flag Судова влада України

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

№ 94 (8530) від 28 листопада 2015 р. стаття редактора РВК "Ратнівщина" Д. Мироза "Микола САВЧУК: Я З ЧИСТОЮ СОВІСТЮ ІДУ У ВІДСТАВКУ"

28 листопада 2015, 10:33

 

Микола САВЧУК: Я З ЧИСТОЮ СОВІСТЮ ІДУ У ВІДСТАВКУ

Микола Адамович Савчук  не виглядає на свої 65. Тому і у Ратнівському районному суді, де він пропрацював суддею тринадцять років і чотири місяці (з них більше двох років – заступником голови суду), його всі колеги називають «живчиком».

Але роки – річ уперта, а для судді 65 – це граничний вік перебування на посаді, дозволений законом. Тому ще в кінці минулого року Микола Адамович написав заяву на звільнення і лише 12 листопада цього року постановою Верховної Ради України він був звільнений у відставку. За його плечима – 46 років трудового стажу, робота на різних посадах у різних установах та організаціях. Проте наша розмова з ювіляром оберталася переважно навколо суду і судової системи в цілому.

— Миколо Адамовичу,  як Ви стали суддею?

— Свого часу я закінчив Горьковську вищу школу Міністерства внутрішніх справ СРСР -  їх тоді було всього три таких на весь Союз. Перед призначенням суддею працював начальником відділу Державної виконавчої служби, яка тоді знаходилася в приміщенні суду. І його голова В’ячеслав Олександрович Лесик спочатку довго приглядався до мене, а потім запропонував готувати пакет документів для призначення на посаду судді. Звичайно, це все було не так просто і тривало не один день, але 6 червня 2002 року Указом Президента я був призначений суддею на п’ять років. Потім 10 квітня 2008 року постановою Верховної Ради України обраний суддею безстроково. Посвідчення мені вручив Арсеній Яценюк, який був тоді Головою Верховної Ради. Згодом декілька років  я працював на адміністративній посаді заступника голови Ратнівського районного суду. Та коли був прийнятий Закон про очищення влади, добровільно склав свої повноваження і відмовився надалі претендувати на цю посаду, щоб дати дорогу молодим. Головою суду на своїх зборах ми обрали Василя Івановича Ляха, а заступником – Ольгу Зіновіївну Фазан. До речі, я, як і всі судді нашого суду, пройшов люстрацію. Ми не стали чекати команди «зверху», самі, одними з перших в області подали необхідні документи і отримали позитивні висновки. Тому з чистою совістю можемо працювати далі.

— Яким чином судді ідуть на пенсію?

— Оскільки мене обирала Верховна Рада, то лише вона і має право звільнити. А через те,  що в мене є двадцять років судового стажу (тринадцять «чистого» і сім прирівняного), то я звільнений з формулюванням «у відставку» із збереженням статусу «суддя у відставці».

— Це як у військових. Але там ще офіцери, які мають вислугу не менше двадцяти років, наказом головнокомандувача Сухопутних військ при звільненні отримують право носіння військової форми одягу. У суддів теж є свій мундир – мантія…

— Так, вона видається на певний термін і потім списується. Я свою заберу і повішу дома в кабінеті на згадку про роки роботи в суді.

— А свою першу справу Ви сьогодні пам’ятаєте?

— Навіть дуже добре. Готувався я до неї довго й ретельно, тому що до того жодного разу не брав участі в судовому засіданні. Тому спочатку все розписав для себе, як вести засідання, що й коли говорити. Але найбільша складність для мене  була в обранні міри покарання.

Це була кримінальна справа, по ній проходили три особи за крадіжку особистого майна. Причому один з них притягувався вперше, другий скоїв злочин під час іспитового строку, а третій мав непогашену судимість. Пам’ятаю, що перший отримав покарання умовно, а ті два  — реальне по три з половиною роки. І мені приємно, що апеляційний суд залишив мій перший вирок у силі.

 - Не підраховували, скільки всього справ розглянули за ці тринадцять з лишком років? Які з них запам’яталися найбільше?

— Всього через мої руки пройшло близько 6500 справ. Лише за дев’ять місяців цього року мною було розглянуто 306 справ та матеріалів. З них про адміністративні правопорушення – 169, цивільних – 106, кримінальних – 28, адміністративних – 3. Свого часу мені доводилося розглядати дуже багато справ за позовами дітей війни, по деяких ще й досі тривають розгляди  в апеляційному суді. А за кожною справою -  як мінімум одна людина, тож це тисячі різних людей, різних доль. Тому суддя мусить детально вивчати всі обставини, пропустити кожну справу, так би мовити, через себе. Іноді і вночі не можеш заснути, обдумуєш і схоплюєшся, щоб записати якусь думку. По дорозі на роботу знайомі деколи зупиняли, ображалися, що я з ними не вітаюся. А я їх просто не бачив, тому що всі думки були в якійсь справі. Пам’ятаю багато фабул, багато прізвищ. Найдовше колись у нарадчій кімнаті я провів десять днів. Це була величезна справа – більше сорока томів, а вирок зайняв сто тридцять друкованих аркушів. Хоча на початку моєї роботи вироки ще писали вручну, і якось один вирок був обсягом рівно сто рукописних аркушів.

 

— А яке найбільше покарання Ви призначили за час своєї роботи?

— Була в мене одна така важка справа. Я наказом по суду призначений по розгляду справ щодо неповнолітніх.  Так от, один хлопчина проходив у мене де-кілька разів. Спочатку він скоював крадіжки, я застосовував до нього заходи виховного впливу, призначав іспитовий термін, потім він отримав і реальний.  Та врешті в сімнадцять років скоїв два тяжких злочини: убивство і грабіж. Зважаючи на це, колегією суддів під моїм головуванням він був засуджений до тринадцяти років позбавлення волі, і апеляційний суд залишив наш вирок без змін. Але приймати таке рішення було дуже важко.

— Чи бували випадки, що засуджені Вам погрожували? Як  зустрічалися з ними потім?

— Ні, прямих погроз ніколи не було. Із деякими доводилося потім і зустрічатися, але більшість розуміє, що вони були винні самі і покарані справедливо, а той вирок виніс би як не я, то інший суддя.

— Тоді зайдемо з іншого боку. А чи траплялося, що обвинувачені чи якась із сторін пропонували Вам хабара задля вирішення справи на свою користь? І якщо так, то що Ви чинили?

— Почну з того, що ми люди публічні, а Ратне – невелике містечко, нас усі знають. Коли живеш серед людей, таке робити неприпустимо. Так, ми бачимо,  що сьогодні в суддівському корпусі є ті «паршиві вівці», які псують стадо. Але по них не можна судити про всіх. Ми бережемо себе від того, тому що теж хочемо бути на волі. Для цього треба чесно працювати. Щоб ти йшов додому і не боявся, що тебе перестрінуть, щоб спокійно лягав спати і спокійно прокидався. І я задоволений, що чесно відпрацював ці роки і спокійно йду на заслужений відпочинок.

— І яку крапку поставили у  своїй суддівській кар’єрі? Якою була остання справа?

— Остання справа була на півтора мільйона гривень. Прізвище не називатиму, але прийняв рішення стягнути таку суму з особи на користь банку. Тож це теж запам’ятається.

 - Ви говорили про нервову і психологічну напругу, яку доводиться витримувати судді. Як у таких випадках знімали стрес?

— Якщо Ви маєте на увазі алкоголь, то я вже більше тридцяти років не вживаю спиртного і не курю теж. Треба просто відволіктися, вийти на свіже повітря, попити кави. І ще мені допомагали кросворди. Я сідав, розгадував їх хвилин п’ятнадцять – двадцять, і завдяки цьому повністю відключався від справи. А потому міг уже знову зосередитись.

 - А хобі якесь маєте? Чим займаєтеся у вільний час?

   Його, того вільного часу, завжди бракувало, тому що доводилось і після роботи працювати, і у вихідні. Якогось захоплення до фанатизму в мене немає. Люблю просто побути на природі з дружиною й дітьми, позбирати ягоди, гриби. У мене є город біля хати, то половина його засаджена різними квітами, кущами, деревами. Навіть тут біля суду посадив черемху, жасмин, бузок, рядок туй біля доріжки. Територію ми з головою суду В’ячеславом Олександровичем Лесиком та суддями спланували, отого п’ятитонного каменя знайшли в лісі і привезли сюди, щоб пам’ять залишилася. Бо, якщо чесно, мені ще й досі не віриться,  що я вже стільки прожив, що йду на відпочинок, що більше не поспішатиму на  роботу. А з іншого боку – таки хочеться відпочити, відійти від тієї напруги, відновитися. Потім життя покаже, як далі бути.

— Миколо Адамовичу, що Ви побажаєте на прощання своїм колегам? З якими думками і почуттями залишаєте колектив районного суду?

— Колектив у нас, без перебільшення, дуже хороший, дружний, здатий виконувати свої завдання. Але, знаєте, іду з почуттям певної образи на державу чи, точніше, на наших високопосадовців та депутатів – не буду називати їхніх прізвищ. Якщо їх послухати, то мало не в усіх наших теперішніх негараздах винна судова система, а всі судді без розбору – корупціонери та хабарники. Це неприпустимо! Виходить, що виконавча і законодавча гілки влади підривають довіру людей до третьої – судової гілки. А чому ніхто не говорить про провали в економіці, в інших сферах? Хіба в цьому судова система винна? Або чому суддів звинувачують у тому,  що вони відпускають корупціонерів під заставу? Шановні,  а хто прийняв такий закон, який  дозволяє це робити? Судді лише застосовують ті закони, які прийняли народні депутати,  вони їх самі не пишуть. І чомусь  ніхто не вносить закону,  щоб відмінити заставу для корупціонерів, хоча вже декілька місяців говорять про це. Я вважаю, що таким чином лише відволікають увагу населення від соціальних проблем. Або візьміть реформування судової системи. Як можна одночасно замінити вісім тисяч суддів? Хто прийде їм на зміну? Як зможе випускник інституту на другий день після вручення диплома повноцінно відправляти правосуддя? Це буде колапс судової системи і повний правовий хаос. Тому якщо держава хоче бути правовою, вона повинна не дискредитувати, а підтримувати судову систему, давати належну зарплату і пенсію суддям та працівникам суду, тому що Верховна Рада позбавила нас усіх колишніх пільг. А своїм колегам я хочу подякувати за те, що вони мене терпіли стільки років,  і побажати всім здоров’я, терпіння та професійного росту.

Розмовляв

Дмитро МОРОЗ

 

Колеги про колегу

 

Василь ЛЯХ, голова Ратнівського районного суду:

— Як коротко охарактеризувати Миколу Адамовича? Людський і людяний, професіонал вищого ґатунку, дипломат, психолог, який завжди намагався схилити сторони до укладання мирової угоди з огляду на те, що життя на цьому не завершується.

Ольга ФАЗАН, заступник голови суду:

— Посада судді дуже відповідальна. Тут треба мати не лише знання, а й великий життєвий досвід. І коли я прийшла сюди працювати як молода суддя, він був моїм наставником, допомагав готувати документи, тому що тоді ще не було комп’ютеризації. На роботі він завжди був дуже принциповий і самодисциплінований. Я не пам’ятаю жодного випадку,  щоб він запізнився на засідання. До нього завжди ішло найбільше людей порадитись і просто поговорити. Були навіть «постійні клієнти», які хотіли просто з ним поспілкуватися. Він умів знайти правильні слова, які людина хотіла почути, щоб розрадити її. Микола Адамович також був дуже активним у громадському житті суду, вмів згуртувати колектив, організувати свята. До його думки завжди прислухалися і попередній голова суду, і нинішній. Він був одним з «архітекторів», коли ми впорядковували територію біля приміщення суду. А ще він умів просто підтримати колег, підняти настрій.

Оксана Свистун, суддя районного суду:

— Як наймолодша за віком і стажем хочу сказати, що він відіграв дуже важливу роль у моєму становленні як судді. Його підтримка, мудрі поради, життєвий оптимізм – це просто неоціненні уроки. Він умів не просто порадити, відбутися загальними словами, а знаходив конкретний приклад і детально пояснював, як вирішити ту чи іншу проблему. Самоорганізованість і самодисципліна в нього були на найвищому рівні. Він умів визначити головне і відрізнити його від  другорядного, щоб не розпорошувати сили. Для мене він був як батько – його настанови, його мудрість, ще раз скажу, були просто неоціненні як для молодого судді. Я йому дякую за ці уроки і бажаю міцного здоров’я, миру, щоб він залишався таким же енергійним, життєрадісним і щоб у нього було поменше всіляких негараздів.

Алла Кульбачинська, незмінний помічник і секретар:

— З Миколою Адамовичем я пропрацювала більше тринадцяти років. Він висококваліфікований спеціаліст в галузі юриспруденції, хороший наставник для молодого покоління. Він є лідером, тому й досяг успіху. У спілкуванні з людьми Микола Адамович ввічливий, тактовний, готовий вислухати кожного. З ним мені було дуже легко і приємно працювати, ми завжди розуміли одне одного і я дуже багато від нього навчилася. Він людина позитивна, і свої позитивні емоції передає всім. Навіть якщо ти прийшов на роботу без настрою, то від нього заряджався позитивною енергією. І це позначилося навіть на веденні судових процесів.