Стара версія сайту | Лист вебмайстру

Олександр Сасевич: «Відкритість потрібна насамперед нам, суддям, заради відновлення довіри громадян до судів»

25 жовтня 2017, 17:47

Україна на шляху реформ. І вже помітні зміни в медицині, освіті, пенсійному законодавстві. Та найбільше перетворень відбулось у третій гілці влади – судовій. Правосуддя почали масово застосовувати новітні технології, і вже мало кого здивуєш СМСками замість повісток або відеотрансляціями судових засідань під час розгляду резонансних справ. Більше того, у деяких судах уже запроваджено електронний суд.Водночас у 2014 р. усі судді, відповідно до Закону «Про очищення влади», пройшли перевірку т.зв. «майновою люстрацією» і цьогоріч уже вчетверте готуються подавати «Декларацію про майно, доходи, витрати…», що вільно із вільним доступом у віртуальному просторі. Тим часом до кінця року повинен запрацювати новий – старий Верховний суд України, відбір кандидатів до якого тривав понад півроку. Утім аналіз публікацій вітчизняних ЗМІ та дані соцопитувань усе частіше наштовхують на питання: «Чи готове саме українське суспільство до реформ? І, насамперед, до судової реформи?».Розставити всі крапки над «і» ми попросили суддю Львівського окружного адміністративного суду, голову Комунікаційного комітету Ради суддів України, кандидата юридичних наук, викладача Національної школи суддів України Олександра Сасевича.

Отож,Чи готове суспільство до судової реформи?

– На мою думку, українців серед інших національностей вирізняє те, що ми всі вважаємо себе експертами і переконані, що все навколо робиться невірно, тому висловлюємо критичні зауваження з будь-якого приводу. Та коли потрібно проявити власну громадянську позицію, ми вважаємо, що це нас не повинно стосуватись. Думаю, основна проблема в ментальності українця. Проте люди повинні усвідомити: щоб у суспільстві, в державі відбулись значні зміни, починати потрібно з самого себе. І от коли громадяни України це зрозуміють, тоді і стане відчутним позитивний результат реформування країни в цілому.

Під час Вашого візиту до Тернополі радник із стратегічних комунікацій Консультативної місії Євросоюзу (Італія) Скамбіато Лучіано Лічіарді зауважив: «Чи вже не час українцям припинити жалітися і починати працювати на суспільство?»

– Я би сказав більш конкретно, і стосується це формування інституту присяжних у Тернопільській області. На мій погляд, це (присяжні – авт.) є надбанням громадянського суспільства. Це ж пряма можливість здійснювати правосуддя саме через народ, через громадянське суспільство! Скажімо, при розгляді кримінальних правопорушень, за які законодавством передбачено довічне утримання або у разі примусового направлення людини у медичний спецзаклад. Чи люди бояться, чи не вірять, чи просто не хочуть брати участь у здійсненні правосуддя? На моє переконання, це не правильно. Подібна апатія, пасивність органів місцевого самоврядування, до чиїх функцій і входить формування інституту присяжних, явно не на користь країні. Тому з приводу створення інституту присяжних суди області звернулись до Тернопільської обласної ради.

Подібна ситуація склалася тільки на Тернопільщині?

– На жаль, ні. Це проблема всієї країни. Буквально минулого тижня я бачив розпорядчі документи Київської адміністрації, підписані Віталієм Кличком (міський голова Києва – авт.). У документі як раз йшлося про обрання громадян до суду присяжних.

Не менш важлива проблема – кадрове забезпечення у судах.

– Питання дуже болюче. Насамперед потрібно усвідомити, до чого це призводить. Чи можна говорити про якість судового рішення? На жаль, у досить стислі строки, в які розглядаються справа, та з таким навантаженням на суддю, що мають вони сьогодні… У перші чергу, буде страждати саме громадянин, який звертається до суду. Для прикладу, нещодавно я був на Міжнародному форумі в Празі і поцікавився у чеських колег-цивілістів, яке навантаження у них. Так от, суддя суду першої інстанції, яка працює в Празі, у місяць розглядає 25-30 справ. А у нас за день можуть розглядати стільки справ. Як приклад – Тернопільський міськрайонний суд. Під час перебування у Тернополі я поцікавився статистикою цього суду: штатна чисельність там складає 28 суддів, на сьогоднішній день здійснюють правосуддя лише 11 чоловік. Із решти 17-и п’ять посад вакантних, а у 12-ти суддів відсутні повноваження, це так звані, «судді-п’ятирічки».

Чи не тому дехто з новообраних членів Верховного суду вважають, що одна третина рішень, винесених суддями першої та другої інстанцій потрібно переглядати, бо винесені помилково.

– Звичайно, таке припускати можна, але, на мій погляд, це не справедливо. Я сам ось уже сім місяців без повноважень, але останні півроку перед завершенням повноважень я на собі відчув величезне навантаження на роботі. Але повірте, що судді – це люди, які переживають за своє рішення, і ніколи суддя не підпише рішення, так би мовите, «сире» або немотивоване. На моє переконання, судді на таке не підуть. Хіба, як виняток, одиниці. Це якийсь мінімальний відсоток. Згідно зі статистикою, у 2016 р. судами України винесено приблизно 4 млн. судових рішень, із них 80% не оскаржувались, а із оскаржених 20 відсотків – 15% рішень судами касаційної інстанції залишено без змін і лише 5% – змінено. Це таки свідчить про якість судових рішень. Тому що у чому б не звинувачували судову владу та окремих суддів, але цифра – це об’єктивна оцінка.

Нещодавно Верховна рада внесла низку змін до законодавства. Що вони принесуть нашому суспільству?

– Ми, судді, також долучались до законотворчого процесу. Ці зміни напрацьовувались як українськими, так і закордонними експертами, і вони переслідували мету запустити новий Верховний суд. Оскільки ми розуміємо: судова реформа, що відбувалась у 2010 р., була штучною: фактично було сформована додаткова ланка при розгляді справ, яка нічого іншого, як до збільшення термінів розгляду справ не призвела. А хто страждав у першу чергу? Громадянин, тому що справа роками могла розглядатись у судах. На мій погляд, це і призвело до зневіри і до правосуддя, і до суддів: людині доводилось пройти першу інстанцію, апеляцію, потім – Вищий спеціалізований суд, а за ним ще й можливість оскаржити рішення у Верховному суді. Ліквідація вищих спеціалізованих судів і формування Верховного суду як третьої і кінцевої ланки, на моє переконання, дуже серйозно.По-друге, зміни у законодавстві дають можливість «витягувати» з судів першої інстанції справи, які у подальшому можуть стати типовими, і розбиратись із такими позовами по суті. Це розвантажить місцеві суди та, з іншого боку, дозволить вказати органам державної влади на їхню бездіяльність. Ми ж пригадуємо справи таких категорій, коли учасники бойових дій, «діти війни», чорнобильці змушені були звертатись у суди. Оскільки є категорії справ, які йдуть масово. На мій погляд, коли зміни до кодексів – Цивільного процесуального, Господарського процесуального, Адміністративного – повноцінно запрацюють, це надасть можливість преюдиції, тобто направленню певних справ до Верховного суду, а вже ВС розробить правильну судову практику та полегшить розгляд справ даної категорії у місцевих судах. Крім того, зміни у законодавстві дозволять застосувати уніфікацію (подібність) норм кодексів – в адміністративному судочинстві, Цивільно-процесуальному, Господарського процесуального, оскільки ті суди подібні.Наступне: раніше, якщо, наприклад, в адміністративний суд надходила справа, яку повинен розглядати загальний суд, її повертали позивачу з роз’ясненням, що потрібно звертатись в інший суд. Тепер уже сам суд буде передавати справу за належністю, і сплачений судовий збір буде дійсним. Тобто внесено багато процесуальних, технічних норм, направлених саме на покращення, полегшення доступу до правосуддя громадянам України. 

Судовий збір і центри правової допомогиАле ж збільшення розміру судового збору чи навряд цьому сприятиме. Уже зараз не кожна людина може відстояти своє право у суді.

– Громадяни, обмежені фінансово, можуть звертатись до створених державою центрів безоплатної правової допомоги. Хоча насамперед я повинен сказати, що потрібно зважати на категорію справ.По-друге, в Європі чи Сполучених Штатах звернення до суду не є дешевим. І тому, якщо ми хочемо якісних послуг в питаннях правосуддя, думаю, за це потрібно платити, тим більше, незабаром з’явиться можливість судитись, не виходячи з квартири, – сьогодні у декількох судах України запущено пілотний проект щодо використання електронного правосуддя, хоча спочатку потрібно внести зміни в законодавство. Є цікавий досвід Литви. У Канаді вже справи розглядаються он-лайн. В Україні є добра практика проведення засідань у режимі відеоконференцій – таким чином допитують свідків, експертів, сторін по справі, які живуть в інших містах.Міжнародна організація USAID «Нове правосуддя» запустила пілотний проект щодо запровадження електронного суду в декількох судах України, в тому числі, у Львівському окружному адміністративному суді, де я працюю. Є категорія спорів, коли людині не потрібно йти в суд, – це поновлення права на спадщину, визнання строків, тобто спори, де по-суті спору як такого нема. Електронний суд, у першу чергу, розвантажить суддів. Знову ж таки, суддя розглядає справу і виносить рішення у стислі строки. Це саме те, для чого громадяни і звертаються до суду. 

Судові округи

Зараз у місцевих судах Тернопільщини обговорюють рішення про об’єднання трьох-чотирьох районних судів в один і створення до кінця року судових округів. Як Ви до цього ставитесь?

– Позитивно. Через це успішно пройшли наші сусіди – Литва: кількість суддів залишиться, але буде одна адміністрація суду, одна канцелярія, бухгалтерія, відділ кадрів, один голова суду на суддівський округ. Напевне, врахували і матеріальну сторону. З огляду на можливість електронного правосуддя, коли людина може відсканувати свій позов і направити до суду електронною поштою, я думаю, що за цим майбутнє. 

Династії в суді?

Ваше ставлення до суддівських династій? Чому у нас вітаються династії освітян, медиків, акторів, але бачать конфлікт інтересів, якщо в одній родині є судді, прокурори, слідчі?

– На мій погляд, законодавець і Рада суддів України в цьому плані зробили великий крок саме розгляду питання і застосуванню конфлікту інтересів. Думаю, нічого поганого немає у династіях правознавців. Коли батьки приносять додому вивчати справи, як траплялось і у мене, і дитина питала, що це за справа, я сідав поруч і пояснював йому, які питання розглядаються. Я не здивуюсь, якщо через кілька років дитина скаже: «Мені це подобається, я хотів би цим надалі займатись». Я не бачу в тому нічого поганого. Інший бік проблеми – не допускати, запобігати самим суддям ситуації, коли виникають питання, пов’язані з конфліктом інтересів. Оскільки це врегульовано законами «Про запобігання корупції» та «Про судоустрій і статус суддів», є рішення Рада суддів України.Наведу приклад мого товариша, разом з яким я свого часу брав участь у миротворчій операції в Косово. Так от, він зараз відомий у Кракові адвокат, і от коли ми з ним спілкувались з приводу конфлікту інтересів, він розповів про таку ситуацію: «Нещодавно я взяв до себе в офіс п’ятого апліканта (помічника), а він – рідний племінник заступника голови окружного суду Кракова. На наступний ранок цей заступник прийшов до голови суду і написав заяву, що його племінник почав працювати у такого-то адвоката та повідомив про можливий конфлікт інтересів. За кордоном це питання нормально врегульоване. До речі, наше «Положення…» передбачає, щоб судді, аби в подальшому не виникало таких питань, звертались із заявами про можливий конфлікт інтересів з тими чи іншими особами з тих чи інших правовідносин. Це нормально. Це рівень культури, до якої ми ще не звикли. Але якщо взяти районні міста, де юристів можна по пальцям порахувати, як вони можуть не знати одне одного?Аналогічні проблема є у Литві, Польщі, де є малі суди. Але має бути неупередженість самого судді, з одної сторони. З іншого боку, якщо є можливість врегулювати конфлікт інтересів шляхом повідомлення про це, суддям так і потрібно робити. Думаю, тоді ні в кого не буде виникати жодних сумнівів. Я, наприклад, маючи великий судовий досвід, у подібному випадку в себе на судовому засіданні вважаю за необхідне повідомити сторони, що, скажімо, 10 років тому я працював із тою чи іншою особою. І дуже часто сторони відповідали: «Ваша честь, ми вам довіряємо». 

Чи варто служителям Феміди “зависати” у Вконтакті?

Як Ви ставитесь до соцмереж і що є дехто з суддів вважає за необхідне похвалитись про розглянуту справу та винесене рішення?

– На мій погляд, зловживати соцмережами не можна, оскільки це є джерело поширення інформації з перших вуст, не залежно від засобів масової інформації. Але як голова комітету з питань комунікацій Ради суддів України вбачаю в цьому і позитив, оскільки ЗМІ дуже часто розповсюджують інформацію, що не відповідає дійсності. У чомусь були винні і наші колеги, які своєчасно не надавали інформацію, тому сьогодні ми підтримуємо, коли суди формують свої сторінки питань-відповідей, акаунти на Фейсбуці, повідомляють про резонансні справи, які цікаві громадянам, про хід розгляду справ. Я хочу нагадати 2014 р., коли журналісти взагалі не могли зайти у центральні суди Києва, і подивіться зараз, як усе змінилось – ми організовуємо прямі ефіри, проводимо брифінги, форуми. Це, в першу чергу, потрібно нам, судовій владі, тому що ми прагнемо до того, щоб відновити довіру громадян до суддів і судів. Я розумію, що чимось потрібно жертвувати. Я думаю, що час мине і відновиться паритет і ставлення до судової влади і, якоюсь мірою, ми встановимо певні межі відкритості. Але сьогодні це відкритість, у першу чергу, потрібна нам заради відновлення довіри. 

Інтерв'ю взяла головний спеціаліст зв'язків зі ЗМІ апеляційного суду Тернопільської області Жанна Попович

Джерело