Узагальнення на підставі угод за 2013 рік.

Узагальнення судової практики

розгляду кримінальних проваджень на підставі угод за 2013 рік.

Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року (далі - КПК), який набрав чинності 20 листопада 2012 року, містить значну кількість положень, які мають на меті забезпечити ефективний та оперативний розгляд кримінальних проваджень.

Зокрема, главою 35 розділу VІ КПК передбачено кримінальне провадження на підставі угод, тобто можливість укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинувачуваним про визнання винуватості та угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинувачуваним.

Угоди - це інститут кримінального процесу, спрямований на спрощення та скорочення процедури розгляду кримінальних проваджень.

Зазначене положення кримінального процесу забезпечує розгляд обвинувачення судом у найкоротші строки, сприяє зменшенню навантаження на систему здійснення правосуддя у кримінальних провадженнях, мінімізує бюджетні витрати та забезпечує швидке відшкодування збитків, заподіяних злочином.

Відповідно до ст. 468 КПК у кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод:

1)         угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим;

Угода про примирення - це угода між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим, в якій узгоджуються умови відповідальності підозрюваного або обвинуваченого за умови вчинення ним дій, спрямованих на відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

            Наприклад, справа № 555/1185/13-к по обвинуваченню Буксанчука Т.В., у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 289 ч. 1 КК України надійшла до суду з угодою про примирення між потерпілим та підозрюваним. Відповідно до умов угоди потерпілий та підозрюваний у кримінальному провадженні за спільною ініціативою та згодою у відповідності до ст.ст. 468, 469, 471 КПК України уклали угоду про примирення, в якій виклали формулювання обвинувачення та його правову кваліфікацію за ч.1 ст.289 КК України, яка ніким не оспорюється, зазначили істотні обставини для даного кримінального провадження, а також узгодили призначення покарання обвинуваченому за ч.1 ст.289 КК України у виді  трьох років  обмеження  волі  та на  підставі ст.75 КК України  звільнити від відбування  покарання  з  іспитовим строком на 1 рік, з  покладенням  відповідно до ст.76 КК України обовязків. Також, у даній угоді зазначені та роз'яснені потерпілому, обвинуваченому наслідки укладення і затвердження угоди та наслідки її невиконання. Суд з’ясував, що укладення угоди є добровільним та повністю відповідає вимогам ст.ст. 469, 471 КПК України та може бути затверджена судом. Умови угоди про примирення не суперечать вимогам кримінального процесуального закону, міра покарання, про призначення якої дійшли згоди підозрюваний та потерпілий, визначена в межах санкції ч. 1 ст. 289 КК України, а тому не суперечить інтересам суспільства. Порушень прав, свобод чи інтересів сторін або інших осіб не встановлено. Кримінальне правопорушення, передбачене ст. 289 ч. 1 КК України відноситься до злочинів середнього ступеня тяжкості, правова кваліфікація кримінального правопорушення вірна, існують достатні фактичні підстави для винуватості. Умови угоди відповідають інтересам суспільства, не порушують права, свободи та інтереси сторін та інших осіб, виконання угоди обвинуваченим є можливим. Прокурор, обвинувачений та потерпілий в судовому засіданні не заперечили щодо можливості затвердження угоди. 01 червня 2013 року ухвалено вирок, яким затверджено угоду і призначено узгоджену сторонами міру покарання.

 Особливістю угоди про примирення є те, що її укладення залежить не тільки від вирішення питань щодо порядку та умов відновлення майнової сфери потерпілого, а й від задоволення його моральних потреб (набуття відчуття безпеки, розкаяння підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), зникнення міжособистісного конфлікту та ін.).                 

2)        угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості.

Угода про визнання винуватості укладається між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим за ініціативою будь-кого із цих осіб. Таку угоду не може бути укладено у провадженні, в якому бере участь потерпілий, тобто щодо злочинів чи кримінальних проступків, внаслідок вчинення яких було завдано шкоди правам та інтересам окремих громадян та/або інтересам юридичних осіб, а також у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів незалежно від кола суб'єктів, яким завдано шкоди внаслідок вчинення таких злочинів. Враховуючи вимогу процесуального закону про те, що угода про визнання винуватості може укладатися у кримінальному провадженні щодо наведених вище кримінальних правопорушень за умови, що внаслідок їх вчинення шкоди завдано державним чи суспільним інтересам.

Одним із проблемних питань, під час судового розгляду угод про визнання винуватості є відсутність в КПК України норми, яка б зобов’язувала прокурора після досягнення з підозрюваним або обвинуваченим угоди про визнання винуватості і подання такої угоди на затвердження суду, долучати до обвинувального акту матеріали кримінального провадження. За відсутності у суду можливості під час розгляду угоди про визнання винуватості дослідити матеріали кримінального провадження, виникають труднощі щодо встановлення обставин, які мають важливе значення для висновків суду, зокрема, якими доказами підтверджується розмір завданої кримінальним правопорушенням шкоди і чи відповідає відображений в угоді розмір шкоди фактичним обставинам кримінального правопорушення; перевірити правильність правової кваліфікації кримінального правопорушення, тощо.

Відповідно до вимог ст. 472 КПК в угоді про визнання винуватості зазначаються її сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, істотні для відповідного кримінального провадження обставини, беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального  правопорушення, обов´язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), узгоджене покарання та згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені статтею 473 цього Кодексу, наслідки невиконання угоди.  В угоді зазначається дата її укладення та вона скріплюється підписами сторін

Враховуючи положення ст. 8 КПК України в редакції 1960 року можна констатувати, що перший вид угод не є абсолютно новим для національного законодавства України, однак у новому КПК перелік правопорушень, для яких можливе укладення угоди про примирення, значно розширено.

Другий вид угод – про визнання винуватості – новий інститут, який покликаний стимулювати осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, йти на співпрацю з владою. Перевагами його застосування для обвинуваченого є: звільнення від покарання, уникнення невизначеності щодо покарання у суді, у деяких випадках – застосування альтернативного покарання або його зниження; для прокурора: можливість зменшення бюджетних витрат та економія процесуального часу; зниження навантаження на прокуратуру при підтриманні державного обвинувачення, певною мірою усувається перспектива подальших апеляцій. Органи досудового розслідування звільняються від довгого і не завжди результативного розслідування, суд – від дослідження всіх доказів, а обвинувачений отримує зниження покарання або звільнення від його відбування.

Таким чином, угоди про примирення та визнання винуватості можуть бути укладенні сторонами кримінального провадження з боку обвинувачення та захисту як під час досудового розслідування, так і підчас судового провадження.

За період з дня набрання новим КПК України законної сили та по 01 січня 2014 року Березнівським районним  судом Рівненської області  було затверджено 51 угоду про примирення та 15 угод про визнання винуватості.

При цьому, всі угоди  про примирення та про визнання винуватості, було досягнуто під час досудового розслідування і направлено до суду з обвинувальними актами.

Узагальненням судової практики на підставі угод встановлено, що в переважній більшості ініціатором укладення угод про визнання винуватості був прокурор, в той час як потерпілий з одного боку, а підозрюваний чи обвинувачений з іншого, в рівному співвідношенні реалізовували своє право на ініціювання укладення угод про примирення.

  Згідно зі ст. 55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 58 КПК представником юридичної особи може бути її керівник або інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за дорученням керівника юридичної особи за довіреністю на представництво, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні.

Вивченням судових проваджень на підставі угод встановлено, що суд перед прийняттям рішення про затвердження угоди про примирення, що укладена між підозрюваним чи обвинуваченим і представником юридичної особи, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди,  як правило належним чином перевіряють повноваження представника юридичної особи, а також приєднують до матеріалів судового провадження відповідні документи, що підтверджують повноваження такого представника.

Наприклад, вироком  від 29 серпня  2013 року затверджено угоду про примирення, укладену між потерпілим ПАТ «Рівнеобленерго» в особі начальника В. та обвинуваченою Л. у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1,ч. 2 ст. 185 КК України.  Угода про примирення від імені потерпілого була підписана В., який є начальником  Березнівської дільниці ПАТ «Рівнеобленерго», інтереси потерпілого представляв М., який діяв за дорученням керівника юридичної особи за довіреністю на представництво, що була приєднана до матеріалів судового провадження. Повноваження представника юридичної особи належним чином були перевірені і в судовому засіданні, що відображено в журналі судового засідання та в записі судового засідання, зробленого за допомогою технічного засобу.

Проведеним узагальненням встановлено, що угоди про примирення та визнання винуватості, які за звітний період були подані на затвердження до суду, в переважній більшості відповідали вимогам ст. ст. 471, 472 КПК України відповідно, а в тих поодиноких випадках коли судом було встановлено невідповідність поданої на затвердження угоди зазначеним вимогам кримінального процесуального закону, приймались рішення про необхідність відмови в затвердженні угоди.

Однак, є актуальним питання стосовно того, яке рішення повинен прийняти суд в разі встановлення невідповідності поданої угоди про примирення або визнання винуватості вимогам кримінального процесуального закону щодо їх змісту, оскільки в КПК України відсутня норма, яка б регулювала це питання.

Необхідно відзначити, що в переважній більшості не відповідали вимогам ст. 471 КПК України подані до суду угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим або підозрюваним і на нашу думку це перш за все пов’язано з юридичною неграмотністю даних сторін кримінального провадження, які не в змозі без належної правової допомоги самостійно підготувати текст угоди у відповідності до вимог кримінального процесуального закону.

При цьому, КПК України не дає можливості повторної подачі до суду угоди про примирення, у затвердженні якої було відмовлено, навіть з підстав її невідповідності вимогам ст. 471 КПК України, в той час, як для потерпілого подеколи укладання угоди про примирення є єдиним шансом на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди.

Відповідно до ч. 5 ст. 469 КПК України, укладання угоди про примирення або про визнання винуватості може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку, а згідно вимог ст. ст. 471, 472 КПК України, в угодах про примирення та визнання винуватості повинне зазначатися, в тому числі, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація.

Таким чином, в разі досягнення відповідної угоди під час досудового розслідування в угоді буде відображено саме формулювання підозри та її правова кваліфікація, яке з об’єктивних причин (встановлення органом досудового розслідування додаткових обставин кримінального правопорушення в ході проведення слідчих дій вже після укладення угоди) може кардинально відрізнятися від формулювання обвинувачення та його правової кваліфікації, викладених в обвинувальному акті, який з підписаною сторонами угодою надсилається до суду.

В той час, як у відповідності до ст. 474 КПК України судом здійснюється розгляд саме угоди, а не обвинувального акту і судовий розгляд закінчується винесенням процесуального рішення, яким затверджується угода або відмовляється в її затвердженні.

При цьому, викликає занепокоєння відсутність в кримінальному процесуальному законі норми, яка б зобов’язувала прокурора після укладення між ним та підозрюваним або між потерпілим та підозрюваним під час досудового розслідування угоди про визнання винуватості або про примирення та до складання обвинувального акту та направлення його з угодою до суду провести всі можливі та необхідні слідчі (розшукові) дії, необхідні для встановлення всіх обставин кримінального правопорушення, а також для з’ясування питання можливої причетності підозрюваного до вчинення інших кримінальних правопорушень.

Положеннями ч. 3, 4 ст. 469 КПК України регламентовано у кримінальному провадженні щодо яких саме злочинів може бути укладено угоди про примирення та визнання винуватості.

За проаналізований період із загальної кількості затверджених судом угод про примирення, 35 угод було затверджено у кримінальних провадженнях щодо злочинів невеликої тяжкості, 18 щодо злочинів середньої тяжкості.

Що стосується угод про визнання винуватості, то у кримінальних провадженнях щодо злочинів невеликої тяжкості було затверджено 4 таких угод, щодо злочинів середньої тяжкості 6 угоди і 5 угод у кримінальних провадженнях щодо тяжких злочинів, внаслідок яких шкода була завдана лише державним чи суспільним інтересам.

Таким чином, найбільшу кількість угод як про примирення, так і про визнання винуватості, судами було затверджено у кримінальних провадження щодо злочинів невеликої  тяжкості.

Проаналізувавши зміст ст. ст. 471, 472 КПК України можна прийти до висновку, що при укладанні угод про примирення та визнання винуватості в обох випадках суб’єкти їх укладення визначають правову кваліфікацію вчиненого кримінального правопорушення, за яке підозрюваний чи обвинувачений буде нести відповідальність.

В цьому аспекті необхідно відзначити ту відповідальність, яку на суд покладено кримінальним процесуальним законом, оскільки саме прерогативою суду є встановлення відповідності правової кваліфікації правопорушення викладеним в угоді фактичним обставинам вчинення кримінального правопорушення. Існує загроза того, що прокурор або потерпілий з одного боку та підозрюваний чи обвинувачений з іншого, досягнувши угоди про визнання винуватості, не позбавлені можливості викласти в тексті угоди обставини кримінального правопорушення, зазначивши при цьому зовсім іншу правову кваліфікацію вчиненого правопорушення з метою досягнення можливості укладення такої угоди.

Як встановлено проведеним узагальненням, в переважній більшості угоди про визнання винуватості та про примирення укладалися в кримінальних провадженнях щодо одного підозрюваного або одного обвинуваченого і за участю у кримінальному провадженні одного потерпілого, в той час як є поодинокими в практиці суду випадки протилежного.

При цьому, виникає питання, чи можливе укладення з кожним з підозрюваних чи обвинувачених окремої угоди про примирення або визнання винуватості, а не однієї загальної угоди.

Випадків виділення в окреме провадження кримінального провадження щодо особи (осіб), яка досягла згоди на укладення відповідної угоди у кримінальному провадженні, в якому беруть участь кілька потерпілих від різних кримінальних правопорушень, і згода щодо укладення угоди досягнута не з усіма потерпілими, а  також випадки виділення в окреме провадження кримінального провадження щодо особи (осіб), з якими досягнуто згоди на укладення відповідної угоди, у разі якщо кримінальне провадження здійснюється щодо кількох осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні одного або кількох кримінальних правопорушень і згода щодо укладення угоди була досягнута не з усіма підозрюваними чи обвинуваченими в судовій практиці не було.

     Угоди про примирення, визнання винуватості також можуть  укладатися, якщо її сторонами чи стороною є неповнолітні. У такому випадку угода укладається за участю законних представників і захисників неповнолітніх. При цьому якщо неповнолітній досяг шістнадцятирічного віку, він має право укладати угоду про примирення самостійно, але за наявності згоди його законного представника. Якщо ж неповнолітній не досяг 16 років, угоду про примирення за його згодою укладає законний представник неповнолітнього. Про надання згоди неповнолітнім, його законним представником у наведених вище випадках обов'язково має бути зазначено в угоді про примирення.

За період 2012 -2013 років судом  розглянуто 2 провадження на підставі угод, де стороною була неповнолітня особа. При цьому неповнолітні особи мала вік більше 16 років. В угоді про примирення і потерпілим і обвинуваченим були неповнолітні особи.

Зокрема, справа № 555/79/13-к по обвинуваченню Ш, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.125 ч. 1 КК України надійшла до суду з угодою про примирення між потерпілим та підозрюваним. Згідно  матеріалів  кримінального  провадження  підозрюваний Ш. вчинив  кримінальне  правопорушення у  віці 17  років відносно  потерпілого Х., 1997  року  народження.  Відповідно до умов угоди потерпілий та підозрюваний у кримінальному провадженні за спільною ініціативою та згодою у відповідності до ст.ст. 468, 469, 471 КПК України в присутності  законних  представників як підозрюваного  так  і  потерпілого   уклали угоду про примирення, в якій виклали формулювання обвинувачення та його правову кваліфікацію за ч.1 ст.125 КК України, яка ніким не оспорюється, зазначили істотні обставини для даного кримінального провадження, а також узгодили призначення покарання обвинуваченому за ч.1 ст.125 КК України у виді штрафу в розмірі  30 неоподатковуваних  мінімумів доходів громадян, що становить 510 гривень. В угоді роз'яснено, як потерпілому так і підозрюваному наслідки укладення і затвердження угоди та наслідки її невиконання. Умови угоди про примирення не суперечать вимогам кримінального процесуального закону, міра покарання, про призначення якої дійшли згоди підозрюваний та потерпілий, визначена в межах санкції ч. 1 ст. 125 КК України, а тому не суперечить інтересам суспільства. Кримінальне правопорушення, передбачене ст.125 ч. 1 КК України відноситься до злочинів невелекої тяжкості, правова кваліфікація кримінального правопорушення вірна, існують достатні фактичні підстави для винуватості. 21 січня 2013 року ухвалено вирок, яким затверджено угоду і призначено узгоджену сторонами міру покарання.

Ухвалені по таким угодам вироки, як правило, відповідали вимогам закону.

Відповідно до ч. 5 ст. 469 КПК укладення угоди про примирення або про визнання винуватості може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку.

Відповідно до ч. 1 ст. 474 КПК, якщо угоди досягнуто під час досудового розслідування, обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно надсилається до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 474 КПК розгляд щодо угоди проводиться судом під час підготовчого судового засідання за обов´язкової участі сторін угоди з повідомленням інших учасників судового провадження. Тобто, отримавши обвинувальний акт, угоду про примирення чи про визнання винуватості, суд (головуючий суддя) відповідно до вимог ч. 1 ст. 314 КПК не пізніше п´яти  днів з дня їх надходження повинен прийняти рішення про призначення підготовчого судового засідання. У  всіх кримінальних провадженнях судді, отримавши обвинувальний акт з угодою про примирення чи про визнання винуватості, постановлювали ухвалу про призначення підготовчого судового засідання.

Варто  зазначити, що по всіх кримінальних  провадженнях судді, отримавши обвинувальний акт з угодою про примирення чи про визнання винуватості, постановлювали  ухвали про призначення підготовчого судового засідання.

Слід відзначити, що в ході судового розгляду угод про примирення та визнання винуватості, яких було досягнуто саме під час досудового розслідування у суді виникає спірне питання, яке полягає в тому, що обвинувачений неодноразово не з’являється до суду для розгляду угоди про визнання винуватості, будучи у відповідності до вимог ст. 135 КПК України належним чином повідомленим про місце та час розгляду угоди і без інформування суду про причини неявки.

В таких випадках відповідно до вимог положень ч. 2 ст. 474 КПК у разі неприбуття в судове засідання сторін угоди або однієї зі сторін, головуючий має відкласти судове засідання, призначивши іншу дату нового судового засідання та вжити заходів для забезпечення прибуття цих осіб.

Так, кримінальне провадження відносно Б. у вчиненні  кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст.164 КК України слуханням відкладалось більше п’яти  разів в зв’язку з неявкою  обвинуваченого, потерпілого. Головуючою  по  справі, виносились ухвали про застосування  відносно обвинуваченого  приводу через  органи внутрішніх справ. Однак приводи не виконувались  з  причин  відсутності Б. за  місцем проживання (виїзд на тимчасові роботи за  межі  області), що  стало  причиною  довготривалого  нерозгляду справи.

Постає питання можливості прийняття рішення про відмову в затвердженні відповідної угоди, а в обґрунтування постановленого рішення, посилання на обставини, передбачених п. 5 ч. 7 ст. 474 КПК України, що є підставою відмови в затвердженні угоди, а також на неможливість виконати судом вимоги ч. 4, 5, 6 ст. 474 КПК України.

Так  як дана обставина свідчить про те, що неодноразова неявка обвинуваченого за викликом суду в судове засідання без поважної причини дає підстави вважати, що він в подальшому не виконає взяті на себе у відповідності до досягнутої угоди про визнання винуватості обов’язки, зокрема, в частині періодичної явки до органів кримінально – виконавчої інспекції для реєстрації та повідомлення органів кримінально – виконавчої інспекції про зміну місця свого проживання, роботи або навчання.

На нашу думку, цілком обґрунтованою  буде  відмова в затвердженні угоди з вищезазначених мотивів, дійшовши за внутрішнім переконання до висновку про очевидну неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов’язань.

Випадків, коли розгляд щодо угоди проведено без участі однієї зі сторін угоди в  суді  не було.

Як правило судом дотримувались вимоги ч. 2 ст. 474 КПК про розгляд угоди про примирення чи визнання винуватості, яких досягнуто під час досудового розслідування та які надійшли до суду з обвинувальним актом, безпосередньо під час підготовчого судового засідання.

Відповідно до ч. 7 ст. 474 КПК суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо:

1) умови угоди суперечать вимогам цього Кодексу та/або закону, в тому числі допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди;

2) умови угоди не відповідають інтересам суспільства;

3) умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб;

4) існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися;

5) очевидна неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов'язань;

6) відсутні фактичні підстави для визнання винуватості.

У такому разі досудове розслідування або судове провадження продовжуються у загальному порядку.

За проаналізований період судом було відмовлено в затвердженні  3 угод про примирення.

Аналізом постановлених ухвал про відмову в затвердженні угод про примирення встановлено, що основними підставами, з яких судом приймалися такі рішення, були наступні.

Так, однією з підстав відмови в затвердженні угоди було встановлення в ході її судового розгляду, шляхом допиту потерпілого або обвинуваченого, наявності обґрунтованих підстав вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися.

Встановлення в ході судового розгляду угоди про примирення, якої було досягнуто під час досудового розслідування, вищезазначених обставин і було однією із причин, з якої 09 серпня 2013 року відмовив в затвердженні угоди про примирення між потерпілою Д. та обвинуваченим Д., відносно якого до суду разом з укладеною угодою надійшов обвинувальний акт за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 164 КК України. В судовому засіданні судом на виконання вимог ст. 474 КПК України була допитана потерпіла, яка зазначила, що укладення угоди про примирення з її боку не було добровільним; умови угоди не відповідають ні її інтересам, ні інтересам її малолітніх дітей та  можуть  порушити її права, крім того  вони не  примирилися.  За положеннями ч.7  ст. 284 КПК України, суд відмовляє в затвердженні  угоди, якщо  умови  угоди порушують права, свободи чи інтереси  сторін або інших осіб, існують  обґрунтовані  підстави  вважати, що  сторони не примирились. Судове  провадження  продовжено  у  загальному  порядку, провадження  розглянуто  з винесенням  обвинувального  вироку.

Окрім  того, ухвалою від 21 серпня 2013  року  було  відмовлено в затвердженні угоди про примирення між потерпілою та підозрюваним. Потерпілий заперечив факт укладення такої угоди, зазначивши, що в дійсності вони не примирились, просив зазначену угоду не затверджувати. З  цих підстав суд прийшов  до висновків згідно  положень ч. 7 ст. 474 КПК України, суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб, існують обґрунтовані підстави вважати, що сторони не примирилися. Кримінальне провадження повернуто прокурору для продовження досудового розслідування.

Проведеним узагальненням не встановлено, випадків тиску з боку слідчих або прокурорів на підозрюваних та потерпілих з метою укладення ними угод про примирення або визнання винуватості під час досудового розслідування, які свідчили б про недобровільність укладення відповідної угоди.

 В практиці суду не було випадків  відмови у затвердженні як угод про примирення, так і угод про визнання винуватості з причин невідповідностіь поданої на затвердження угоди про примирення вимогам закону України про кримінальну відповідальність в частині узгодженого покарання без додержання загальних вимог його призначення, передбачених розділом ХІ КК України.

Одним із проблемних питань, яке виникає у суддів під час розгляду угод про визнання винуватості є відсутність в КПК України норми, яка б зобов’язувала прокурора після досягнення з підозрюваним або обвинуваченим угоди про визнання винуватості і подання такої угоди на затвердження суду, долучати до обвинувального акту матеріали кримінального провадження. За відсутності у суду можливості під час розгляду угоди про визнання винуватості дослідити матеріали кримінального провадження, суди часто-густо не в змозі встановити обставини, які мають важливе значення для висновків суду, зокрема, якими доказами підтверджується розмір завданої кримінальним правопорушенням шкоди і чи відповідає відображений в угоді розмір шкоди фактичним обставинам кримінального правопорушення; перевірити правильність правової кваліфікації кримінального правопорушення, тощо.

Необхідно відзначити, що за проаналізований період до суду не надходили клопотань про скасування вироків, якими було затверджено угоди, у зв’язку з їх невиконанням.

При цьому, слід звернути увагу на наявність проблемного питання, яке полягає в тому, що досить часто засуджені вироком суду, яким було затверджено угоду про примирення або визнання винуватості в добровільному порядку не виконують вирок суду в частині призначеного покарання, зокрема, сплати штрафу, що в контексті вимог ст. 476 КПК України є невиконанням умов угоди, наслідком чого може бути скасування вироку. Однак, з клопотанням про скасування вироку, яким було затверджено відповідну угоду, ні прокурор, ні потерпілий, яким кримінальним процесуальним законом надано таке право, до суду не звертаються, в той час, як механізм примусового виконання вироків суду в частині призначеного покарання у вигляді штрафу не є досконалим, а за виконання вироку відповідає суддя, під головуванням якого вирок було ухвалено.

Статистичні дані свідчать про те, що за проаналізований період в апеляційному порядку було оскаржено лише 2 рішення, за  результатами   розгляду  угод про примирення.

За наслідком апеляційного перегляду, суддями судової палати з розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення Апеляційного суду Рівненської області у двох випадках було винесено  ухвали  про відмову у відкритті  апеляційного  провадження. В першому  випадку  було падано апеляційну скаргу прокурора на ухвалу суду  про відмову в затвердженні угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним  у кримінальному  провадженні  щодо К., обвинуваченого за ч. 2 ст.185 КК України. Відмовлено з тих підстав, що апеляційна скарга  подана  на рішення, яке не підлягає  оскарженю в апеляційному  порядку.

В другому випадку відмовлено у відкритті апеляційного  провадження за скаргою прокурора на вирок суду на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним від 04.03.2013 року з тих підстав що даний  вирок може бути оскаржений виключно з підстав затвердження угоди у кримінальному  провадженні, в якому згідно ч.3 ст.469 КПК України угода не може бути укладена.

Таким чином, як свідчать статистичні дані, відсоток оскаржених в апеляційному порядку вироків, якими було затверджено угоди про примирення та визнання винуватості, є доволі незначним і у всіх випадках апеляційні скарги на вироки судів подавалися прокурорами.

При  розгляді кримінальних  проваджень на  підставі  угод суддями зверталась  увага на наступні проблемні питання, які виникають в ході розгляду угод про примирення та визнання винуватості:

-                     чи повинні судді приймати рішення про відмову в затвердженні відповідної угоди, в  разі  неодноразової  неявки обвинуваченого в судове засідання, посилаючись  на обставини, передбачених п. 5 ч. 7 ст. 474 КПК України, що є підставою відмови в затвердженні угоди, а також на неможливість виконати судом вимоги ч. 4, 5, 6 ст. 474 КПК України;

- чи повинні сторони угоди при погодженні призначення покарання із застосуванням ст. 75 КК України, погоджувати обов’язки, передбачені ст. 76 КК України або вирішення цього питання відноситься до компетенції суду і якщо так, то чи може в такому випадку невиконання покладених на обвинуваченого обов’язків підставою для скасування вироку;

- чи повинні сторони угоди погоджувати між собою питання стягнення з обвинуваченого судових витрат.

Підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати наявність спірних та проблемних питань, які виникають в ході судового провадження на підставі угод, що на нашу думку перш за все пов’язано з невеликою кількість розглянутих судами угод про примирення та визнання винуватості і відсутності на сьогоднішній день в багатьох питаннях єдиної судової практики, однак, проведеним узагальненням встановлено, що судді при вирішенні проваджень на  підставі  угод  намагаються вирішувати всі спірні та проблемні питання шляхом системного тлумачення норм КПК України та за допомогою роз’яснень, які надаються Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.