ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
(CASE OF A.N. v. UKRAINE)
Заява № 13837/09
Стислий виклад рішення від 29 січня 2015 року
15 листопада 2004 року у місті Димитров Донецької області на автобусній зупинці було вбито чоловіка. Згідно з твердженнями заявника 12 грудня 2004 року працівники міліції доправили його до якогось приміщення, і там допитували та катували з метою здобути його зізнання у вчиненні вказаного злочину.
14 грудня 2004 року заявник написав заяву про явку з повинною, визнавши, що він вчинив вбивство. Того ж дня заявнику призначили захисника і він у присутності останнього надав детальні покази щодо вчинення вбивства. Протягом досудового розслідування заявник підтримував свої попередні покази і брав участь у проведенні слідчих дій. Згодом йому було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
11 березня 2005 року заявника було допитано ще раз. Під час допиту він заперечив обвинувачення у вчинені вбивства та відмовився від своїх попередніх показів, стверджуючи, що обмовив себе, оскільки боявся працівників міліції.
Протягом провадження неодноразово проводились судово-медичні експертизи заявника, результати яких були суперечливими.
Прокуратура, у свою чергу, неодноразово відмовляла у порушенні кримінальної справи у зв’язку зі скаргами заявника на жорстоке поводження, вказуючи на відсутність в діях працівників міліції складу злочину. Відповідні постанови скасовувались вищестоящими прокуратурами та судом першої інстанції як необґрунтовані і у справі призначались додаткові дослідчі перевірки.
8 жовтня 2007 року Димитровський міський суд Донецької області визнав заявника винним у вчиненні вбивства та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк дванадцять років. Апеляційний суд Донецької області та Верховний Суд України залишили апеляційну і касаційну скарги заявника без задоволення, а вирок суду першої інстанції – без змін.
9 вересня 2010 року Димитровський міський суд Донецької області залишив скаргу заявника на постанову прокуратури про відмову у порушенні кримінальної справи без задоволення у зв’язку із закінченням строку оскарження зазначеної постанови. Апеляційний суд Донецької області та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ підтримали це рішення.
До Європейського суду з прав людини заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження працівників міліції та непроведення ефективного розслідування його скарг на жорстоке поводження. Крім того, заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що суди неналежним чином оцінили докази і несправедливо визнали його винним на підставі його визнавальних показів, отриманих внаслідок жорстокого поводження; а також за статтею 3 Конвенції на відсутність медичної допомоги під час тримання під вартою.
Розглянувши скаргу заявника на непроведення ефективного розслідування його скарг на жорстоке поводження, Європейський суд висловив сумнів стосовно того, що національні органи вжили усіх необхідних і достатніх заходів для збирання медичних та інших доказів стверджуваного жорстокого поводження. Так, протягом певного часу судово-медичні експертизи у справі обмежувалися виключно дослідженням результатів первісного освідування заявника, а нове освідування заявника було призначено із затримкою, яка в кінцевому підсумку призвела до втрати важливих медичних доказів. Прокуратура, не проводячи повномасштабного розслідування, розглядала відповідні скарги заявника у межах дослідчої перевірки, яку Європейський суд раніше вже визнавав такою, що не відповідає принципам ефективного засобу юридичного захисту. Насамкінець, розгляд відповідного питання національним судом не завершився успішним усуненням розбіжностей у медичних доказах і за своїм обсягом був обмеженим, а тому не забезпечив ефективність провадження на національному рівні. Виходячи із таких міркувань, а також посилаючись на свою попередню практику, зокрема рішення у справі «Каверзін проти України», Європейський суд зазначив, що небажання органів влади забезпечити проведення оперативного та ретельного розслідування скарг підозрюваних у вчиненні злочинів на жорстоке з ними поводження становить системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції, і встановив порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
Що стосується скарг заявника на жорстоке поводження з ним працівниками міліції, Європейський суд зазначив, що твердження заявника щодо місця, часу та методів жорстокого поводження, а також осіб, які завдали тілесних ушкоджень, не підтверджуються медичними або іншими доказами. Тому Європейський суд зробив висновок, що порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції не було.
У відповідь на скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції Європейський суд вказав, що протягом певного періоду заявник у присутності захисника надавав, в тому числі і під час судових засідань, вичерпні визнавальні покази щодо вчинення злочину. Ці покази разом з іншими доказами національними судами використано при розгляді кримінальної справи заявника. З огляду на це, а також на те, що скаргу заявника за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження було визнано неприйнятною, Європейський суд зробив висновок про відсутність порушення статті 6 Конвенції.
Що стосується тверджень заявника про те, що він не отримав належної медичної допомоги під час тримання під вартою, Європейський суд констатував, що вони є загальними та не підтверджуються жодною фактичною інформацією. При цьому надані Урядом матеріали доводять, що заявник регулярно проходив медичні обстеження і його було забезпечено належною медичною допомогою. Крім того, відсутні жодні ознаки недоліків у роботі медперсоналу установ попереднього ув’язнення та виконання покарань, які б стали підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції. На підставі вищевказаного Європейський суд зробив висновок про відсутність порушень статті 3 Конвенції.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО:
«1. Оголошує скарги щодо жорстокого поводження працівників міліції та неефективності проведеного з цього приводу розслідування (стаття 3 Конвенції) прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції;
3. Постановляє, що не було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції;
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 7500 (сім тисяч п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, та до якої має бути додано три відсоткові пункти.»
_03_03.png)
