згідно якого вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза ( п/п а п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

Однак ці вимоги не всіма судами виконувалися.

Нікопольський міськрайонний суд по справі №182/11128/13ц за позовом (---) стягнув на користь позивачки грошову компенсацію за ½ частину автомобіля, виходячи з виплаченої сторонами суми за спірний автомобіль за період сумісного проживання за договором, укладеним у 2010 році, а не з фактичної його вартості на час вирішення справи.

Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська, розглядаючи справу № 200/3136/13ц за позовом (---) про поділ спільного майна подружжя, вартість спірного автомобіля встановив за витягом Інтернет Сайту «Авто – Ріа».

Окремі суди відмовляли у позові, посилаючись на те, що не була встановлена вартість спірного майна.

         Солонянський районний суд відмовив у позові (---) про стягнення грошової компенсації за ½ частину вартості автомобіля, оскільки не було визначено у встановленому законом порядку вартість спірного автомобіля. За клопотанням відповідача судом двічі призначалася судова авто-товарознавча експертиза, але у зв’язку з несплатою її вартості відповідачем вона не була проведена. Позивачкою такого клопотання не заявлялося.

Межівський районний суд, вирішуючи 24.07.2015 року справу за позовом(---) про поділ майна, що є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, збільшив частку позивачці та стягнув на її користь вартість не проведеної по справі судової будівельно-технічної експертизи з посиланням на те, що відповідач на протязі розгляду справи чинив перепони справедливому розподілу спільно придбаного сторонами майна.

         Апеляційний суд Дніпропетровської області 29.10.2015р. скасував це рішення суду у вказаній частині, вказавши на те, що суд порушив норми матеріального права.

Стаття 71 СК передбачає способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч. 3 цієї статті неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України (ч. 4 ст.71 СК)

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч.5 ст.71).

         Згідно п.25 постанови Пленуму Верховного Суду України від від 21 грудня 2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

У ч.2 ст. 365 ЦК України йдеться про внесення вартості частки на депозитний рахунок суду саме позивачем.

Вивченням наданих судами області узагальнень встановлено, що судова практика   у частині вирішення справ про поділ неподільних речей є неоднаковою.  

        У більшості випадків суди, встановивши відсутність згоди відповідача на одержання компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, виносили рішення про визнання за кожною зі сторін права власності на 1/2 частину неподільного майна.

Так, рішенням Верхньодніпровського районного суду від 7.10.2014 року частково задоволений позов (---) про поділ майна подружжя. За час шлюбу за договором купівлі-продажу сторони придбали спірний житловий будинок з господарчими спорудами, поділ якого згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи не можливий. Оскільки жоден з подружжя не був згоден на одержання грошової компенсації за частину будинку, суд в порядку поділу майна визнав право власності за кожною зі сторін на ½ частину спірного житлового будинку з господарчими спорудами, залишивши це майно у їх спільній частковій власності.

         Рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 7.10.2014 року по справі № 408/5153/12 позов задоволено частково. Виділено(---) ½ частину автомобіля, в іншій частині позову відмовлено. Апеляційним судом змінено рішення суду та викладено другий абзац резолютивної частини рішення в такій редакції «поділити спільне майно подружжя: виділити (---) та (---) кожному по ½ ідеальної частки легкового автомобіля…….., визнавши за кожним із них право власності на ½ частину зазначеного автомобіля» В іншій частині рішення суду залишити без змін.

         Терновський районний суд м. Кривого Рогу при розгляді справи про поділ майна подружжя (---), встановив, що ними під час шлюбу було набуто: житловий будинок з земельною ділянкою та автомобіль «---». Під час розгляду справи, Позивачем на депозитний рахунок суду була внесена вартість ½ частини спірного майна, але відповідачка заперечувала проти отримання компенсації, посилаючись на відсутність іншого житла. Суд визнав, що позивачем не доведена неможливість спільного користування майном, що позбавлення права на частку в домоволодінні завдасть інтересам відповідачки істотної шкоди і визначивши частки кожної зі сторін у майні, залишив його у спільній частковій власності (в узагальненні не наведені ні № справи, ні дата розгляду).

         Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, розглядаючи справу №204/6947/2014ц за позовом про поділ майна подружжя – автомобіля, встановив, що жодна зі сторін не має можливості сплатити вартість належної їм частки. Тому суд постановив рішення про задоволення позову, визнавши за кожним з колишніх подружжя право власності по ½ частині автомобіля. У даному випадку суду мабуть належало частково задовольнити позовні вимоги та вказати, що суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

         Інші суди, при зверненні позивача про стягнення на його користь компенсації за частину неподільного майна, задовольняли такі позови і у тому випадку, коли відповідачем не була внесена грошова сума на депозитний рахунок суду ( Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу по справі № 214/6886/14-ц за позовом (---), Бабушкінський районний суд м.Дніпропетровська по справі №200/3136/13ц за позовом (---), Нікопольський міськрайонний суд по справі №182/11128/13ц за позовом (---), Апостолівський районний суд по справі №171/1094/14ц, Томаківський та інши суди).

Якщо на час вирішення справи неподільна річ була відчужена, і правочин про відчуження не оспорювався, правильним буде стягнення на користь позивача частини одержаних при відчуженні коштів. (Тернівський районний суд м. Кривого Рогу по справі за позовом (---))

Звертає на себе увагу і те, що судді, розглядаючи справи за позовними вимогами про поділ неподільної речі, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, правильність формулювання прийнятого рішення.

Так, наприклад, у справі №201/14609/14ц, яка розглянута Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська, у вступній частині рішення від 29.01.2015 року вказано, що позов (---) пред’явлений   про поділ спільної сумісної власності. В описовій частині цього рішення вказано, що позивачка просила поділити спільну сумісну власність, а саме квартиру, визнавши за нею та відповідачем право власності на ½ частину квартири за кожним.

В мотивувальній частині рішення суд встановивши факт придбання спірної квартири у зареєстрованому шлюбі, навівши ст.ст.60, 68, 70 СК України, ст.ст.328,372ЦК України, прийшов до висновку, що необхідно   визнати право власності на ½ частину   квартири за кожним з подружжя.

В резолютивній частині рішення вказано: позовні вимоги про поділ спільної сумісної власності задовольнити. Визнати право власності за позивачкою і відповідачем за кожним по ½ частині квартири.

Тобто, фактично суд розглянув спір лише щодо визначення часток у спільній власності подружжя.

Інший приклад, Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська, розглядаючи справу №200/12014/13ц за позовом (---) та апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення про поділ майна подружжя за позовними вимогами щодо визнання спірного житлового будинку спільної сумісною власністю сторін та визначення частки позивачки у цій власності.

В процесі слухання справи адвокати та юристи звертають на це увагу, але це питання судовою практикою не розкрито.

Вирішення справ, зв’язаних з поділом майна між подружжям, один з яких чи обидва є підприємцями, а також майна приватного підприємства.

У п. 29 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вказано, що відповідно до положень статей 57, 61 СК, ст. 52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

У декількох узагальненнях, проведених судами області, наведені критичні висновки щодо цих роз’яснень у тій частині, що той із подружжя, хто не являється власником приватного підприємства, має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Суди у своїх узагальненнях посилаються на неоднакову, непослідовну позицію Верховного Суду України щодо майна приватних підприємств та майна, набутого у результаті здійснення одним з подружжя підприємницької діяльності. З однієї сторони Верховний Суд України робить не безспірний, з огляду на зміст ст.ст.60,61 СК України висновок, що майно приватного підприємства чи фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а з другої – визнає право другого з подружжя на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Між тим, згідно вимог ст..58 СК України якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).

(АНД, Індустріальний, Самарський районні суди м. Дніпропетровська, Синельниківський районний суд, Заводський м. Дніпродзержинська та інші).

         Тому, спори щодо поділу майна між подружжям, один з яких чи обидва є підприємцями, а також майна приватного підприємства суди вирішували посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 19.12.2012 року по справі № 17-рп, згідно якому статутний капітал та майно приватного підприємства є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Важливо при цьому встановити, що вказане майно придбано подружжями за спільні кошти.

         Суддя Заводського районного суду м. Дніпродзержинська у проведеному ним узагальненні аналізуючи постанови Верховного Суду України від 23.09.2015 № 6-1026цс15 та від 16.12.2015 № 6-1109, зробив висновок про те, що майно ФОП може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способу поділу його між ними.

         У п. 28 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України роз’яснено, що статтею 12 Закону України від 19 вересня 1991 р. N 1576-XII "Про господарські товариства" встановлено, що власником майна, переданого йому засновниками і учасниками, є саме товариство. Вклад до статутного фонду господарського товариства не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Виходячи зі змісту частин 2, 3 ст. 61 СК, якщо вклад до статутного фонду господарського товариства зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім'ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів.

У разі використання одним із подружжя спільних коштів усупереч ст. 65 СК інший із подружжя має право на компенсацію вартості його частки.

         Це роз’яснення теж зараз конкретизоване Верховним Судом з наведенням, зокрема, у постанові від 3.07.2013 року таких висновків, що право на компенсацію вартості частини спільних коштів (а не статутного капіталу ), внесених подружжям в період шлюбу, виникає лише в тому разі, коли спільні кошти одним із подружжя внесені до статутного капіталу всупереч ст.65 СК.

         Наведені в узагальненнях висновки свідчать, що судами області виконувалися вимоги ст. 360-7 ЦПК України щодо обов'язковісті судових рішень Верховного Суду України.

         З огляду на наведені вище роз’яснення Верховного Суду України відмінності поділу майна між подружжями у випадках, коли один із них (чи обидва) є підприємцями від поділу, коли чоловік чи дружина (або обидва) – учасник господарчого товариства, на наш погляд складаються у тому, що право на частку одержаних доходів від діяльності підприємця другий з подружжя має незалежно від того, що майно фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

        Тоді як той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів лише у разі, коли вклад до статутного фонду господарського товариства зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім'ї.

                                         Шлюбний договір

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92 - 103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Верховним Судом України в постанові № 6-230цс15 від 28.01.2015 висловлена правова позиція по розділу майна подружжя на підставі шлюбного договору, де було зазначено, що поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 60, 61, 62 СК України) закон у статтях 7, 8, 9, 64, 74, 93 - 97 СК України передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.

Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано сторонами в шлюбному договорі, суд обґрунтовано, виходячи з принципу свободи договору (стаття 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України) застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.

Справи про розділ майна подружжя на підставі шлюбного договору в суди області за аналізуємий період не поступали.

Поділ майна між чоловіком та жінкою, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь якому іншому шлюбі.      

При застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю (п. 20. вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України).

Помилкові рішення по таких справах суди приймали, коли не встановлювали, чи дійсно сторони проживали однією сім’єю та в рішеннях не наводили даних про те чи не перебувають сторони чи один з них в будь якому іншому шлюбі.        

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська, розглянувши 11.11.2015р. справу №201/14494/15ц за позовом (---) до (---)про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та поділ майна подружжя, у позові відмовив, пославшись на те, що факт проживання сторін у одній квартирі знайшов підтвердження, але є недоказаним факт ведення сторонами спільного побуту, бюджету та господарства.

         Це рішення суду Апеляційним судом Дніпропетровської області 23.12.2015р. було скасовано та постановлено нове рішення про задоволення позову. Встановлений факт проживання сторін однією сім’єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період з 1 січня 2014 року. Визнано спільною сумісною власністю сторін спірний автомобіль, право власності на який визнано за відповідачем. Позивачці стягнуто з нього грошову компенсацію вартості ½ частини автомобіля.

         Скасовуючи вказане судове рішення районного суду, апеляційний суд виходив з того, що рішенням суду АНД району м. Дніпропетровська від 10.09.2015р. встановлені фактичні шлюбно-сімейні відносини з відповідачем з 1995 року. Сторони мають двох дітей 1996 та 2007 років народження. У своїх поясненнях сторони підтвердили факт проживання однією сім’єю з 1995 по 2015 рік. Спірний автомобіль придбаний у 2010 році. Тому районний суд не встановив фактичні обставини, не надав доказам правильної оцінки та неправильно застосував норми матеріального права.

Разом з цим, аналізуючи наведені судові рішення по цій категорії справ, треба звернути увагу на таке. По-перше, у рішеннях вказаних судів не наведені дані, чи не перебувають сторони у будь-якому іншому шлюбі.

По-друге, посилаючись на рішення суду АНД району м. Дніпропетровська від 10.09.2015р., яким встановлені фактичні шлюбно-сімейні відносини з відповідачем з 1995 року, апеляційний суд не встановив та не вказав у своєму рішенні, з якого приводу була розглянута справа судом АНД району м. Дніпропетровська 10.09.2015р., чи могло рішення цього суду мати преюдициальне значення для розгляду справи Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська.

По – трете, вирішуючи питання про стягнення з відповідача грошової компенсації вартості ½ частини автомобіля, Апеляційний суд не встановив, чи була попередньо внесена на депозитний рахунок суду відповідна грошова сума.

Нарешті, встановивши, що сторони мають двох дітей, проживають та зареєстровані у одній квартирі (придбана ця квартира у період сумісного проживання), у своїх поясненнях визнали факт проживання однією сім’єю з 1995 по 2015 рік, а спірний автомобіль був придбаний у 2010 році, не можна було не визнати, що між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, визнати ідеальні частки сторін в цьому майні без його реального поділу, залишивши майно у їх спільній частковій власності.

Саксаганським районним судом м. Кривого Рогу розглянута 22.04.2015 року справу №214/1888/15ц за позовом (---) про встановлення факту проживання однією сім’єю та розподілу спільного майна подружжя. Встановивши, що спірну квартиру сторони придбали за час сумісного проживання до реєстрації шлюбу (після цього вони шлюб зареєстрували), суд встановив вказаний факт, визнав квартиру їхньою спільною сумісною власністю. Далі у резолютивній частині рішення вказано: «розділити спірну квартиру між сторонами, визнав за позивачкою право власності на ¾ частини квартири. При цьому в мотивувальній частині рішення суд вказав, що частки подружжя у спільній сумісній власності є рівними, ніяких мотивів відступлення від цього принципу не навів. Питання про стягнення одному з подружжя грошової компенсації за частину квартири не ставилося та не обговорювалося, тому вказівка суду у рішенні на поділ квартири безпідставна.

Розглядаючи дану категорію справ у суддів виникає питання чи потрібно при розгляді майнового спору між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь якому іншому шлюбі окремо у позовній заяві ставити питання про встановлення факту сумісного проживання, чи це лише мотиви для визначення майна спільною сумісною власністю? Чітко ця правова позиція вищими судами не визначена.  

 

 

                                   Поділ майнових прав

Ст. 177 ЦК України передбачені види об'єктів цивільних прав, в тому числі, майнові права.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (Ст.182 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.

Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. (Верховний Суд України, постанова від 16 грудня 2015 року).

У якості прикладу в узагальненні, проведеним Марганецьким міським судом наводиться справа №180/3900/13ц за позовом (---) про поділ майна. Суд визнав спірне майно спільною сумісною власністю подружжя, задовольнив позов та визнав право власності за позивачкою на ½ частину недобудованого будинку та земельної ділянки, призначеної для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд. Апеляційною та касаційною інстанціями рішення суду залишено без змін.

Спір щодо будинку з господарськими будівлями, який не був зареєстрований в встановленому законом порядку вирішив шляхом визнання мирової угоди Криничанський районний суд 31.01.2014 року по справі 178/7/14ц.

Підсудність справ щодо поділу рухомого майна є загальною (ст.109 ЦПК України), а щодо поділу нерухомого майна – виключна, передбачена ст. 114 ЦПК.

Порушень вимог закону щодо підсудності справ про поділ майна подружжя (колишнім подружжя), а також майна, придбаного жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь якому іншому шлюбі, не виявлено.

Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу, встановивши після відкриття провадження по справі № 212/9612/14ц, що у позові йдеться про поділ не тільки рухомого але і нерухомого майна подружжя (---), яке знаходиться у Жовтневому районі м. Кривого Рогу, у відповідності до п.2 ч. 1 ст.116 ЦПК України виніс ухвалу про передачу справи за підсудністю до Жовтневого району м. Кривого Рогу.

Застосування позовної давності до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя

Статтею 72 СК України встановлено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Отже важливими питаннями щодо застосування строку позовної давності є встановлення, чи розірваний шлюб між подружжями та правильне визначення початку перебігу строку позовної давності.

З приводу цього суди теж допускали помилки.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25.02.2014 року (---) було відмовлено у позові до (---) про поділ майна подружжя за пропуском строку позовної давності. Приймаючи таке рішення, суд виходив з того, що до суду позивачка звернулася більше, ніж через 7 років після розірвання шлюбу з відповідачем і з заявою про поновлення строку позовної давності не зверталася. Суд також вказав, що про її порушене право позивачці було відомо ще у 2004 році. Шлюб був розірваний у 2005 році, а з позовом про поділ майна вона звернулася до суду лише у 2013 році.

         Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 7.10.2014 року вказане рішення районного суду скасовано та постановлено нове рішення про задоволення позову. При цьому апеляційний суд у своєму рішенні вказав, що про розірвання шлюбу за судовим рішенням позивачка дізналася лише 13.09.2012 року, коли звернулася з заявою про видачу копії рішення суду про розірвання шлюбу, пославшись на те, що їй випадково стало відомо про наявність такого рішення. З тексту рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 4.11.2005 року про розірвання шлюбу вбачається, що справа розглянута у відсутності (---) і дані про її повідомлення про час розгляду справи та про направлення їй копії рішення суду про розлучення відсутні. Тому Апеляційний суд визнав, що початок строку позовної давності у даному випадку повинен бути визначений з дня, коли позивачка дізналася про розірвання шлюбу судом, тобто з 13.09.2012 року і звернувшись до суду про поділ майна у 2013 році, строк позивної давності не пропустила.

В узагальнені, проведеним Марганецьким міським судом вказано, що при розгляді справ щодо майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям) застосовується загальна позовна давність – 3 роки з моменту офіційного розірвання шлюбу або фактичного припинення шлюбних відносин.

Тому рішенням цього суду по справі № 2/180/9/14 відмовлено у позові (Особи 1) та (Особи 2) до (Особи 3) про поділ сумісної власності та усунення перешкод у користуванні за пропуском строку позовної давності з посиланням на те, що шлюб між сторонами розірвано у 2000 році, а з позовом до суду позивач звернувся у 2012 році. Клопотання про поновлення терміну позовної давності позивачами не заявлялося. (Чому з позовом про поділ сумісної власності та усунення перешкод у користуванні разом з колишньою дружиною звернулася інша особа та як для неї строк позовної давності вирішується з моменту офіційного розірвання шлюбу або фактичного припинення шлюбних відносин, у узагальнені не вказано).

Інгулецький районний суд м. Кривого Рогу у справі за позовом (--) до                  (---) про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на ½ квартири ( № 416/3619/12) визначив початок строку позовної давності з часу розірвання шлюбу. Суд встановив, що спірна квартира була набута в період перебування сторін у шлюбі за договором довічного утримання, набувачем у якому була відповідачка, а відчужувачем – її батько. Як стверджував позивач після розірвання шлюбу сторони проживали спільно, більш 3-х років, тому просив визнати вказаний факт. Відповідачка заперечувала факт проживання з позивачем однією сім’єю після розлучення та просила застосувати строк позовної давності. Суд відмовив у позові, виходячи з того, що шлюб розірвано було у 2008 році, а з позовом до суду по цій справі позивач звернувся у 2012 році, встановлення факту позивачеві потрібно було не для визначення за ним права спільної сумісної власності на майно, а для обгрунтовання моменту виникнення його права на позов, тобто початку порушення його прав на спільне майно.

У цій справі звертають на себе увагу такі обставини. Чи є спільною сумісною власністю майно, придбане за договором довічного утримання, укладеним в період шлюбу одним з подружжя? Щодо строку позовної давності, то суду треба було встановити, коли позивач дізнався про порушене право (те, що він не користувався спірним майном ще не свідчить про порушення його права).

СПОРИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ ВИЗНАЧЕННЯ ЧАСТКИ ДРУЖИНИ, ЧОЛОВІКА У СПІЛЬНІЙ СУМІСНІЙ ВЛАСНОСТІ; ВИДІЛ СВОЄЇ ЧАСТКИ З МАЙНА, ЩО НАЛЕЖИТЬ ПОДРУЖЖЮ (КОЛИШНЬОМУ ПОДРУЖЖЮ) НА ПРАВІ СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ В НАТУРІ; ВИЗНАЧЕННЯ ПОРЯДКУ КОРИСТУВАННЯ СПІЛЬНИМ МАЙНОМ, А ТАКОЖ РОЗДІЛЬНИМ МАЙНОМ КОЖНОГО З ПОДРУЖЖЯ.

У сучасних умовах суспільство і держава зацікавлені у зменшенні кількості розлучень та у сталих сімейних відносинах. З розвитком ринкових відносин до складу майна подружжя стали входити об’єкти нерухомості, цінні папери, частки у складеному капіталі товариств, права інтелектуальної власності тощо. Тому вирішення майнових спорів потребує досконалішої (порівняно із сучасною) законодавчої бази.

Однак правозастосовна практика виявляє багато інших питань, які потребують свого вирішення. Спори, пов’язані з поділом майна колишнього подружжя, становлять значну частину справ, що розглядаються судами.

Враховуючи особливості правозастосування при вирішенні розгляду справ про поділ спільного майна подружжя в рамках цивільного законодавства, апеляційним судом проведено відповідне узагальнення судової практики.

 

                                     Аналіз статистичних даних

Аналізуючи статистичні дані розгляду судами цивільних справ щодо спорів, які виникають із визначення частки дружини, чоловіка у спільній сумісній власності; виділ своєї частки з майна, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності в натурі; визначення порядку користування спільним майном, а також роздільним майном кожного з подружжя, слід зазначити, що судова статистика не відображає вказану категорію цивільних справ у окремій категорії їх розгляду, тому висновок можна зробити тільки на підставі інформації, наданої місцевими судами.

Щодо якості розгляду справ цієї категорії можна зазначити, що згідно з матеріалами, наданими для проведення узагальнення, у переважній більшості справ апеляційні скарги відхилено із залишенням рішень судів першої інстанції без змін.

Отже, суди, як правило, дотримуються вимог чинного законодавства України і ухвалюють законні та обґрунтовані рішення. Проте існують недоліки судової практики, які суттєво впливають на її єдність.

Згідно до статистичних даних на розгляді місцевих загальних судів Дніпропетровської області у 2014 році (з урахуванням залишків) перебувало 822 справи, стосовно майнового спору між пожружжям. У 2015 року даний показник складав 774 справи, що на 6% менше показника за 2014 рік. Зі всієї кількості вказаних справ найпоширенішим видом спору був поділ майна: 743 справи (або 90%) у 2014 році та 704 справи (або 91%) у 2015 році.

Слід зазначити, що справи про визнання недійсним шлюбного договору в провадженні судів за період 2014-2015 роки не перебували.

Законодавче врегулювання спорів у цивільних справах щодо вирішення спорів, які виникають із визначення частки дружини, чоловіка у спільній сумісній власності; виділ своєї частки з майна, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності в натурі; визначення порядку користування спільним майном, а також роздільним майном кожного з подружжя.

 

При здійсненні правосуддя у цивільних справах, пов’язаних з вирішенням спорів, що виникають із визначення частки дружини, чоловіка у спільній сумісній власності; виділ своєї частки з майна, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності в натурі; визначення порядку користування спільним майном, а також роздільним майном кожного з подружжя, суд здійснює судочинство відповідно до ст. 41 Конституції України, ст. 71, 72 Сімейного кодексу України, ст. 364 ,365 Цивільного кодексу України та постановами Пленуму Верховного Суду України.

Зокрема, в статті 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності набувається в порядку визначеному законом.

Поділ майна, що належить подружжя (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності в натурі.

Законодавцем встановлено способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема в ст. 71 СК України визначено майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Згідно положенням ст. 364 ЦК України, співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Відповідно до ч. 1 ст. 365 ЦК право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Норми статей 364 ЦК та 365 ЦК є різними за своєю правовою природою. Кожна з них є окремою підставою для пред'явлення позову. Стаття 364 ЦК визначає порядок виділу співвласнику частки в натурі у спільному майні, а стаття 365 ЦК передбачає можливість за позовом інших співвласників примусово припинити право особи на частку у спільному майні. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою іншого співвласника на підставі статті 364 ЦК є порушенням норм матеріального права.

Грошова або інша майнова компенсація відповідно до статті 364 ЦК може бути виплачена співвласнику, який виділяється, лише за його згодою. Водночас відповідно до статті 365 ЦК згоди особи, право якої на частку у спільному майні припиняється, на отримання компенсації за його частку не потрібно (позивачу лише необхідно внести вартість частки, право на яку припиняється, на депозитний рахунок суду).

Найчастіше помилки у вирішенні зазначеної категорії справ виникають з приводу невірного визначення характеру правовідносин, а саме у разі звернення з позовними вимогами про виділ частки з спільного майна подружжя, суди не завжди враховували приписи ст. 71 СК України, ст.ст. 364, 365 ЦК України щодо наявності права у співвласника, який бажає поділу або виділу, отримати від інших співвласників грошову або іншу матеріальну компенсацію вартості його частки.

Так, в провадженні Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області перебувала цивільна справа № 184/281/14-ц за позовом (Особа1) до (Особи2) про виділ частки зі спільного майна подружжя, при розгляді якої було встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 жовтня 2003 року до 2 листопада 2009 року. За час перебування в шлюбі, сторонами було набуто квартиру, яка знаходиться за адресою: вул. (---), в м.(---). Після розірвання шлюбу позивач просила в порядку розподілу сумісно нажитого майна стягнути ? частину її вартості.

         Рішенням районного суду від 19 березня 2014 року позов задоволено. Визнано за (Особою1 ), 04 березня 1983 року народження, право власності на ? частину квартири № ___ в житловому будинку № __ по вул. (---) в м. (---) Дніпропетровської області. Здійснено виділ ? частки належної (Особі1) з квартири № __ в житловому будинку № __ по вул.(---) в м.(---) Дніпропетровської області, стягнуто з (Особи 2) на користь (Особи 1) грошову компенсацію її ? частки дійсної вартості вказаної квартири у розмірі 42940 (сорок дві тисячі дев’ятсот сорок) грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області 26 травня 2014 року апеляційну скаргу на рішення районного суду було відхилено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 10 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційної інстанції скасовано та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі того, що суд не звернув уваги на те, що (Особа1) фактично звернулась з позовом про поділ майна подружжя та стягнення на її користь грошової компенсації замість її частки у праві спільної сумісної власності на спірну квартиру (ч. 4 ст. 71 СК України), у зв’язку з чим не визначився з характером правовідносин та помилково застосував до них ст. 364 ЦК України, яка не підлягає застосуванню, не з`ясував фактичні обставини справи, а саме за які кошти була придбана спірна квартира та чи може вона бути спільним майном подружжя.

Досить часто судами першої інстанції були допущені порушення ст. 10 ЦПК України, відповідно до положень якої суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом та ст. 60 ЦПК України, якою передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Прикладом порушення процесуального законодавства є розгляд цивільної справи № 183/5628/14, що знаходилась в провадженні Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області.   (Особа1) звернулась до суду з позовом про визнання часток майна у спільній сумісній власності подружжя, поділ майна подружжя та визнання права власності, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 10 травня 1986 року вона перебувала у шлюбі з (Особою 2). та просила провести поділ спільного сумісного майна подружжя, набутого в період знаходження у шлюбі, та визнати за нею право власності на житловий будинок, розташований по вул. (адреса 1), який складається з: будинку літ. «А», загальною площею 136,7 кв. м, житловою площею 71,0 кв. м; літньої кухні літ. «Б»; сараю літ. «В»; вбиральні літ. «Г»; гаражу літ. «Д»; гаражу літ. «Е»; споруд № № 1-3, вигрібної ями літ. «я»; колодязя літ. «к»; покриття літ. «І», а також визнати за нею право власності на автомобіль (1).; визнати квартиру (адреса 2), загальною площею 82,93 кв. м, жилою площею 49,48 кв. м. своєю особистою приватною власністю і стягнути з (Особи 2) на свою користь компенсацію у розмірі 349342 грн 11 коп. вартості частки майна, 7600 грн витрат на правову допомогу та 6600 грн 46 коп. витрат, пов’язаних із явкою до суду.; визнати за(Особою2) право власності на Ѕ частини квартири (адреса 3), загальною площею 34,4 кв. м, житловою площею 18,2 кв. м; автомобіль (2); автомобіль(3); об'єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 16,7 %, що розташований за (адреса 4); земельну ділянку площею 1,000 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, кадастровий №______, розташовану на території __ сільської ради _____ району Дніпропетровської області.

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2015 року позов задоволено частково. Визнано за (Особою1) право власності на Ѕ частини житлового будинку, розташованого по ( адреса 1), який складається з: будинку літ. «А», загальною площею 136,7 кв. м, житловою площею  71,0 кв. м; літньої кухні літ. «Б»; сараю літ. «В»; вбиральні літ. «Г»; гаражу літ. «Д»; гаражу літ. «Е»; споруд № № 1-3, вигрібної ями літ. «я»; колодязя літ. «к»; покриття літ. «І».Визнано за (Особою 2) право власності на Ѕ частини житлового будинку, розташованого по (адреса 1), який складається з: будинку літ. «А», загальною площею 136,7 кв. м, житловою площею  71,0 кв. м; літньої кухні літ. «Б»; сараю літ. «В»; вбиральні літ. «Г»; гаражу літ. «Д»; гаражу літ. «Е»; споруд № № 1-3, вигрібної ями літ. «я»; колодязя літ. «к»; покриття літ. «І».Визнано за (Особою 1) право власності на Ѕ частини автомобіля(1).Визнано за (Особою 2) право власності на Ѕ частини автомобіля ( 1). Визнано за ( Особою 1) право власності на Ѕ частини автомобіля (2).Визнано за (Особою 2) право власності на Ѕ частини автомобіля (2).Визнано за (Особою 1)право власності на Ѕ частини автомобіля (3).Визнано за (Особою 2) право власності на Ѕ частини автомобіля (3).Визнано за ( Особою 1) право власності на Ѕ частини об'єкта незавершеного будівництва, зі ступенем готовності:16,7 %, розташованого за( адресою 4).Визнано за (Особою 2) право власності на Ѕ частини об'єкта незавершеного будівництва зі ступенем готовності 16,7 %, розташованого за (адресою 4).Стягнуто з (Особи 2) на користь( Особи 1) 1607 грн 76 коп. витрат, пов’язаних з наданням правової допомоги, а також 5417 грн 85 коп. витрат, пов’язаних із явкою до суду представника. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог про поділ майна подружжя Ѕ частини квартири (адреса 3), загальною площею 34,4 кв. м, житловою площею 18,2 кв. м. та визнано за ( Особою 1) право власності на ј частини квартири           ( адреса 3), загальною площею 34,4 кв. м, житловою площею 18,2 кв. м; визнано за ( Особою 2). право власності на ј частини квартири ( адреса 3), загальною площею 34,4 кв. м, житловою площею 18,2 кв. м.У іншій частині рішення залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з рогляду цивільних та кримінальних справ від 22.07.2015 року рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2015 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі того, що суд не роз’яснив( Особі 1) її права та обов’язки, зокрема щодо внесення нею відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, що призвело до неправильного вирішення справи, в результаті чого установлений судом порядок поділу майна не призвів до фактичного вирішення наявного між сторонами у справі спору щодо поділу майна.

Ще одним прикладом порушення норм процесуального законодавства є розгляд справи №2-4592/2011, що знаходилась в провадженні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. ( Особа 1) звернувся з позовом про поділ майна подружжя, посилаючись на те, що перебував у шлюбі з (Особою 2) з 1991 по 2009 роки, в період якого було придбано майно, яке                 (Особа 1) просить поділити між ним та (Особою 2) наступним чином: виділити та визнати за позивачем право власності на нежиле приміщення №__, яке розташоване ( адреса 1, паркувальне місце № (1) приміщення гаража-стоянки №(1) по(адреса 2), земельні ділянки, які розташовані( адреса 3)№ 1,2,3,3,4,4; виділити та визнати за відповідачем право власності на: квартиру № __( Адреса 4), паркувальне місце № (2) гаража-стоянки, приміщення гаража-стоянки № (1), який розташований за цією ж адресою( адреса 2), а також на витвори мистецтва, загальна вартість яких становить 275 тис. грн.

У липні 2010 року ( Особа 2) звернулась до суду із зустрічним позовом до ( Особи 1) про поділ майна подружжя, посилаючись на те, що  спільним майном подружжя є 3009375 грн., які були внесені до статутного фонду ТОВ « 1 »,2 млн. грн. дивідендів від діяльності зазначеного підприємства; грошові кошти, що були внесені за інвестиційним договором на придбання офісного приміщення за (адресою 5); грошові кошти від продажу автомобілів ( авто 1)та (авто 2), реалізація яких була здійснена ( Особою 1) всупереч інтересам сім'ї. 18 тис. дол.. США, які зберігалися в домашньому сейфі, з яких ( Особа 1) віддав їй менше половини, а саме 8 тис. дол. США; продаж земельної ділянки та будинку за ( адресою 6) на думку ( Особи 2), було здійснено з порушенням прав сина ( Особа 3), оскільки дане майно було подаровано йому дідом; земельна ділянка площею 0,075 га, яка була передана (Особою 1) на підставі рішення Орлівщинської сільської ради; акції                ВАТ «1» на суму 3 млн. грн.; будинки № 1, 2, 3 за (адресою3). Виходячи із зазначеного, (Особа 2) просила суд розділити спільне майно та грошові кошти з розрахунку 2/3 частин подружжя їй та дітям, 1/3 частину ( Особі 1), при цьому врахувати 3009375 грн внесених до статутного фонду ТОВ «1», 2 млн. грн. дивідендів за 2008-2009 роки, 1760 тис. грн., які були отримані від продажу будинку та земельної ділянки по( адреса 6), 400 тис. грн. від продажу автомобілів ( авто 1) та (авто 2), 1200 грн., що були внесені по договору купівлі-продажу квартири № _ по( адреса 7), 2 млн. грн. сплачених по інвестиційному договору на придбання офісного приміщення, 3 млн. грн. вартості акцій  ВАТ « 1». Таким чином,  ( Особа 2) просила суд виділити та визнати за нею право власності на все нерухоме майно, набуте ( Особою 1) та ( Особою 2) під час перебування у шлюбі. Крім того, просила суд стягнути з (Особи 1) матеріальну шкоду, завдану сину ( Особі 3) в розмірі 3млн 520 тис. грн.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 лютого 2013 року позов ( Особи 1) задоволено частково. Зустрічний позов   (Особи 2) задоволено частково. Поділено спільно набуте майно між                             ( Особою 1)та( Особою 2) наступним шляхом: виділено в натурі та визнано за ( Особою 1)право власності на:нежиле приміщення № _, яке розташовано за (адресою 1), загальною площею 70,6 кв. м вартістю 1 691 090 грн; земельну ділянку площею 0,205 га, розташовану за (адресою3) №2 вартістю 163 077 коп.; земельну ділянку площею 0,140 га, розташовану за (адресою3)№3, вартістю 109 512 грн; земельну ділянку площею 0,2420 га, розташовану за (адресою3 )№1, вартістю 192 510 грн; земельну ділянку   площею   0,1644  га,  розташовану за (адресою3)№3 вартістю 102 878 грн; земельну ділянку площею 0,0547 га, розташовану за (адресою3) №4 вартістю 35 282 грн; земельну ділянку площею 0,2500 га, розташовану за (адресою3)№4 ,вартістю 198 874 грн; Виділено в натурі та визнано за              (Особою 2) право власності на: квартиру № __( адреса 4) загальною площею 179,2 кв. м вартістю 2 613 360 грн; паркувальне місце № 1 гаража-стоянки загальною площею 25,8 кв. м за (адресою2) приміщення гаража-стоянки № __ вартістю 191 465 грн; паркувальне місце № 2 гаража-стоянки загальною площею 28,1 кв. м за (адресою2), приміщення гаража-стоянки № __ вартістю 208 556 грн; колекцію ікон та картин різних художників 19-20 століття, а саме: три картини художника Б (кінець 19 століття): «В» вартістю 4 тис. грн, «Ф» вартістю 4 тис. грн, «Л» вартістю 4 тис. грн; 5 картин художника С (кінець 20 століття): «М» вартістю 2 тис. грн, «З» вартістю 2 тис. грн, «О» вартістю 2 тис. грн, «В» вартістю 2 тис. грн, «Д» вартістю 4 тис. грн.; картина художника Ж кінець 20 століття «С» вартістю 1 тис. грн; картина невідомого німецького художника початку 20 століття «Л» вартістю 40 тис. грн; картина невідомого художника початку 19 століття «Л» вартістю 16 тис. грн; картина художника К кінець 19 століття «Т» вартістю 40 тис. грн; картину художника Л середини 19 століття « К» вартістю 40 тис. грн; картина художника Н кінця 19 століття «П» вартістю 15 тис. грн; копія картини Р «З» вартістю 40 тис. грн, копія картини художника Д «Н» вартістю 40 тис. грн; 3 акварелі художника Г середини 20 століття загальною вартістю 3 тис. грн; картина художника А кінця 20 століття «Т» вартістю 4 тис. грн; три ікони «С» вартістю 4 тис. грн; «М» вартістю 4 тис. грн; «С» вартістю 4 тис. грн. У задоволенні решти позову (Особи 1) відмовлено. У задоволенні решти зустрічного позову ( Особи 2) відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині виділу в натурі та визнання за (Особою 1) права власності на нежиле приміщення № __, яке розташовано за (адресою1). Позов ( Особи 1) та зустрічний позов ( Особи 2) в цій частині задоволено частково. Визнано за ( Особою 1) та ( Особою 2) право власності за кожним на Ѕ частину нежилого приміщення №, яке розташовано за (адресою1). Рішення районного суду в частині виділу в натурі та визнання за (Особою 1) права власності на земельні ділянки, які розташовані ( адреса 3) № 1, № 2 та № 3 площею 0,1644 га скасовано. Позов ( Особи 1) та зустрічний позов ( Особи 2) в цій частині задоволено частково. Визнано за ( Особою 1) та ( Особою 2) право власності за кожним на Ѕ частину земельних ділянок, які розташовані ( адреса 3), № 1 площею 0,242 га, № 2 площею 0,205 га та № 3 площею 0,140 га.  Рішення  суду першої інстанції в частині виділу в натурі та визнання за ( Особою 2) права власності на: квартиру № __ ( адреса 4) та паркувальні місця № 1 та № 2 гаража-стоянки приміщення гаража-стоянки № __, які розташовані                      ( адреса 2), скасовано. У задоволенні позову ( Особи 1) та зустрічного позову ( Особи 2) в цій частині відмовлено. Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову (Особи 2) про поділ вартості проданих автомобілів скасовано. Стягнуто з (Особи 1)на користь( Особи 2) Ѕ частину вартості проданих автомобілів ( авто 2) у розмірі 78 040 грн та ( авто 1) у розмірі 138 502 грн, всього 216 542 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Додатковим рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 жовтня 2013 року рішення суду першої інстанції в частині виділу в натурі та визнання за ( Особою 1) права власності на земельні  ділянки, які розташовані ( адреса 3),4 площею 0,250 га та площею 0,0547 га, скасовано. Позов ( Особи 1) та зустрічний позов ( Особи 2) в цій частині задоволено частково. Визнано за (Особою 1) та (Особою 2) право власності за кожним на Ѕ частину земельних ділянок, які розташовані ( адреса 3), № 4 площею 0,250 га та площею 0,0547 га.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 26.02.2014 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2013 року та додаткове рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 жовтня 2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції на підставі того, що суд, відмовляючи в позові ( Особі 2) у частині розподілу будівельних матеріалів та садиб (самочинне будівництво), у рішенні не зазначив, які саме  будівельні матеріали в незавершених будівництвом будівлях є спільною сумісною власністю, не роз’яснив право заявляти клопотання про призначення відповідної експертизи, яка б визначала вартість спільно нажитого майна.

Визначення частки дружини, чоловіка у спільній сумісній власності

Найпоширенішим способом поділу спільного майна в практиці судів в 2014-2015 роках був розподіл майна шляхом визначення ідеальних часток кожного у праві власності на майно та перетворення таким чином спільної сумісної власності на спільну часткову власність.

При визначенні розміру часток співвласників вважається, що вони є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду, що передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69—72 СК та ст.372 ЦК.

Майно може бути придбане повністю або частково за запозичені за кредитним договором кошти; за кошти, які є спільною сумісною власністю подружжя; або за кошти, що є особистою приватною власністю одного з подружжя. Усі вказані вище обставини придбання майна (джерела грошових коштів) мають суттєве значення для правильного вирішення питання про поділ такого майна, а також боргових зобов'язань, пов'язаних з його придбанням.

Згідно ч. 2,4,5 ст. 71 СК України, неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Також нормою ст. 364 ЦК України закріплено право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки, якщо майно є неподільним.

Судами при вирішенні справ були допущені помилки у вирішенні питання щодо поділу, зокрема неподільного майна.

У ст. 62 СК України законодавцем дано визначення виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Щоб вирішити питання визнання майна спільним майном подружжя шляхом значного поліпшення стану внаслідок вкладених зусиль іншого з подружжя та визначення частки при розподілі цього майна, суди призначали експертизи, які визначали загальну вартість майна, а не вартість майна після переобладнання з урахуванням вкладених зусиль іншого з подружжя. Таким чином проведена експертиза не давала змогу визначити вклад іншого з подружжя та розподілити майно з визначенням його частки.

Прикладом зазначених порушень є розгляд цивільної справи №199/11672/13-ц, що знаходилась в провадженні Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська.( Особа 1) звернулась з позовом до суду, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 10 березня 2001 року по 13 березня 2013 року перебувала у шлюбі з відповідачем, До шлюбу позивачу належала квартира №1 ( адреса 1), а відповідачу спірна квартира №2 ( адреса 2).З 1999 року сторони почали проживати у квартирі, що належить відповідачу, а у 2003 році прийняли рішення про необхідність продажу квартири, що належить позивачу, а отримані гроші використали для проведення капітального ремонту. Крім того, в період шлюбу сторонами придбано наступне майно: легковий автомобіль (авто 1), легковий автомобіль                 (авто 2). З урахуванням того, що відповідач останнім часом чинить перешкоди у користуванні майном та обладнанням, яке знаходиться в квартирі, та перешкоджає у користуванні приміщеннями: кухнею, ванною кімнатою, балконом шляхом закривання дверей до кімнат, відключення бойлеру для обігріву води, відключення пральної машинки та іншим, просить зобов'язати відповідача не чинити перешкоди у користуванні майном та провести розподіл майна.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від  05 березня 2014 року позовні вимоги задоволено частково: визнано об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (Особи 1) та (Особи 2) квартиру №2( адреса 2). Визнано за позивачем право власності на 1/2 частину зазначеної квартири та визначено порядок користування квартирою: виділено позивачу ( Особа 1) разом з малолітньою дитиною ( Особа 3), кімнату 1-а, площею 16,2 кв.м та виділено відповідачу ( Особа 2) у користування кімнату 2-а, площею 11,5 кв.м, приміщення: кухня, ванна кімната, вбиральня (суміщена), коридор, лоджія - залишено у загальному користуванні. Визнано за (Особою 1) право власності на 1/2 частину автомобіля (авто 1), та на 1/2 частину автомобіля (авто 2). Зобов’язано відповідача не чинити перешкоди позивачу у користуванні побутовими приладами шляхом їх підключення до системи енергопостачання. Вирішено питання судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 04.06.2014 року рішення Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від  05 березня 2014 року в частині визнання права власності на частку квартири та автомобілів, визначення порядку користування квартирою та судових витрат – скасовано. У задоволенні позовних вимог (Особи 1) до (Особи 2) про поділ спільного майна подружжя, про визнання права власності на 1/2 частку квартири, визначення порядку користування квартирою – відмовлено. Розділити майно подружжя, виділивши (Особі 2) на праві власності автомобіль (авто 1), автомобіль               (авто 2), стягнувши з нього на користь (Особи 1) грошову компенсацію в розмірі 8 248 грн. 50 коп. В іншій частині рішення залишити без змін. Скасовуючи рішення, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції не прийняв до уваги, що автомобіль є неподільною річчю, позивач не має права керування автомобілем та не вміє керувати, приймаючи до уваги пояснення сторін з приводу поділу зазначених автомобілів, судова колегія дійшла до висновку про можливість задоволення позовних вимог в цій частині та виділення автомобілів відповідачу зі стягненням з нього грошової компенсації на користь позивача.

Крім того, з урахуванням того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів як самого збільшення вартості спірної квартири, так і за рахунок трудових та грошових затрат позивача, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо можливості визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя.

Посилання суду на те, що збільшення вартості спірної квартири підтверджується висновком фахівця з оцінки вартості нерухомого майна, не відповідає встановленому та матеріалам справи, оскільки, з зазначеного висновку фахівця не вбачається, що вартість квартири збільшилася саме внаслідок проведеного капітального ремонту, будь – яких доказів проведення ремонту, що істотно збільшив вартість квартири, позивачем надано не було, а також проведення такого ремонту за рахунок грошей, отриманих від продажу квартири, що належала позивачу також позивачем не дано.

Рішення апеляційного суду оскаржено не було.

Також суди не звертали увагу на те, що особа повинна надати докази на підтвердження того факту, що майно, яке було придбано ними у період шлюбу за особисті кошти є їх приватною власністю, а не спільним майном подружжя.

       За змістом ч. 6 ст. 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Нормою ст.60 СК України передбачено презумпцію віднесення майна, придбаного під час шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя. У такому разі позивач звільняється від   доведення цієї обставини, а відповідач, якщо заперечує проти цього, відповідно до ч.3 ст. 10 ЦПК України має довести протилежне.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Так, в провадженні Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області знаходилась справа №209/2468/13-ц за позовом (Особи1), в якій посилався на те, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з (Особою 2) з 21.11.1992 року, від якого вони мають двох дітей: неповнолітню доньку (Особу 3), ---- року народження та повнолітнього сина (Особу 4), ----- року народження. Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 01.11.2012 року шлюб між ним та відповідачем було розірвано. За час шлюбу ними за спільні кошти було придбане спільне майно: квартира, розташована за (адресою 1), право власності на яку було зареєстроване за (Особою 2), та за спільні кошти здійснений капітальний ремонт зазначеної квартири. Позивач вважає, що ця квартира є об’єктом спільної сумісної власності їх подружжя і він має право на визнання за собою права власності на 1/2 частку квартири, а відповідачу відповідно належить інша 1/2 частка квартири. Тому просив суд визначити ідеальні частки подружжя в спірній квартирі без її реального поділу і залишити майно у спільній частковій власності.

У жовтні 2013 року (Особа 2 )звернулась з зустрічною позовною заявою, в подальшому уточнивши свої позовні вимоги, в якій просила: визнати квартиру, розташовану за (адресою 1) її особистою приватною власністю, поділити між нею та (Особою 1) спільне майно подружжя, яке складається з житлового будинку, розташованого за (адресою2), земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, гаражу №, розташованого у гаражно-будівельному кооперативі № по( адреса 3); побутової техніки: домашнього кінотеатру, програвачу DVD, ресивера, вартістю 24000 грн., тумби із скла під апаратуру та телевізор, вартістю 1500 грн., телевізора «Філіпс», вартістю 10000 грн., телевізора «Філіпс», вартістю 800 грн., духової шафи «Горєніє», вартістю 2300 грн., газової панелі «Горєніє», вартістю 1500 грн., посудомийної машини «Бош», вартістю 2200 грн., мікрохвильової печі, вартістю 1500 грн., витяжки «КАТА», вартістю 1000 грн., нержавіючої мийки, вартістю 600 грн., всього на загальну суму 45200 грн.; визнати за нею право власності на ? частку житлового будинку, розташованого за (адресою2), право власності на ? частку земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, право власності на ? частку гаражу №, розташованого у гаражно-будівельному кооперативі № по( адреса 3), стягнути з відповідача на її користь у відшкодування грошової компенсації 22650 грн. за недоотриману частку в спільному майні у вигляді ? частини побутової техніки та предметів побуту, які відповідач залишив в своєму користуванні; стягнути з відповідача на її користь всі сплачені нею судові витрати (а.с.75-83, т.1).В обґрунтування своїх зустрічних позовних вимог ( Особа 2) зазначала, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 21.11.1992 року до 01.11.2012 року, від якого вони мають двох дітей: неповнолітню доньку (Особа 3), 17.04.2005 року народження, та повнолітнього сина ( Особа 4), 07.05.1993 року народження. До реєстрації шлюбу з відповідачем вона була зареєстрована та проживала разом із своєю матір’ю в квартирі по              (адреса 4), де залишилися проживати та бути зареєстрованою і після укладення шлюбу. 11.03.1999 року квартира по (адреса 4), згідно Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”, була передана  у спільну сумісну власність їй, її матері (Особі 5) та на той час неповнолітньому сину (Особі 4).В 2004 році її сусіди, що проживали в квартирі №1 по( адреса 1), вирішили продати належну їм трикімнатну квартиру, вартість якої, внаслідок її поганого житлового стану, була нижчою, ніж вартість квартири №2 по(адреса 4). 12.03.2004 року вона, її матір та син продали квартиру по (адреса 4) і 18.03.2004 року за отримані від продажу квартири №2 кошти на її ім’я була придбана квартира №1 по (адреса1).За рахунок коштів, що залишилися від продажу квартири №2 був виконаний ремонт квартири №1 та її реконструкція. А тому квартира по (адреса 1)є лише її особистою приватною власністю, та не входить до переліку спільного майна подружжя, не підлягає розподілу між нею та (Особою 1), і відповідач не має ніякого відношення до цього нерухомого майна. В травні 2012 року відповідач викрав документи на спірну квартиру по(адреса 1), вивіз із квартири їх спільне майно подружжя. Також в період зареєстрованого шлюбу з відповідачем ними за спільні кошти подружжя був придбаний гараж № в ЖБК “Л” в м. Дніпродзержинську, житловий будинок, розташований за адресою2, 16, та земельна ділянка, на якій розташований житловий будинок. В зв’язку з тим, що відповідач 11.07.2013 року продав гараж за 19200 грн., використав отримані від продажу кошти тільки в своїх інтересах, чим порушив її права співвласника ? частки гаражу,                  (Особа 2) просила суд стягнути з відповідача на її користь половину вартості гаражу в розмірі 9600 грн. та половину вартості побутової техніки та предметів побуту в розмірі 22650 грн., які відповідач самостійно вивіз із квартири та залишив в своєму користуванні.Також вона просила суд визнати за нею право власності на ? частку житлового будинку та земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок за адресою 2, що були придбані в період зареєстрованого шлюбу з відповідачем та визнати квартиру 1, розташовану за (адресою1) її особистою приватною власністю.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 29 липня 2015 року в задоволенні позову (Особи 1)відмовлено, зустрічний позов (Особи 2)задоволено частково. Визнано квартиру № 1 (адреса 1), загальною площею 63,8 кв. м, житловою площею 37,3 кв. м, особистою приватною власністю (Особи 2). Поділено між (Особою 2) та (Особою 1) спільне сумісне майно подружжя – житловий будинок ( адреса 2), загальною площею 57,5 кв. м, житловою площею 19,2 кв. м, визнавши за (Особою 2) право власності на ½ його частини. У задоволенні іншої частини зустрічного позову (Особи 2) відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2015 року рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 29 липня 2015 року в частині відмови в задоволенні позову (Особи 1) та задоволення зустрічного позову (Особи 2) про визнання майна особистою власністю скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову (Особи 2) про визнання майна особистою власністю та задоволення позову                  (Особи 1). Визнано за (Особою 2) та ( Особою 1)право власності за кожним на ½ частини квартири № 1 (адреса 1). В іншій частині рішення суду залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 10.02.2016 року рішення апеляційного суду залишено без змін на підставі того, що вирішуючи спір по суті та ухвалюючи рішення про задоволення позову (Особи 1)та відмову в задоволенні зустрічного позову (Особи 2) про визнання майна особистою власністю, відповідно до приписів ст. ст. 212, 303 ЦПК України апеляційний суд виходив із того, що (Особа 2) не надала доказів того, що саме за кошти, які вона отримала від продажу її матір’ю (Особою 5) іншої квартири, була придбана спірна квартира, тому оскільки ця квартира була придбана у період шлюбу (Особи 2 ) та(Особи 1), то в силу вимог ст. 60 СК України вона є спільним сумісним майном подружжя, право власності на яке в рівних частках має кожний із подружжя.

Визначення порядку користування спільним та роздільним майном кожного з подружжя

В ст. 63 СК України законодавцем дано визначення, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

В ст. 66 СК України передбачено, що подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та чоловіка.

 

В провадженні Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області знаходилась цивільна справа №175/4877/13-ц за позовом(Особи 1), яку він обґрунтовував тим, що з 15 листопада 1994 року до 10 лютого 2009 року він та (Особа 2) перебували в зареєстрованому шлюбі. Під час перебування в шлюбі, відповідач придбала спірне домоволодіння, яке є їх спільною сумісною власністю. Рішенням суду від 05 червня 2013 року за (Особою 1) в порядку розподілу майна, придбаного в період шлюбу з (Особою 2), було визнано право власності на 1/2 частку спірного домоволодіння. Позивач стверджує, що відповідач не визнає за ним право власності на 1/2 цього домоволодіння, чинить перешкоди у володінні та користуванні ним, у звязку з чим він звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 лютого 2015 року у задоволені позову відмовлено.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 вересня 2015року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Усунуто перешкоди у володінні та користуванні (Особою 1), 1/2 частки домоволодіння по вул. (---), буд., у селищі (---). Вселено(Особу 1) у вказане домоволодіння. В задоволенні решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судового збору.

Скасовуючи рішення, апеляційний суд виходив з того, що оскільки позивач має беззаперечне право на користування 1\2 частиною спірного будинку на відповідній правовій підставі, він не позбавлений цього права в законний спосіб , як власник цієї частини майна, має право на власний розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, зокрема використовувати свою частину будинку для власного проживання та вселитися у неї, тому районний суд безпідставно відмовив позивачу у захисті його порушених прав.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 22.10.2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.

Відкриваючи провадження у справах щодо спору про майно між подружжям (колишнім подружжям) суди належним чином не перевіряють правильність сплаченого судового збору, а при ухваленні судового рішення у справі у більшості випадків не вирішують питання про стягнення недоплачених сум судового збору.

Спори, що виникають із визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, у тому числі спадкового договору, договору довічного утримання; про визнання недійсним шлюбного договору або окремих його положень; а також спорів з приводу договору, укладеного між подружжям, про надання утримання одному з них або про його припинення

                                       Аналіз статистичних даних

       Аналізуючи статистичні дані розгляду судами цивільних справ щодо спорів, які виникають із визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, у тому числі спадкового договору, договору довічного утримання; про визнання недійсним шлюбного договору або окремих його положень; а також спорів з приводу договору, укладеного між подружжям, про надання утримання одному з них або про його припинення , слід зазначити, що судова статистика не відображає вказану категорію цивільних справ у окремій категорії їх розгляду, тому висновок можна зробити тільки на підставі інформації, наданої місцевими судами.

Щодо якості розгляду справ цієї категорії можна зазначити, що згідно з матеріалами, наданими для проведення узагальнення, судами Дніпропетровської області розглянуто 6 справ про визнання недійсним договорів щодо розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Справи про визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя у тому числі спадкового договору, договору довічного утримання та про визнання недійсним шлюбного договору в провадженні судів за період 2014-2015 роки не перебували.

В апеляційній інстанції було переглянуто 5 справ, а в касаційній інстанції жодна справа не переглядалась.

Отже, суди, як правило, дотримуються вимог чинного законодавства України і ухвалюють законні та обґрунтовані рішення. Проте існують недоліки судової практики, які суттєво впливають на її єдність.

Відповідно до ст. 65 ЦК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

     Наприклад,   в провадженні Тернівського районного суду м. Кривого Рогу перебувала справа № 215/4374/13-ц (2/215/171/14) за позовом (Особи 1) до (Особи 2),(Особи 3),(Особи 4), Центру надання послуг УДАІ ГУМВС України в Дніпропетровській області про визнання договорів куплі-продажу та комісії недійсними, поділ майна подружжя, зобов’язання вчинити певні дії.

Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 19 червня 2014 року в задоволенні позову (Особи 1) до (Особи 2),(Особи 3),(Особи 4), Центру надання послуг УДАІ ГУМВС України в Дніпропетровській області про визнання договорів куплі-продажу та комісії недійсними, поділ майна подружжя, зобов’язання вчинити певні дії – відмовлено.

За апеляційною скаргою (Особи 1) (провадження № 22ц/774/1671/к/14) рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 19 червня 2014 року було переглянуто в апеляційному суді Дніпропетровської області та рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 вересня 2014 року апеляційну скаргу (Особи 1) задоволено. Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 19 червня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Позов (Особи 1) до( Особи 2), (Особи 3),( Особи 4), Центру надання послуг УДАІ ГУМВС України в Дніпропетровській області) про визнання договорів купівлі-продажу та комісії недійсними, поділ майна подружжя, зобов’язання вчинити певні дії задоволено частково.

Визнано автомобіль (---), реєстраційний номер (---) двигун №, кузов №, 2006 року випуску спільним майном (Особи 2) та ( Особи 1).

Розподілено майно подружжя, стягнуто з (Особи 2) на користь                   (Особи 1) компенсацію ½ частини вартості автомобіля (---), реєстраційний номер (---)двигун №, кузов №, 2006 року випуску, проданого (Особою 2) 22.02.2012 року у сумі 13 275 грн.

У задоволенні позову (Особи 1)до (Особи 2), ( Особи 3),( Особи 4), Центру надання послуг УДАІ ГУМВС України в Дніпропетровській області)про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу (---), реєстраційний номер (---) двигун № , кузов № , 2006 року випуску, укладеного між (Особою 2) та (Особою 3) 22.02.2012 року недійсним, визнання договору комісії № реалізації транспортних засобів від 22.02.2012 року та довідку рахунок Серія ДПІ № від 22.02.2012 року недійсними та зобов’язання вчинити певні дії – відмовлено.

Стягнуто з (Особи 2) на користь (Особи 1) судовий збір у сумі 718,60 грн. та 1000 грн. витрат на правову допомогу.

Скасовуючи рішення, апеляційний суд виходив з того, що оскільки позивач має беззаперечне право на користування 1\2 частиною спірного автомобіля, як спільне майно подружжя,однак автомобіль є неподільною річчю і не може бути реально поділений між сторонами, но можливо стягнути із відповідача на користь позивача грошову компенсацію в розмірі ¼ частині за проданий автомобіль.

Справа не перебувала в провадженні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

 

Відповідно до ст. 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пленум Верховного Суду України в п. 25 постанови від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснив, що в разі, якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про визнання його недійсним.

Так, в провадженні Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська перебувала справа № 204-3894/13-ц (2-204-0125-15) за позовом (Особи 1) до (Особи 2), третя особа (Особа 3), третя особа Дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування договором куплі-продажу квартири та визнання права власності на ½ її частину.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2014 року позовну заяву (Особи 1) до (Особи 2), третя особа               (Особа 3), Третя Дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування договором купівлі - продажу квартири та визнання права власності на ½ її частину – задоволено.

Визнано договір дарування 39/100 частини домоволодіння № по вул         .(---)м. Дніпропетровськ, укладений між (Особою 3) та (Особою 2), державним нотаріусом третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І.В. за реєстром № – удаваною угодою, та визнати його як вчинений на справді договір купівлі-продажу.

Визнано за (Особою 1) право власності на 39/200 частин домоволодіння № по вул.(---) у м. Дніпропетровськ.

Стягнуто з ( Особи 2) на користь ( Особи 1) судові витрати по справі у розмірі 1160 грн.

Задовольняючи позовну вимогу про визнання договору дарування удавним,суд першої інстанції посилався на те,що договір був укладений для приховання іншого договору, а саме договору купівлі-продажу частини домоволодіння, який був укладений в період шлюбу сторін і є спільноє сумісною власністю подружжя, а тому визнав договір дарування 39/100 частини домоволодіння № (---) по вул. (---) у м. Дніпропетровськ, укладений між (Особою 3) та (Особою 2), державним нотаріусом третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І.В. за реєстром № (---) – удаваною угодою, та визнати його як вчинений на справді договір купівлі-продажу.

За апеляційної скаргою (Особи 2)(провадження № 22-ц/774/7394/14) рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2014 року було переглянуто в апеляційному суді Дніпропетровської області та ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2014 року апеляційну скаргу (Особи 2) – відхилено. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2014 року – залишено без змін.

Справа не перебувала в провадженні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Аналогічна справа перебувала в провадженні Тернівського міського суду Дніпропетровської області - справа № 194/382/14-ц 2/194/338/14 за позовом (Особи 1) до (Особи 2), третя особа (Особа 3) про визнання договору дарування удаваним правочином, який вчинений з метою приховування іншого правочину – договору куплі-продажу квартири та поділ спільного майна подружжя.

Рішенням Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2014 року позов ( Особи 1) до ( Особи 2), третя особа ( Особа3), про визнання договору дарування удаваним правочином, який вчинений з метою приховання іншого правочину – договору купівлі-продажу квартири та поділ спільного майна подружжя, задоволено повністю.

Визнано договір дарування квартири № у будинку №__ по вул. ___ в м. Дніпропетровської області від ---- року, укладений між ( Особою 2) та (Особою 3) удаваним правочином, який вчинено ними з метою приховання іншого правочину договору - купівлі-продажу.

Визнано квартиру №__ у будинку№__ по вул. ___ в м. ___ Дніпропетровської області такою, що належить (Особі 1) та (Особі 2) на праві приватної спільної сумісної власності.

Визнано за (Особою 1), ---- року народження, право власності на 1/2 частину двохкімнатної квартири №__ у будинку №__ по вул.___ в м. ___ Дніпропетровської області, загальною площею 48,2 кв.м., житловою площею 29,2 кв.м.

Стягнуто з (Особи 2), ІПН ___, на користь (Особи 1), ІПН___, судові витрати по справі, сплачені позивачем: судовий збір у розмірі 706 (сімсот шість) грн. 96 коп., оплату за проведення експертизи у розмірі 177 (сто сімдесят сім) грн. 12 коп.

В апеляційній інстанції рішення Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2014 року по справі за позовом                (Особи 1) до(Особи 2), третя особа(Особа 3) про визнання договору дарування удаваним правочином, який вчинений з метою приховування іншого правочину – договору куплі-продажу квартири та поділ спільного майна подружжя - не переглядалось.

Ще один приклад визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

В провадженні Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області перебувала справа № 173/100/14-ц (2/173/342/2014) за позовом (Особи1) до (Особи 2) про визнання недійсним договору куплі-продажу та застосування наслідків недійсності правочину, третя особа: товарна біржа «---».

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 28 квітня 2014 року позов (Особи1) до (Особи2) про визнання недійсним договору купівлі-продажу та застосування наслідків недійсності правочину – задоволено частково.

Визнано недійсним біржовий договір купівлі-продажу транспортного засобу (---), реєстраційний № ___від ____ року.

В іншій частині позову – відмовлено.

Стягнуто з (Особи 2), __ __ __року народження (зареєстрована: вул.____ смт____ району Дніпропетровської області) на користь (Особи1) (ІНН ___ __ __ __ року народження, зареєстрована: вул. ___, б.__, кв.__, м. ___Дніпропетровської області) судові витрати в сумі 243 грн. 60 коп.

Задовольняючи позовні вимоги позивача,суд першої інстанції виходив з того,що спірний автомобіль (---), придбаний (Особою 3), є спільною сумісною власністю подружжя та на підставі біржового договору купівлі-продажу транспортного засобу проданий ним відповідачу,що є його донькою,без згоди позивача(як дружини), а тому визнано недійсним біржовижй договір купівлі-продажу транспортного засобу (---), реєстраційний № ___ від ____ року.

За апеляційною скаргою (Особи 2) (провадження №22-ц/774/5373/14) рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 28 квітня 2014 року було переглянуто та ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 червня 2014 року апеляційну скаргу (Особи2) – відхилено. Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 28 квітня 2014 року – залишено без змін.

Справа не перебувала в провадженні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

       Стаття 65 СК України передбачає, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина , чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Пункт 25 Постанови пленуму ВССУ № 5 від 30 березня 2012 року передбачає, що при оспорюванні кредитного договору чи договору поруки, застави / іпотеки іншим подружжям суди мають виходити з такого. Положення ст. 65 СК України щодо порядку розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя і не стосується права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів. Порука є способом забезпечення виконання зобовязання ( ст. 553 ЦК України), договір поруки не створює обов’язків для будь яких інших осіб, крім сторін за договором, а тому до таких правовідносин норми ст. 65 СК не застосовуються.

Наприклад, в провадженні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська перебувала справа № 201/3220/15-ц (2/201/1532/2015) за позовом(Особи1) до (Особи2), публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк», третя особа товаристо з обмеженою відповідальністю «---» про визнання договору недійсним.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 вересня 2015 року в задоволенні позовних вимог (Особи1) до(Особи2), публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк», третя особа товаристо з обмеженою відповідальністю «---» про визнання договору недійсним - відмовлено.

Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що порука є способом забезпечення виконання зобовязання ( ст. 553 ЦК України), договір поруки не створює обовязків для будь яких інших осіб, крім сторін за договором, а тому до таких правовідносин норми ст. 65 СК не застосовуються.

За апеляційною скаргою (Особи1) (провадження №22-ц/774/8998/15) рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 вересня 2015 року переглядалось в апеляційному суді Дніпропетровської області та ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2015 року апеляційну скаргу (Особи1)– відхилено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 вересня 2015 року – залишено без змін.

Справа не перебувала в провадженні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Проведене узагальнення дозволяє зробити висновок, що судами області при вирішенні спорів зазначеної категорії, основна їх частина розглядається правильно, у відповідності з вимогами закону та роз’яснень, наданих у постановах Пленумів Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з цих питань.

З метою уникнення неправильного та неоднакового застосування законодавства, що регулює вирішення майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь якому іншому шлюбі, є доцільним довести узагальнення до відома суддів Дніпропетровської області.